Частини і з’єднання 1-ї гвардійської армії, сформованої в серпні 1942 року, одними з перших ступили на українську землю. І протягом двох років — із грудня 1942-го до кінця 1944 р. — вели бої на території України. Найжорстокіші бої точилися в листопаді—грудні на Житомирському напрямку. Про це пам’ятають не лише їх учасники, а й місцеві жителі. Вони розповідають, як підбирали на полі бою загиблих воїнів і звозили їх до воронок чи окопів. А навесні, коли земля трохи розмерзалася, засипали останки. І скільки таких неофіційних братських могил нагорнуто на Житомирщині, не знає ніхто, оскільки більшості тих селян уже немає на світі. Та й учасників боїв — ветеранів-фронтовиків залишилися одиниці. А в безіменних могилах лежать солдати, котрі вважаються безвісти зниклими. Родичі розшукували їх усе життя, та так і відійшли, не довідавшись про сумну долю рідної людини — чоловіка, батька, брата чи сестри.
Пошукові організації ведуть розкопки на місцях боїв, встановлюють імена загиблих. Завдяки пошуковцям було проведено розкопки масового поховання загиблих у бою поблизу села Лисиця Макарівського району, на яке вказала місцева 78-річна жителька Лідія Ольшевська — єдиний ще живий свідок тих подій. Їй було тоді 19 років. Вона розповіла, що наприкінці листопада 1943 року тут відбулися жорстокі бої, у яких загинуло понад 500 наших воїнів. Селяни майже всю зиму звозили їх у три місця. Київські пошуковці розкопали лише одне з них, вийняли останки 72 чоловік.
Було знайдено медаль «За відвагу» №595416. Встановлено прізвище солдата, якому вона належала. Це був 19-річний воїн, сибіряк Дем’ян Кузнєцов, якого призвали 1941 року з Оренбурзької області 17-річним юнаком, відразу по закінченні 10-го класу. Був командиром 7-го відділення 1180-го полку 350-ї стрілецької дивізії. Загинув за українську землю в листопаді 1943 року. Усього півтора місяця красувалася заслужена нагорода на його гімнастьорці. А батькам прийшло сповіщення, що син пропав безвісти. Пізніше інше — що загинув в Україні, а де саме — невідомо. Батьки все життя розшукували місце його поховання, але так і не знайшли. І на сільському цвинтарі спорудили умовну могилку з хрестом. Мати часто приходила до неї, дбайливо доглядала і подовгу оплакувала свого молодшого синочка, життя якого обірвалося так рано. Вже пішли з життя з важким тягарем на душі мати, батько і два брати, так і не дізнавшись, де упокоїлися останки Дем’яна.
Завдяки турботам пошуковців відбулося офіційне перепоховання знайдених останків у братську могилу за християнським обрядом. На сумну церемонію на запрошення пошуковців приїжджав з Оренбурзької області двоюрідний брат солдата — Геннадій Кузнєцов, єдиний із живих родичів сім’ї, якому було всього три рочки, коли Дем’яна призвали на фронт. Йому й передали медаль, що знайшла своє почесне місце в музеї бойової слави на батьківщині героя. А ще Геннадій Кузьмич набрав із братської могили української землі, яка відтепер стала йому рідною.
У селі Романівка Брусилівського району є аж дві братські могили. На меморіальних дошках викарбовано імена не тільки загиблих на різних фронтах односельців, а й тих воїнів, що загинули смертю хоробрих у цих краях. Серед них й ім’я киянина Степана Кіндратовича Третьякова, 1906 року народження. До війни встиг одружитися, мав двох маленьких доньок — старшу Майю, 1937 року, і меншеньку Ніну, яка народилася перед самісінькою війною — 1940 року. Стільки було планів на майбутнє у щасливої сім’ї! Але раптом спалахнула війна. Пригорнув до грудей кохану дружину і доньок, останній раз поцілував, узяв торбинку, попрощався і пішов на фронт. Далі розповідає дочка Третьякова — Майя Степанівна Громишева:
— Незабаром німці окупували Київ, і ніякого зв’язку з батьком ми не мали. Наш будинок згорів. Де тільки блукали-поневірялися у пошуках хоч якогось даху над головою. Після звільнення Києва відразу ж одержали від батька «трикутничок», у якому він писав: «Ми на Житомирщині. Тут мають відбутися дуже тяжкі бої». Більше ніякої звісточки від нього не отримували. Дні летіли за днями, місяці за місяцями, а від батька — ні слова. Вже й війна закінчилася. А мама все ходить на наше згарище зі слабкою надією зустрітися з батьком або дізнатися щось від знайомих. Бо де нас можуть шукати, як не за цією адресою. Але марно.
А роки летіли. З допомогою Сидора Артемовича Ковпака нам надали кімнату в комунальній квартирі, де мешкало багато сімей. І неписьменна мама обходила по черзі всі сім’ї з проханням написати запит про долю батька. Куди тільки не зверталися, а відповідь була одна — «пропав безвісти». Але мама не хотіла змиритися з тим, що наш батько загинув. Траплялося ж так, що ті, хто пропав безвісти, поверталися додому. Про нове заміжжя і слухати не хотіла — все чекала свого Степана, хоч як тяжко було самотужки ростити дітей. Скільки виплакала сліз! Минуло не одне десятиліття. І тоді вона змирилася, що він таки загинув. І все життя намагалася знайти місце, де поховані його останки. А на День Перемоги щороку приходила в парк Вічної Слави до обеліска Невідомому солдату і покладала квіти, витираючи сльози. Так і померла. Їй було всього 59 років. Не судилося нашій дорогій неньці дізнатися, де похований її любимий чоловік, наш батько.
А мене щасливий випадок звів із заступником голови Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук» Віталієм Аркадійовичем Яковлєвим. Розповіла йому нашу історію. І невдовзі він повідомив, що в «Книзі Пам’яті України» є прізвище нашого батька, навпроти якого написано, що він загинув 12 грудня 1943 року на Житомирщині і похований у братській могилі в селі Романівка. Так через довгі 58 років я знайшла могилу батька. Як боляче, що наша мама не дожила до цього дня.
Нещодавно ветерани 1-ї гвардійської армії, а разом із ними і Майя Степанівна, відвідали братську могилу і поклали квіти.
Зі сльозами на очах звернулася до селян Майя Степанівна:
— Мій батько загинув на полі бою біля вашого села. Тут у братській могилі почивають його останки. Відтепер село Романівка стало для нас із сестрою Ніною рідним. Ми вдячні всім селянам за пам’ять про загиблих солдатів.