Володимир Рутківський: «Москва друкувала ті мої твори, які забракували в Києві». Доросла розмова з дитячим письменником - Соціум - dt.ua

Володимир Рутківський: «Москва друкувала ті мої твори, які забракували в Києві». Доросла розмова з дитячим письменником

19 вересня, 2008, 13:43 Роздрукувати Випуск №35, 19 вересня-26 вересня

В одному з останніх інтерв’ю Володимир Рутківський на запитання про Шевченківську премію відрізав: якби її отримав, поклав би на депозит, аби на відсотки заснувати незалежну премію за найкращий твір для дітей...

В одному з останніх інтерв’ю Володимир Рутківський на запитання про Шевченківську премію відрізав: якби її отримав, поклав би на депозит, аби на відсотки заснувати незалежну премію за найкращий твір для дітей. Бо державну імені Лесі Українки вже геть знеславили.

У цьому він увесь. Зі своєю часто наївно-дитячою вірою в перемогу добра над злом, фанатичною вимогливістю до власної праці, щирим уболіванням за Україну та її літературу.

Ми ж вирішили поговорити з автором книжки «Джури козака Швайки» — одного з найрезонансніших дитячих видань минулого року — про життя письменника. Тим паче що Володимирові Рутківському є про що розповісти, адже за плечима — сімдесят один рік…

«Наш шкільний гурток відкрив найдавніше поселення в Україні»

— Яким згадує дитинство відомий дитячий письменник?

— Воно припало на роки окупації. Ріс на Черкащині звичайним «окупаційним» хлопчиком, як і всі українські дітлахи, чиї батьки пішли на війну. Мав у сховку з десяток бойових рушничних патронів, пістолет без затвора, зо дві бомбочки. Тоді, мабуть, усі мої ровесники володіли подібними скарбами й користалися ними так «ефективно», що сорок четвертого року в моєму класі було два похорони. А скільки відірваних ніг... Що ж до цікавих історій — то нещодавно я закінчив роботу над автобіографічною повістю «Потерчата». Там їх предостатньо.

— Як уперше долучилися до книжки?

— Оскільки я народився в учительській сім’ї, то чи не першою забавкою, яку взяв до рук, була книжка.

Пригадую книжкову шафу, що стояла в кінці шкільного коридору. Ми з меншим братом виявили: її задня стінка відстала настільки, що можна було з неї витягувати літературу. Дивний був добір — поруч із Маяковським сусідили книжки, писані німецькою, з українських запам’яталися «Шхуна «Колумб» Трублаїні, «Дуже добре» Копиленка...

Найулюбленішою нашою книжкою був грубий том казок усього світу про відьом. Цю книжку ми з Вітьком «вилучили» зі шкільного обігу й зачитали до дірок. А от яким чином майже все життя мене супроводжувала брошура Маяковського «Как делать стихи» — не збагну і досі. Тож, іще не знаючи, чи буду щось писати, я вже мав уявлення, як це робиться. (Усміхається.)

— А чому вирішили податися до Одеського політехнічного інституту, а не, наприклад, на українську філологію?

— Ні, спочатку була спроба вступити на археологічне відділення Київського університету. Річ у тім, що в 1954 році шкільний історичний гурток, в якому я був старостою, відкрив най­древніше на той час поселення в Україні…

— ?!

— Так-так, це засвідчує книга академіка І.Шовкопляса «Стародавній кам’яний вік на Україні» (1955 р). Іван Гаврилович особисто керував розкопками в нашому селі Велика Бурімка. Коли він почув, що я мрію стати археологом, порадив перед вступом звернутися до нього. Оскільки моє покоління не мало звички вступати по блату, я вирішив спочатку стати студентом, а вже тоді відвідати академіка Шовкопляса. Проте на останньому іспиті з історії мене «зрізали».

Викладач запитав, чи впевнений я, що 1929-й є роком великого перелому? На той час я вже дещо чув про спробу Хрущова роз­вінчати культ Сталіна і що в Києві не всі це сприймають, тому відповів ухильно. Мовляв, саме так написано в шкільному підручнику з історії. На це мені урочисто оголосили, що оскільки я в цьо­му особисто не впевнений, то матиму лише «добре». А це було рів­нозначно провалу, бо на одне місце претендувало 25 осіб.

— І вирішили податися з Києва світ за очі?

— Так, я був страшенно обуре­ний і пообіцяв собі більше з гуманітаристикою не зв’язуватися. Ви­рішив вступати до технічного вузу. Вибрав Одесу, бо ще ніколи не бачив моря. Саме ж місто виявилося досить-таки іронічно-розважливим і толерантним, де панував культ жінки, гостинної господарки. Навіть биндюжники знали, що лаятися при жінці — некультурно.

— А до вашої української мови не чіплялися?

— Ні, вона мала тоді такі ж пра­ва на існування, як російська чи єврейська... Якось ми гамірним україномовним гуртом, у якому, наскільки пам’ятаю, були Володи­мир Яворівський, Петро Осадчук та Анатолій Качан, ішли Примор­ським бульваром. Раптом з лавок, де сиділи солідні люди, відставні капітани, до нас долетіло:

— Похоже, эти хлопцы далеко пойдут.

— Почему так думаешь?

— Мишка Япончик поначалу разговаривал точно так же…

Усе змінилося на початку
70-х, коли силовикам і військовим після виходу на пенсію дали право вибирати місце подальшого проживання. І десятки тисяч високоповажних замполітів, вертухаїв та сексотів рвонули із сім’ями до Одеси. Це були люди з патологічною ненавистю до української як мови в’язнів совєтських концтаборів. Цю зненависть вони прищепили й дітям.

«Украинский националист» порятунок знайшов у… Москві»

— Свого часу вас навіть визнавали найкращим журналістом Одещини. Як же так сталося з «технарем»?

— Від долі не втечеш! (Сміється.) У шістдесятих роках я працював на Одеському суперфосфатному заводі. Час від часу виступав із розповідями про своїх колег у газетах і на обласному радіо. Одного дня голова обласного телерадіокомітету викликає і пропонує негайно стати редактором. Я почав відмовлятися, бо мені й на заводі жилося непогано.

У відповідь почув: якщо із зав­трашнього дня не подам заяви, на радіо мені дорога закрита. Але остаточно переконало мене його щире обурення. Мовляв, десятки чужаків на колінах повзають, аби їх прийняли на роботу, а свої хлопці кирпу гнуть. Довелося писати заяву.

А взагалі журналістика хоч і дала мені багато в роботі над словом, навчила лаконічності й чіткості викладу, була все ж таки здебільшого способом заробляти на хліб насущний. Своє життя я бачив у літературі.

— Ви починали як поет. Чи стало це вам у пригоді, коли почали писати для дітей?

— Я й зараз не соромлюся власних віршів. Були кращі, були гірші, але я завжди намагався писати чесно про те, в чому був переконаний. А це в ті часи робити не рекомендувалося.

І не дивно, що в 1970 році моя збірка «Експромт» вилетіла з тематичного плану. Вірші двох наступних збірок понівечили до невпізнання. Тому після довгого вагання вирішив перейти на прозу, хоча з віршами не пориваю й до сьогодні. Як на мене, поганий той прозаїк, котрий не написав бодай одного вірша. Адже поезія — це не лише рима чи розмір, це передусім — стан душі. Особливо це стосується дитячої літератури. Добрий дитячий прозаїк — це завжди гарний поет. Навіть коли він про це не здогадується. (Сміється.)

— Як сталося, що ви почали писати для дітей?

— А я відразу починав і як поет, і як дитячий прозаїк. У моєму дитинстві було стільки пригод, що мені й вигадувати не доводилося. Наприклад, нас виховувала польська кішка Мариська, а на кухні під столом цілу зиму жив степовий орел з пораненим крилом. Він залюбки дзьобав манну кашу, знайшов спільну мову зі мною, братом, Мариською та курми. Була дуже зворушлива картинка, коли всі разом вирушали на прогулянку...

Та коли я написав про це книжку — видавництво повернуло мені рукопис із редвисновком: «Такого в житті не буває». А оскільки «Веселка» була єдиним дитячим видавництвом в Україні, довелося перейти на пое­зію. Доки і там я став небажаним.

— Чомусь усі ваші твори йшли до читача нелегко…

— Чому всі? З творами, які я був змушений перекладати російською, аби надрукувати їх у Москві, проблем не було.

— Але спочатку були Вищі літературні курси…

— На початку 70-х я допрацювався до кількох «негарних» ярликів. Дійшло до того, що мій колега-письменник написав до одеського відділення КДБ донос, буцімто «на одесском областном радио засела группа украинских буржуазных националистов во главе с Владимиром Руткивским». Запахло смаженим.

Борис Олійник, користуючись своїм тодішнім становищем (довічно вдячний йому за це), допоміг мені «зникнути» з Одеси. На той час Москва вважалася оазисом вільнодумства. Наші викладачі прагнули ознайомити нас із тонкощами не стільки соціалістичного, скільки критичного реалізму і не приховували, що класова позиція автора — це найкоротший шлях до забуття. В пошані були імена Ахматової, Пастернака, Платонова, щойно «відкритого» Булгакова.

Від них я почув про неймовірно мужній вчинок Михайля Семенка на Першому всесоюзному з’їзді письменників. Він розповсюдив серед делегатів анонімний лист, у якому назвав себе і своїх радянських колег повіями зі страху і закликав зарубіжних гостей розповісти правду про сталінський режим. На жаль, про це в Україні ще й досі мало хто знає...

А Москва в ті часи вважала українців вірними та слухняними служаками. Тому застосовувала до них здебільшого метод пряника й інколи вибачала їм такі речі, за які в Україні тоді запроторювали за грати без зайвих розмов.

— Що маєте на увазі?

— Приміром, політекономію соціалізму в нас викладав професор Ішутін, котрий тривалий час був радником голови Ради міністрів СРСР Косигіна. Лекції Михайла Івановича нагадували радше відвертий обмін думками про все на світі. Якось один зі слухачів поцікавився, чи правильно вчинив Хрущов, віддавши Україні Крим. «Гадаю, ми зробили помилку. Навіть з огляду на те, що це відбулося з нагоди ювілею приєднання України до Росії», — такою була відповідь професора. Я гортав щойно придбану книжку і незчувся, як уголос ляпнув: «Нічого, через сто років і Кубань подаруєте»... Отямився від мертвого мовчання. Побачив лише, як зблід Ішутін, як відвалилися щелепи в декого з моїх колег. Решту дня я провів у якомусь тумані. Сидів у кімнаті й чекав, що ось-ось відчиняться двері і зайдуть люди в цивільному. І вони відчинилися.

На порозі стояв парторг курсу: «До мене прийшов Ішутін. Кличе тебе».

Михайло Іванович сидів за столом перед пляшкою оковитої. Не встигли ми присісти, як він розлив горілку в гранчаки і проголосив: «Вибач, Володю, що спровокував тебе. Давай вип’ємо і забудемо».

Ці слова я згадую щоразу, коли чую істеричні вигуки з Білокам’яної. І дуже шкодую, що навіть випити нема з ким. (Усміхається.)

«Найбільше ненавиджу нашу плаксивість»

— Ваша повість «Ганнуся» вийшла в «Детской литературе» накладом 150 тисяч примірників…

— До того ж у рекордно короткий строк!

Це реальна історія про доньку моїх добрих знайомих. Трапилося так, що їм випало тривале від­рядження, і я зголосився взяти Ганнусю на літні канікули до своїх батьків. У повісті й розпо­вів про пригоди, які ми тоді пережили. Хотів показати читачам, що діти теж — яскраві особистості, а дорослі — необов’язково зануди, як подеколи здається.

Реакція українських редакторів була неочікувана: «Що це за дружба дорослого чоловіка з дів­чинкою? Так і до розтління малолітніх недалеко!» Рукописом мені ледь не пожбурили в обличчя.

Я переклав повість російською і невдовзі отримав редвисновок з Москви, що «Аннушку» написано в традиціях «Голубой чашки» (а це ж найкраща річ Гайдара!). У Києві ж ця повість українською так і не вийшла.

За «Аннушкой» надіслав до Москви «Бухтика з тихого затону»… Я з дитинства марив «Лісовою казкою». А конкретний сюжет вималювався після відвідин дитячого санаторію в Бучі під Києвом. Писалося надзвичайно легко. Але в «Веселці» знову прибили редакторським висновком: «У той час, коли весь радянський народ бореться з релігією, Рутківський підсовує нам якусь чортівню».

Довелося вдруге перекладати й знову везти книжку до Москви. На Всесоюзній нараді з питань сучасної дитячої казки у 1985 році «Бухтика» було визнано однією з найкращих казкових повістей за дванадцяту п’ятирічку. А це лише перша книжка з моєї казкової трилогії…

— А чому згодом узялися за історичну прозу для дітей?

— Із цікавості! Мені завжди кортіло дізнатися, звідки, наприклад, узялися перші українські козаки? Я не міг зрозуміти, чому Ілля Муромець (в історичній літературі вживається варіант і Муровець), якого поховано в Києво-Печерській лаврі, вважається російським богатирем? Чому ніхто жодним словом не прохопиться про битву на Синіх Водах, що відбулася за 18 років до Куликовської битви? Чому дехто з істориків вважає, що козак Мамай і хан Мамай — це одна й та сама особа?.. Відповіді на ці запитання не знаходив, тому довелося відповідати самому. Писав виключно для душі, оскільки був переконаний, що події, в які я повірив, тодішня влада, м’яко кажучи, не сприйме. Та я намагався довести бодай самому собі, що українська історія аж ніяк не бідніша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську чи російську.

