Вони йдуть…

Поділитися
Вони йдуть від нас... З нашого з вами життя... Вони йдуть, і ми ніколи, ніколи... Вони... Чому «вони»? Я, наприклад, знаю всього одну.....

Вони йдуть від нас... З нашого з вами життя... Вони йдуть, і ми ніколи, ніколи...

Вони... Чому «вони»? Я, наприклад, знаю всього одну... Не виключаю, що десь є ще одна, ну дві, ну сто двадцять дві... Але мені вони якось не зустрілися.

Я розумію, хтось може мені й не повірити. Ну що ж...

Отже, я знаю Світлану Петрівну Перманент... Я її знаю, цю Світлану, котра каже, що не любить і не розуміє Жванецького! Не може збагнути, чому люди сміються і плачуть, коли читає Жванецький!!! І не соромиться про це заявити! Мало того, мені навіть здається, що вона цим пишається.

До пори до часу вона приховувала цю свою здатність нудитися й сидіти з кам’яним обличчям, коли читає Жванецький. Якось вона навіть поміняла два квитки на концерт Жванецького на DVD з «Аншлагом»! Вона ховалася від нас усіх, звичайних людей, як ховаються екстрасенси, чутливі амбідекстри, справжні пророки, скромні й невибагливі... Вона довго приховувала цей свій надзвичайний дар, свій загадковий таємничий світ, де немає місця Михайлові Жванецькому...

Якось Світлана зайшла в гості. По телевізору читав Жванецький. Публіка в телевізорі заходилася від сміху, ми вдома біля телевізора тупотіли ногами й хапалися за животи... Світлана мовчала, тихо, трохи сумовито, допитливо і з підозрою дивлячись на нас добрими-добрими очима...

Спочатку ми думали, що Світлана стидається сміятися. Ну, наприклад, щось там із зубами... І тоді ми почали реготати, підбадьорюючи і спонукаючи її кивками, поглядами і навіть злегка підштовхуючи, мовляв, не бійся, давай!

Ні, Світлана навіть не усміхнулася: мовляв, дурні ви всі. Ані натяку на усмішку. Світлана спохмурніла й насупилася остаточно.

Дивитися на Світлану під час виступу Жванецького було ще комічніше. Ми щось вигукували й примовляли, знесилено кидаючись на підлогу. На Світланиному обличчі була помітна каторжна робота думки. Думки «мускулястої» і гнітючої. Думки про те, чому ми сміємося, чому?

— Тітконько Світлано, вам хіба не смішно? — чемно запитала моя тринадцятирічна донька Ліна, витираючи сльози після нападу сміху.

— Ні, Ліно, — чесно крізь зуби процідила Світлана, сумно дивлячись на дівчинку добрими-добрими очима. — Мені су-у-у-мно.

Мій друг лікар Карташов каже, що невиліковних хвороб немає.

— Ось, почитай удома, — вручила я Світлані книжку Жванецького «Мій портфель»...

На світанку Світлана стояла біля моїх дверей. Із «Портфелем» у руках.

— А де тут смішно? — абсолютно серйозно, навіть із ноткою розпачу в голосі запитала вона.

— Тобі позначити олівцем?

— Ну хоча б... — вагаючись, погодилася Світлана.

Я розгублено розгорнула книжку... Олівцем треба проводити довгу суцільну вертикальну лінію... Світлана вичікувально й допитливо дивилася на мене добрими-добрими очима. І мовчала...

Ні, розслідування показало, що іноді Світлана таки сміялася. І не тільки коли дивилася Петросяна. Якось на роботі хтось розповів їй анекдот про п’яного дядька в кінотеатрі, котрий усім пропонував випити: «Мужик, пити будеш? А баба твоя?» Кінця цього анекдоту я так і не почула і не знаю, в чому там річ. Світлана просто знетямилася від захоплення вже на середині, не доказавши до кінця.

Потім вона згадувала — «Пити будеш? А баба твоя?» — і знову сміялася. Потім знову згадувала «Пити будеш?», і пароксизми сміху згинали її навпіл. Вона так заходилася, що на неї нападала гикавка...

Ми не полишали надії. Адже Карташов сказав, що невиліковних хвороб не буває.

Але ні. Книжки Жванецького, диски й відео із записами різних років, Карцев і Ільченко залишали її байдужою. А що там смішного? — Світлана знизувала плечима й сумно-допитливо, вичікувально дивилася на мене добрими-добрими очима.

І тоді я зрозуміла: докторе Карташов, невиліковні хвороби є! Світлана була невиліковна: вона не любила Жванецького. Не любила...

Карташов заволав би у відчаї:

— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!!!

Так. На жаль, він був би правий. Ми їх втрачаємо...

Вони йдуть від нас... З нашого звичайного життя... З вихователів дитячих садків... З методистів інститутів суспільних наук, з керівників відділів кадрів інститутів заочних форм навчання...

Ідуть у державні службовці! У завідувачі відділів культури! У депутати! Вони ідуть в уряд! У міністри! У радники президента!

…І звідти вказують, кого треба читати, кого слухати, кому вірити, кого любити... Звідти вони підкреслюють олівцем, де треба сміятися і де плакати.

І дивляться на нас добрими-добрими очима, дивляться сумно, допитливо й вичікувально...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі