ВОНИ ВИЗВОЛЯЛИ УКРАЇНУ МЕДАЛЬ ЗАГИБЛОГО СОЛДАТА ЗНАЙШЛА РОДИЧІВ ГЕРОЯ, А ДОЧКА — МОГИЛУ БАТЬКА ЧЕРЕЗ... 58 РОКІВ

Поділитися
Частини і з’єднання 1-ї гвардійської армії, сформованої в серпні 1942 року, одними з перших ступили на українську землю...

Частини і з’єднання 1-ї гвардійської армії, сформованої в серпні 1942 року, одними з перших ступили на українську землю. І протягом двох років — із грудня 1942-го до кінця 1944 р. — вели бої на території України. Найжорстокіші бої точилися в листопаді—грудні на Житомирському напрямку. Про це пам’ятають не лише їх учасники, а й місцеві жителі. Вони розповідають, як підбирали на полі бою загиблих воїнів і звозили їх до воронок чи окопів. А навесні, коли земля трохи розмерзалася, засипали останки. І скільки таких неофіційних братських могил нагорнуто на Житомирщині, не знає ніхто, оскільки більшості тих селян уже немає на світі. Та й учасників боїв — ветеранів-фронтовиків залишилися одиниці. А в безіменних могилах лежать солдати, котрі вважаються безвісти зниклими. Родичі розшукували їх усе життя, та так і відійшли, не довідавшись про сумну долю рідної людини — чоловіка, батька, брата чи сестри.

Пошукові організації ведуть розкопки на місцях боїв, встановлюють імена загиблих. Завдяки пошуковцям було проведено розкопки масового поховання загиблих у бою поблизу села Лисиця Макарівського району, на яке вказала місцева 78-річна жителька Лідія Ольшевська — єдиний ще живий свідок тих подій. Їй було тоді 19 років. Вона розповіла, що наприкінці листопада 1943 року тут відбулися жорстокі бої, у яких загинуло понад 500 наших воїнів. Селяни майже всю зиму звозили їх у три місця. Київські пошуковці розкопали лише одне з них, вийняли останки 72 чоловік.

Було знайдено медаль «За відвагу» №595416. Встановлено прізвище солдата, якому вона належала. Це був 19-річний воїн, сибіряк Дем’ян Кузнєцов, якого призвали 1941 року з Оренбурзької області 17-річним юнаком, відразу по закінченні 10-го класу. Був командиром 7-го відділення 1180-го полку 350-ї стрілецької дивізії. Загинув за українську землю в листопаді 1943 року. Усього півтора місяця красувалася заслужена нагорода на його гімнастьорці. А батькам прийшло сповіщення, що син пропав безвісти. Пізніше інше — що загинув в Україні, а де саме — невідомо. Батьки все життя розшукували місце його поховання, але так і не знайшли. І на сільському цвинтарі спорудили умовну могилку з хрестом. Мати часто приходила до неї, дбайливо доглядала і подовгу оплакувала свого молодшого синочка, життя якого обірвалося так рано. Вже пішли з життя з важким тягарем на душі мати, батько і два брати, так і не дізнавшись, де упокоїлися останки Дем’яна.

Завдяки турботам пошуковців відбулося офіційне перепоховання знайдених останків у братську могилу за християнським обрядом. На сумну церемонію на запрошення пошуковців приїжджав з Оренбурзької області двоюрідний брат солдата — Геннадій Кузнєцов, єдиний із живих родичів сім’ї, якому було всього три рочки, коли Дем’яна призвали на фронт. Йому й передали медаль, що знайшла своє почесне місце в музеї бойової слави на батьківщині героя. А ще Геннадій Кузьмич набрав із братської могили української землі, яка відтепер стала йому рідною.

У селі Романівка Брусилівського району є аж дві братські могили. На меморіальних дошках викарбовано імена не тільки загиблих на різних фронтах односельців, а й тих воїнів, що загинули смертю хоробрих у цих краях. Серед них й ім’я киянина Степана Кіндратовича Третьякова, 1906 року народження. До війни встиг одружитися, мав двох маленьких доньок — старшу Майю, 1937 року, і меншеньку Ніну, яка народилася перед самісінькою війною — 1940 року. Стільки було планів на майбутнє у щасливої сім’ї! Але раптом спалахнула війна. Пригорнув до грудей кохану дружину і доньок, останній раз поцілував, узяв торбинку, попрощався і пішов на фронт. Далі розповідає дочка Третьякова — Майя Степанівна Громишева:

— Незабаром німці окупували Київ, і ніякого зв’язку з батьком ми не мали. Наш будинок згорів. Де тільки блукали-поневірялися у пошуках хоч якогось даху над головою. Після звільнення Києва відразу ж одержали від батька «трикутничок», у якому він писав: «Ми на Житомирщині. Тут мають відбутися дуже тяжкі бої». Більше ніякої звісточки від нього не отримували. Дні летіли за днями, місяці за місяцями, а від батька — ні слова. Вже й війна закінчилася. А мама все ходить на наше згарище зі слабкою надією зустрітися з батьком або дізнатися щось від знайомих. Бо де нас можуть шукати, як не за цією адресою. Але марно.

А роки летіли. З допомогою Сидора Артемовича Ковпака нам надали кімнату в комунальній квартирі, де мешкало багато сімей. І неписьменна мама обходила по черзі всі сім’ї з проханням написати запит про долю батька. Куди тільки не зверталися, а відповідь була одна — «пропав безвісти». Але мама не хотіла змиритися з тим, що наш батько загинув. Траплялося ж так, що ті, хто пропав безвісти, поверталися додому. Про нове заміжжя і слухати не хотіла — все чекала свого Степана, хоч як тяжко було самотужки ростити дітей. Скільки виплакала сліз! Минуло не одне десятиліття. І тоді вона змирилася, що він таки загинув. І все життя намагалася знайти місце, де поховані його останки. А на День Перемоги щороку приходила в парк Вічної Слави до обеліска Невідомому солдату і покладала квіти, витираючи сльози. Так і померла. Їй було всього 59 років. Не судилося нашій дорогій неньці дізнатися, де похований її любимий чоловік, наш батько.

А мене щасливий випадок звів із заступником голови Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук» Віталієм Аркадійовичем Яковлєвим. Розповіла йому нашу історію. І невдовзі він повідомив, що в «Книзі Пам’яті України» є прізвище нашого батька, навпроти якого написано, що він загинув 12 грудня 1943 року на Житомирщині і похований у братській могилі в селі Романівка. Так через довгі 58 років я знайшла могилу батька. Як боляче, що наша мама не дожила до цього дня.

Нещодавно ветерани 1-ї гвардійської армії, а разом із ними і Майя Степанівна, відвідали братську могилу і поклали квіти.

Зі сльозами на очах звернулася до селян Майя Степанівна:

— Мій батько загинув на полі бою біля вашого села. Тут у братській могилі почивають його останки. Відтепер село Романівка стало для нас із сестрою Ніною рідним. Ми вдячні всім селянам за пам’ять про загиблих солдатів.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі