ВОНИ Є СЕРЕД НАС «ОСВІТА ВИЩА», — ПИШЕ ВІН В АНКЕТІ. АЛЕ ШКОЛОЮ ЖИТТЯ СТАЛИ ДЛЯ НЬОГО МОРДОВСЬКІ ТАБОРИ

Він скидається на типового українського селянина — саме такого, яким ми звикли його уявляти з радянських кінокартин про прадавню дореволюційну нашу історію. Либонь, саме з таких широкоплечих, жилавих, міцноруких у жорстоких умовах царського самодержавства й поміщицького здирства і формувалися борці з ненависним капіталістичним ладом.

А може, саме з таких, звичних до тяжкої праці, впертих і сильних формувалися куркулі як клас, що згодом ніяк не міг догодити молодій радянській владі, не віддаючи їй хліб і поповнюючи людьми петлюрівські чи махновські загони та різні інші банди під проводом якихось там батьків і марусь, — і який через певний час до ноги винищила та сама радянська влада?

Втім, я не люблю умовного часу і тому не ворожитиму, ким міг би стати Кузьма Іванович Матвіюк, якби народився літ так на півсотні раніше.

Бо він народився 2 січня 1941 року і в епоху розвинутого соціалізму став політв’язнем.

Певне, він дитя хрущовсь
кої відлиги — так заведено характеризувати зараз «шістдесятників», людей, що прокинулись до активного громадсько-політичного життя після жахливого сталінського деспотизму. Лиш війнуло свіжим, теплим, щирим, — а вони сприйняли це за весну й повірили, що за нею обов’язково буде літо. І почали жити нормально, так, ніби літо вже ось-ось, на порі.

Кузьма Матвіюк, 31-річний викладач Уманського технікуму механізації сільського господарства, випускник Київської сільськогосподарської академії, з головою поринув у вступ до аспірантури. Тому й до Києва їздив часто, працював у науковій бібліотеці, зустрічався з багатьма вузівськими знайомими. Мова часто заходила про майбутнє України: їм, молодим, бачилося воно вільним і незалежним, бо в яке щастя «вкачалася» Україна в Союзі, вони вже знали.

— Я тоді зараховував себе до «дзюбівців», — чітко класифікує сьогодні Кузьма Іванович. — Бо був ще історик Валентин Мороз, який називав усі без винятку речі своїми іменами. Але про це можна було говорити ну в дуже обмеженому колі. А Іван Дзюба все будував на тому, що це — відхилення від ленінської національної політики. Ми розуміли, що в такому твердженні таїлося лукавство, — але тільки посилаючись на ленінські норми можна було хоч щось зробити: на захист мови, звичаїв, проти русифікації тощо. Та, власне, що ми там такого робили? Говорили хіба що. Я й не думав, що за це можуть взяти. Бо за що? А взяли.

Влітку 1972 року його викликали в Черкаське обласне управління КДБ — «поговорити». Наступного дня повели до начальника управління. Полковник Дяченко не без цікавості подивився на «запрошеного»:

— То ви вважаєте, що Україна має бути самостійною і в ній усе має бути по-українському?

— Так.

— Кузьмо Івановичу, та вас лікувати потрібно, — так по-батьківськи лагідно промовив полковник, що Матвіюку здалося, ніби він продовжить фразу: — Роздягайтеся, зараз вас послухаємо…

Але слухати його ніхто не збирався. Та й кому цікаві розумування ідейного ворога, націоналіста? Зате через два тижні, коли його заарештували, наслухався… «Так мене сильно притиснули, щоб написав, хто, де, коли, з ким…Інакше смерть. Ну так уже мені було тяжко! Душа зболілася. От уже справді внутрішня боротьба. І коли я зрозумів, що не зможу когось обмовити, хай уже краще смерть — так далі стало легко все витримувати».

Через чотири місяці Матвіюка засудили — «на підставі ч.1 ст. 62 КК УРСР… до 4 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання», стягнувши при цьому ще й 300 карбованців «на судові витрати». Звинувачення були, що й казати, вагомі: «говорив, що національне питання в СРСР не вирішене», «стверджував, що Україна може бути самостійною», «давав читати антирадянську працю І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», одне слово, як сказано в судовій постанові, «на грунті націоналістичних, ворожих радянському суспільству переконань, з метою підриву та послаблення Радянської влади протягом 1969—1972 років систематично зберігав, виготовляв та розповсюджував антирадянські матеріали, в яких містилися наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад, а також з цією метою усно проводив антирадянську пропаганду».

Страшно звучить? Аж мурашки по спині. Особливо коли знаєш, що в той час і судимість, і, ще більше, тавро «політичного» — це вже присуд на все життя: навіть ті, що «розкаювалися», не могли вже розраховувати на гідні їх знань, кваліфікації і таланту роботу, посаду чи звання (згадаймо хоча б того ж таки блискучого публіциста й критика Івана Дзюбу чи мудрого філософа Олеся Бердника). Що вже там омріяна аспірантура для якогось рядового викладача Матвіюка! Вирок 16 листопада 1972 року розкраяв його життя навпіл, і найстрашніше, що це була плата не за злочин, не за трагічну помилку, — це був сатанинський «рощот» системи за її ж «прощот» — за те, що хтось під її пильним наглядацьким оком умудрився вирости не на колінах.

* * *

За примусове «лікування» в мордовських таборах платили здоров’ям, понівеченим життям, а дехто — і самим життям. Отож, Матвіюк ще легко відбувся — розпрощався з мрією про аспірантуру, втратив пальці на лівій руці і… пережив передчасну смерть матері. Вона померла вже після його звільнення. Здавалося, могла б зітхнути полегшено, коли син, єдиний син, вийшов нарешті на волю. Але Кузьму Матвіюка кваліфікували як такого, що не став на шлях виправлення, і ще рік тримали під адміністративним наглядом. Заборонявся виїзд за межі населеного пункту, вихід з дому після 22 години, вимагалося періодично відмічатися в міліції. За порушення цих приписів загрожував новий термін. Ніде не брали на роботу, а міліція лякала кримінальною справою за дармоїдство. Коли й щастило десь влаштуватися, то через кілька місяців або звільняли, або створювали настільки нестерпні умови, що Матвіюк звільнявся сам. За шість років він мусив тричі міняти місце проживання і сім разів — місце роботи.

Звільнений у черговий раз, Матвіюк потай приїхав додому, в Старокостянтинівський район на Хмельниччині, проситися на Самчиківську дослідну станцію. Там пообіцяли йому роботу і житло. Та служби, що вели Матвіюка, стурбовані його відсутністю, кинулися на розшуки. До матері, яка лежала в лікарні тяжко хвора, прийшов незнайомець, сказав, що з міліції і що їм надійшла звістка про те, що син її, Кузьма Іванович Матвіюк, безвісти пропав. Мати знала про його наміри і щиро розповіла про це «міліціонеру». Той зник і більше її не турбував, а дирекція станції одразу ж відмовила Матвіюку в роботі. Коли ж він через кілька днів приїхав до матері в Старокостянтинів, та не повірила очам: весь цей час вона оплакувала його загибель. Пережите не минуло безслідно: тяжка хвороба переросла в невиліковну, і мати незабаром померла…

Тільки в 1982 році Кузьма Іванович знайшов постійну роботу — керівником гуртка сільськогосподарської техніки на Хмельницькій обласній станції юних техніків. Поселився у селищі Пирогівцях Хмельницького району. Весь час відчував неприязнь, а то й ненависть, місцевого керівництва. Коли б це стосувалося лише його — не зважав би, але страждала і його сім’я, в якій росло четверо дітей. Неприємностей завдавало й інше: хоч би де працював Кузьма Іванович — одразу ж відчував стеження за собою. Деякі з колег і сусідів не витримували і признавалися, що їх змусили стежити за ним і повідомляти відомо куди. Дехто боявся (точніше — боялися всі), але однаково не хотів займатися доносами й тому намагався ніде й ніколи не контактувати з Матвіюками. І поволі навколо родини виникла глуха стіна, котра ізолювала її — на волі ж! — від вільного світу.

* * *

Наше знайомство з Матвіюком відбулося в 1989 році. Він приніс у редакцію обласної газети, де я тоді працювала, статтю на захист української мови. Про те, що бачили й розуміли всі — повальну русифікацію України, — лише починали тоді говорити й писати, через абзац посилаючись на ленінські праці з національного питання й заручаючись цитатами з останніх партконференцій і пленумів КПРС. В основному це робили письменники, а тут — я аж не повірила — якийсь інженер. Де він узявся такий сміливий і розумний? — дивувалась я, переглядаючи матеріал, та вголос сказала тільки:

— Все правильно написано, але чи буде опубліковано, їй-право, не знаю. Я підпишу, та не лише від мене це залежить.

— Я все розумію, — сумовито сказав співрозмовник.

Буквально через пару годин у моєму кабінеті з’явився чоловік, що частенько крутився в нашій редакції. Ні для кого не було секретом, хто він і звідки.

— У вас є матеріал інженера Матвіюка, — не запитально, а стверджувально сказав він. — Я хотів би з ним ознайомитись. Ви можете дати мені таку можливість?

— Звичайно, — відповіла я. — Ви зможете зробити це, як тільки він буде опублікований.

— Але ви ж знаєте, звідки я?

— Знаю. Та до публікації нікому сторонньому авторський матеріал читати не дам.

Через кілька хвилин після того, як мій відвідувач зник з кабінету, матеріал забрало начальство і невдовзі повернуло: «Можете опрацьовувати. Піде».

Їй-Богу, я була щаслива. Бо розуміла, що піде не лише стаття Матвіюка, а отримає нарешті зелене світло (от уже парадокси історії — з санкції КДБ!) і вся тема відродження національного, що досі була під жорсткою забороною в газеті. Так і сталося. Стаття Матвіюка викликала зливу схвильованих відгуків. Люди нарешті змогли сказати вголос про те, що їм боліло роками й десятиліттями.

Наше співробітництво тривало, і мені здавалося, що я вже добре знаю цього стриманого і розважливого чоловіка. Та якось у місті був вечір пам’яті Василя Стуса, і хтось сказав мені мимохідь, що виступав там один інженер, який сидів разом зі Стусом у концтаборі. «Такий скромний чоловік, — додали, — навіть підкреслив, що особливо близьким він зі Стусом не був. Інший би на його місці вже всім про це розтрубив та ще й придумав що хоч, бо хто спростує? А цей…»

Я почала шукати цього інженера.

Ним виявився Матвіюк.

* * *

Матвіюк на Хмельниччині — єдиний «корінний» подоляк, що сидів у радянських концтаборах за політичною статтею. Ще є чоловік двадцять, що теж відбули «за націоналізм» від дзвінка до дзвінка, — однак родом вони із Західної України і після відсидки вибрали Хмельниччину як найближчу до рідних місць область, де дозволяли селитися колишнім політзекам. Ці десять років могли зробити з нього героя — у нашому провінційному місті, котре не обминуло нинішнє розбурхане життя, за цей немалий час з’явилося стільки нових героїв та месій! При цьому вони жодних докорів сумління проголошували себе мучениками за національну ідею в радянські часи, безсоромно списували чужі біографії і навіть приміряли перед пресою терновий вінець політзека, видаючи все це за своє. А Матвіюк так і не вибився ні в депутати, ні в місцеві знаменитості, не отримав квартири у місті і навіть не обновив свого гардеробу. Хоч, правда, десь після виходу перших публікацій у місцевій пресі його підвищили було по службі: з керівника гуртка він став заступником директора. І хтось із колег так йому тоді й сказав: це він, мовляв, спеціально так пише, заради кар’єри. «Та я ж про мову, національну культуру пишу», — спробував пояснити Матвіюк. «А зачем это вам? — здивувався колега. — Для славы?» —«Та ні, просто це для мене — як дихати», — без будь-якого пафосу відповів Матвіюк і з очей співрозмовника побачив: не вірить. І досі йому багато хто не вірить. Не вірять, що ним не керує ні прагнення помсти за своє перемелене життя, ні, тим паче, меркантильне бажання отримати хоча б якусь матеріально-фінансову сатисфакцію за все пережите. Років кілька тому абсолютно випадково стало відомо в місті, що Олександр Мороз, тодішній голова Верховної Ради України, — однокурсник Матвіюка. І Матвіюк їздив до нього — щось просити, передавали перешіптувачі. При зустрічі я запитала Кузьму Івановича — правда?

— Так, — не віднікувався він. — Я ж зараз фермерством відаю — провідний спеціаліст облуправління сільського господарства. І стільки в тому фермерстві проблем — а до високого начальства з ними не пробитися. От і довелося використати старі приятельські стосунки.

— І допоміг Олександр Олександрович?

— А це питання державного рівня, їх за один раз не вирішити. Та як тільки я подзвонив, він одразу: «Приїжджай у четвер». Я й поїхав. Поговорили — по-дружньому, ніби й не було цих років і цих посад. Уже прощаємося біля дверей, і тут я не втримався. «Сашо, — кажу, — в мене ще є до тебе одне особисте прохання». В нього очі зразу згасли — мало чого я хочу, а раптом він не зможе, — та все ж каже: «Слухаю». «Сашо, — кажу йому, — не проциндріть незалежності». — «Кузьмо! — аж скрикнув Мороз. — Та нізащо!»

* * *

Дивуюся Матвіюкові — його витримці, врівноваженості і, як заведено тепер казати, толерантності. Він же пояснює це не мудрістю, не досвідом, а впливом двох літніх жінок, які після багатьох літ заслання поселилися в Умані. Надія Суровцова в молодості працювала секретаркою в Грушевського, а Катерина Оліцька, вихрещена єврейка, була колись есеркою. І молодий Матвіюк, добровільно взявши на себе обов’язки постачальника (кефір купував, хліб, ще якісь продукти приносив), подовгу спілкувався з цими жінками. Від них перейняв і вміння слухати, і вміння розуміти почуте, і — найголовніше — вміння поставити себе на місце іншого. «До того, — зізнається він, — я міг виступати проти євреїв, часто дуже обурювався будь-чим. А вони мене навчили терпимості. До них і письменники відомі приїжджали: Бажан, Смолич, Драч, два тижні жив Солженіцин. Чому приїжджали? Як до совісті, мабуть. Це були ще ТІ інтелігенти…»

Я не витримую:

— Кузьмо Івановичу, а звідки ж у вас узявся той «націоналізм» у подільській Ілляшівці?

Він стенає плечима:

— Або я знаю. Бабця колись обмовилась, що ми з козаків. Я й причепився до діда: скажіть, хто такі козаки. А той так тужно: «О, то були вільні люди». І так у нього очі заблищали! «А ми хіба не вільні?» — «Та які ми вільні…» Я читати почав, цікавитись… А хто нашу історію знає — хіба може не полюбити Україну? Тому історію від нас і ховали.

Утім, Матвіюк ніколи не говорить про свої почуття до України. Він високих слів узагалі говорити не вміє, і цим, безумовно, програє перед першим-ліпшим, хто вміє бити себе в груди і клястися в любові до України так несамовито, що мимоволі починаєш вірити: його попереднє просиджування в номенклатурних кріслах і неприкрита ненависть до українського буржуазного націоналізму були розвідницькою легендою, а сам він насправді тим часом вірою і правдою служив майбутній самостійній Україні. Матвіюк же, коли говорить про щось дороге для нього, збивається і довго шукає потрібне слово, щоб точніше висловити думку:

— Коли ми сиділи, то здавалося: якби дожити до такої події, яка сталася 24 серпня 1991 року, — все, можна помирати. Неймовірне сталося: дожили. І рік минув відтоді, і два, і от уже майже десять — а вмирати не можна, бо так і невідомо, чим усе закінчиться. Більше того, багато що, відсотків 90 — 95, відбувається ну зовсім не так, як мало б. Навіть те, що, як здавалося нам тоді, повинно статися майже автоматично. Гаразд, думалось одразу, це крадуть ті, колишні. Але за ними прийдуть нові, молодші, патріоти. Прийшов. І де він сьогодні? Ну як стільки голосів могло бути проти нього?

Ні, все уявлялося таки зовсім по-іншому. Хоча… Ми сиділи в 19-му таборі. Це був великий табір — 250 — 300 чоловік. А поряд був 17-й, чоловік 60 — 70, де сиділи Стус, Чорновіл, закінчували терміни провідники бандерівського руху — одне слово, клас «А» в дисидентстві, як я їх тоді називав. Так от, вони говорили, що коли тоталітарний устрій одразу зміниться демократичним, то владу в свої руки візьме банда. Хоч тоді в таке не вірилося. Як, утім, і в те, що колись до цього доживемо. І поки що не видно такої незворотної ситуації, щоб стало зрозуміло: все, нашій незалежності вже нічого не загрожує. Ну, ще будуть якісь рифи, але кардинально вже нічого не зміниться. А з другого боку, донька каже мені: це у вас, старших, ще якісь побоювання з цього приводу, а молоді над цим і не задумуються, це вже наша держава, і все тут.

— Може, слід просто покластися на час: він мине, і все якось нормалізується?

— Ні. У 18-му році в сусідньому селі Бабине стояв петлюрівський штаб. І розповідали пізніше старі люди, що він проводив мобілізацію — не так суворо, як згодом радянська влада, а намагаючись переконати: це ж, мовляв, наша держава, Україна, її треба захищати, а ні — Денікін знов прийде чи большевики. А дядьки воювати не хотіли: а, мовляв, якось воно буде. Воно, звісно, якось буде, якщо просто покластись на час, — але це ніколи не буде на твою користь, швидше, — всупереч твоїй волі й бажанню. У часі треба жити активно: радикально щось виходить — хай буде радикально; а тягнеться… Треба підганяти, значить.

* * *

Коли на початку 90-х Матвіюка реабілітували, він сказав одне:

— Найбільше вдячний я тим колегам, знайомим, односельцям, які свого часу підійшли і сказали, що їх зобов’язали стежити за мною. Вони стали для мене тією опорою, що дала можливість зберегти любов до людей, віру в незнищенність у людині людського, в його перемозі над тваринним.

Після того минуло майже десятиріччя, яке стало для колишнього політв’язня часом не лише праці й надій, а й гірких розчарувань. Чимало переживши на своєму віку, він усе одно не сподівався, що переломна хвиля підніме нагору стільки сміття — і що воно так легко почуватиметься в новій державі, та що там — визначатиме її, цієї нової держави, обличчя і шлях. Знову в фаворі не ті, для кого Україна — найдорожче й найособистіше. Як і раніше, такі як Матвіюк, — винятки в ній і мало не ізгої.

Не всі можуть бути такими, як він. Не всі здатні жертвувати в ім’я України. І місія таких, як Матвіюк, либонь, навіть не в тому, щоб показувати приклад і кликати за собою. Просто ми повинні знати: вони є серед нас.