— І які відгуки?

— Приємно, що історичний роман «Джури козака Швайки», який побачив світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», українські радіослухачі визнали найкращим дитячим твором минулого року.

Колись у листі-відгуку на мою книжку про Бухтика одна дівчинка написала: «Цей письменник дуже спостережливий. Він зміг побачити навіть водяників». (Сміється.)

— А як відреагувала на козацький роман Одеса?

— А ніяк. До Одеси ця книжка, як і решта українських творів, виданих за межами області, майже не дійшла. Щоправда, Одеська облдержадміністрація придбала для сільських бібліотек понад 700 примірників, але що це на 700 тисяч дітей?

Тому тепер я виступаю перед ними не стільки в ролі письменника, скільки в ролі жорстокого фокусника, котрий помахає перед ними цукеркою і йде геть.

— Головну свою книжку вже написали?

— Якби ж то знати, яка голов­на?.. (Усміхається.) Великі надії покладаю на щойно закінчену повість «Потерчата». Це автобіо­графічна розповідь про дитинст­во, яке припало на роки Другої світової. Часом мені навіть зда­ється, що я став письменником саме для того, аби її написати.

— Що думаєте з приводу української дитячої літератури у світовому контексті?

— Про який контекст може йтися, коли її нищать усі, кому не ліньки! Ліквідовано комісію з дитячої літератури при Національ­ній спілці письменників України, скасовано відповідну номінацію в Комітеті з Шевченківських пре­мій, ось-ось дитячу книжку зно­ву оподаткують. Про критиків я навіть не кажу. Вони, схоже, взагалі наклали табу на таке поняття, як «література для дітей».

І в той же час «дорослим» письменникам вистачає нахабст­ва кричати: нас не люблять, нас не читають! Та хто ж вас читатиме, коли ви не виховуєте читача змалку! Потребу читати маємо прищеплювати!

— Невже все так безнадійно?

— Ні, попри все, українська дитяча література якось примудряється виживати. І не лише виживати. Все ще дивує своєю працездатністю чи не останній з могіканів Анатолій Качан. З кожною книжкою набирають сили Зірка Мензатюк, Леся Вороніна, Галина Малик, Марина Павленко, Сашко Дерманський… Маємо низку чудових дитячих видавництв: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Теза», «Видавництво Cтарого Лева», «Ярославів вал», «Грані-Т»...

Увесь час мучуся запитанням: чому ж ми, котрі виросли на найкращих у світі піснях і казках, маємо плентатися з таким багажем десь у хвості світового літературного процесу? Такого не може бути! Навіть якщо це так — все одно не має бути.

— Чого ж нам бракує?

— Віри у свою потрібність. Ми, дитячі письменники, мов ті русалки: існуємо доти, доки в нас вірять. А ще нам усім потрібна любов до своєї професії.

На жаль, те, що нині пишуть, є здебільшого відвертою халтурою, а галас, який навколо цього зчиняється, лише дезорієнтує читача. Всі зараз люблять не літературу в собі, а себе в літературі.

Але головне — нам бракує відчуття, що, крім нас, у світовій літературі є Толкієн, Мілн, Роулінг, Ліндгрен… Ми повинні на друзки розбитися, але не осоромитися перед ними. По собі знаю, що ніщо так не мобілізує, як це відчуття.

— Оскільки ви зачепили власну творчу кухню, то поділіться бодай одним її рецептом...

— Як і на кожній кухні, голов­не — виробити свій смак. Великою мірою його формують книжки, які стали еталонними. А коли твердо знатимеш, що є добро, а що зло, — можна братися до власної творчості. Причому треба затямити, що перша думка — завжди хибна, бо вона приходить в голови одразу 90% людей. Треба починати з другої, а ще краще — з третьої… (Усміхається.)

— Як проводите вільний від писання час?

— Шкода, що дорога до Києва стає дедалі обтяжливішою. Там у мене залишилося чимало друзів-однодумців. Тому в останні роки більше часу віддаю книжці. Подеколи мені навіть здається, що саме вона є первинною в моєму існуванні.

— Чи маєте власну філософію життя?

— Вік уже такий, що, мабуть, потрібно звикати до себе як до частки природи. Тож споглядання трави, неба, моря я ототожнюю з молитвою у храмі. А ще хочеться вірити, що моя праця таки недаремна…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво