Ворожка - Соціум - dt.ua

Ворожка

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Більшість із нас живе звичними «буднями» за налагодженим роками графіком: робота—дім, дім—робота...

Більшість із нас живе звичними «буднями» за налагодженим роками графіком: робота—дім, дім—робота. Та після однієї події, або навіть розмови життя може змінитися, і не завжди на краще. Чи варто питати долю, що буде далі?.. Вічне питання, особливо актуальне для людей, які втомилися від монотонного існування. Щоправда цікавість притаманна усім, починаючи від пра-пра-прабабусі Єви, яка таки скуштувала заборонений плід, і людство отримало спокусу.

Лікар-отоляринголог Наталка Підгайна (з етичних міркувань прізвище та ім’я змінено) звичним рухом поправила халатик, сама собі усміхнулася в люстерко. До прийому пацієнтів залишилося півгодини, і в коридорі ще нікого не було. Наталка любила ці хвилини перед початком робочого дня. Можна скинути з себе всі домашні турботи, поспостерігати зі свого вікна, як поспішають тротуаром перехожі. Вранішня метушня її не обходила. Та який там клопіт! Юрко, чоловік, більше року у відрядженні — заробляє на квартиру. Свекруха готує сніданок і Юрасика-молодшого до школи проводжає. Завдячуючи Юрію-старшому Наталка ніколи не турбувалася про те, що грошей до зарплатні може не вистачити. Вільна як птах! Здавалося, піднеси руки — і полетиш. Вона й справді не ходила, а ніби пурхала, як та невгамовна синичка, що ось стукає дзьобиком у шибку. Чекає! Наталка відчинила кватирку і висипала на підвіконня крихти від печива. Шкода тільки, що Юрася немає поряд…

— Мені б твій Юрась дістався, то б і не думала на роботу ходити, — заздрила подруга.

Юрій пропонував дружині залишити роботу і зайнятися вихованням сина, але їй хотілося бути серед людей, відчувати себе потрібною, ловити захоплені погляди чоловіків. І просто ось так стояти біля вікна у своєму кабінеті…

За п’ять хвилин до восьмої прочинилися двері і зазирнула захекана колега:

— Привіт! Звільнишся — неодмінно зайди! Новина є!

Де тільки Люда, так звали колегу-подругу, брала ті новини? Недарма її називають міс Сенсація.

Щойно закінчився прийом, Наталка поспішила до сусіднього кабінету.

Людка вже приготувала каву:

— Це саме те, що тобі потрібно! — переконувала вона Наталку, наминаючи печиво.

— Звідки знаєш, що мені потрібно? — здивувалася Наталя і замислилась: а що, власне, їй потрібно? Син здоровий, із навчанням проблем немає, Юрій пише, телефонує. Навіть із свекрухою у добрих стосунках.

— Ні, ти лишень послухай. У нашому будинку поселилася ворожка. Звідкілясь із далеку приїхала. До неї зранку черга стоїть. І всім правду каже! Що було і що буде… Я сама вчора ходила, — скромно потупила очі Людмила.

— І що ж вона тобі сказала? — щоб підтримати розмову, неохоче запитала.

— Що-що? — розгнівалася Людка. — Я і про тебе на сьогодні домовилася. От і почуєш!

Натка повела плечем:

— Дуже мені треба!

— Зараз не треба, а потім захочеться, та пізно буде, — уже примирливіше мовила подруга. — Звідки ти знаєш, що буде завтра? Подумай: ти коли свого коханого бачила?

— Давай про це не будемо!

— Не будемо, то не будемо, — погодилася Людка. — Але такі мужики на дорозі не валяються. А там біля нього жінки в’ються. Тобі що — десять гривень шкода? А цікаво ж послухати…

Десять гривень не гроші. А ще більше не хотілося додому. Свекруха з Юрасиком уроки готує, а їй весь вечір перед телевізором нудитися. Тож попленталася за Людкою.

Подруга всю дорогу торохкотіла. І поки дісталися до віддаленого мікрорайону, де зовсім недавно поселилася міс Сенсація, Наталя дізналася про колег більше, ніж за кілька років роботи у поліклініці. Приголомшена лавиною інформації, вона не помітила, як опинилася перед дверима незнайомої квартири.

— Тут, — шепнула Людка і натисла на дзвінок.

Двері відчинив молодий чоловік і гримнув до Людки:

— Чому запізнюєшся? Віра Іванівна вже чекає.

Ворожка виявилася жінкою невизначеного віку. Їй можна було дати і 40, і 50 років. Невиразне обличчя, водянисті очі, запнута по-сільському хусткою, хоч у кімнаті тепло.

Сиділа на дивані, а на її руках спало немовля. Побачивши подруг, ворожка кивнула Люді, як давній знайомій, зміряла очима Наталю і передала дитину чоловікові. Перейшла до столу і розклала карти.

Людка підсунула стілець Наталці і вмостилася поруч.

Віра Іванівна похитала головою, а потім різко запитала:

— Заміж хочеш?

Людка замахала руками:

— Та ні! Вона одружена!

Наталка знала, що виглядає значно молодшою. І коли з кимось знайомилася і говорила, що має сина третьокласника, їй не вірили.

Віра Іванівна нітрохи не знітилася. Згорнула колоду і розкрила нову пачку:

— Я тільки на нових розкидаю, — а сама ще раз прискіпливо оглянула жінку, ніби запитуючи: «Чого ж ти хочеш? Молода, вродлива, пристойно вбрана. І не скажеш, що лихо якесь у тебе…»

— Ага, — наказала зняти карту, — отож, діти…

— Так, так, синок у неї, до школи ходить, — підказала Людка.

Ну, а далі все пішло, як по маслу. Ще кілька навідних питань, і не без допомоги Людки Віра Іванівна виклала Наталці все її життя, що було і що є…

Людка штовхнула Наталку під столом ногою і переможно глянула на подругу:

— А що я тобі казала?!

Ворожка спритно згорнула карти, перетасувала двічі колоду і почала розкладати.

— Ой-ой-йой, — заспівчувала вона. — А що буде, то краще не казати…

Людка аж з місця підхопилася.

— Але карти не збрешуть, — продовжувала якось завчено Віра Іванівна. — Рівно через десять років чоловік залишить тебе і піде до іншої… Старшої за нього і негарної. Та так йому судилося. Дітей не матиме…

Але нехай Наталя не журиться, і з другою довго не житиме. Вкоротить вона йому віку… А та, підступна, вже зараз біля нього. Потихеньку руйнує сім’ю. Ось, бачиш, дама пік. Це печаль велика для тебе. Бо й син до двадцяти не доживе. Не дотягне, ні-і, похитала співчутливо головою, — наркоманом стане! Заманять його по пізній дорозі, а ти й не знатимеш. Критиметься від матері. Лихо біля тебе так і ходить, так і ходить, — розійшлася не на жарт ворожка. — Не сьогодні-завтра чекай неприємностей: втратиш близьку людину.

Що та далі говорила, Наталя вже не чула.

— За що це все мені одній? — думала.

Не помітила, як із квартири вийшли. Пам’ятає тільки, що десятку Віра Іванівна засунула під манжет несвіжого халата. І вже за дверима сказала:

— Не журись, дівонько, цим не зарадиш. Можна все змінити. Можна… Та це не просто. Наслано на тебе чи не тією розлучницею. Але ти приходь. Допоможу, хоч і на себе біду накликати можу…

Притихла Людка провела подругу до автобусної зупинки і лише там наважилася:

— Чи ж я тобі не казала? Все зійшлося! Це ж треба так вгадати?! Стережися, подруго!

Потім схопилася:

— Ну, бувай. Мені час, зачекалися вдома, — і, задкуючи, зникла за рогом п’ятиповерхівки.

Іти додому Наталці не хотілося:

— От дурепа! І десять гривень шкода. Краще б Юрасику цукерок купила. Треба ж було тій відьмі такого наверзти. Пипоть їй на язик! А сама теж хороша! Потрібно це тобі було, як торішній сніг — сама себе лаяла.

Озирнулася довкола: ов-во! Навіть не помітила, що йде сніг. Зловила губами одну сніжинку. Прохолодна волога трохи заспокоїла. Дурниці все! Хіба можна вірити цій жінці?

…Вдома пояснила, що затрималася у подруги. Свекруха ніколи не доскіпувалась, тож і сьогодні змовчала. Юрасик уже спав. Глянула на хлопчика, який вільно розкинув у сні рученята, і так чомусь стало його жаль. Що там Віра Іванівна говорила про сина? Відігнала підступну думку, а вона знову закралася: хто та розлучниця, що біля чоловіка?

Уже в ліжку, пиха на саму себе, вирішила: «Ну і хай мене покине… Теж мені щастя! І сам довго не житиме! Так йому і треба».

Випила снодійне і впала у важкий сон.

О шостій вже була на ногах. Прийняла душ, причепурилася. Історії з ворожкою наче не було. Правду кажуть, що ранок вечора мудріший. Вранці все здається простішим, сприймається по-іншому. Геть, сумні думки!

На кухні свекруха наливала чай.

— Щось мені нездужається, Наталочко, мабуть, тиск. Піду ляжу, ти Юрасика проведи.

— Невже почалося? — злякано глянула на свекруху.

— Ти не хвилюйся, минеться, — ніби виправдовувалася та.

…На роботу лікар-отоляринтолог Наталка Підгайна, як завжди, прийшла вчасно. Тільки не було того радісного настрою — очікування чогось приємного. Навіть синичку не почастувала крихтами. Всередині ворушився хробачок сумніву, якого вона намагалася приглушити: «А може, ворожка правду сказала?»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво