Володимир Прокопенко: «Коли мене звільняли — показали книжку Василя Симоненка»

Поділитися
За часів застою українській інтелігенції було притаманне певне розшарування. Хтось загравав із владою, хтось ішов на «лобовий удар», проте були люди, які в цей час просто працювали...

За часів застою українській інтелігенції було притаманне певне розшарування. Хтось загравав із владою, хтось ішов на «лобовий удар», проте були люди, які в цей час просто працювали.

Володимир Прокопенко обіймав посаду головного редактора видавництва «Молодь» і не раз мав справу із цензурою. Він і тепер обережно говорить про злочини режиму, втім, попрацювавши у владі вже за часів незалежності, дуже скептично ставиться і до сучасних державотворчих процесів в Україні.

— Володимире Павловичу, ви здобули журналістську освіту у Львові...

— Це були тяжкі роки, я щойно повернувся з армії і два роки ходив до університету у військовій формі, тільки погони повіддирав — бо в батьків не було грошей купити мені одяг, а своїх я ще не заробив. І так більшість моїх друзів-студентів. Після університету працював спочатку у Львові, а коли запросили до Києва — одразу переїхав.

— До київської «Молоді» ви прийшли у так звані застійні часи. Важко було? Які саме книжки не пропускала цензура?

— Та це смішно — от, наприклад, ми дуже довго готували книжку про Олександра Засядька. Художню. Це наш полтавський ракетобудівник, родоначальник реактивної артилерії. Наші українські ідеологи угледіли в тій книжці щось антикомуністичне і суворо запитали: «Чого ж це той Засядько, хохол такий розумний, аж шість посад обіймав?». Відтак мусили ми тридцять тисяч примірників позабирати з книгарень. Але не порізали. Вона трішки полежала на складі, а потім білоруські книготорговельники її купили. Там цензори не мали ніяких претензій. Тобто, часто все залежало особисто від цензорів. Це були такі люди, котрі завжди тулилися там, де краще жити, прибиваючись до якогось берега, де можна щось прихопити. Ідеологія для них — річ неважлива.

Ми видавали Бориса Олійника, на якого в усіх інших видавництвах було табу. І Ліну Костенко видавали. Але під час підготовки її книжки цензура зняла понад сто віршів. Ліна Василівна тоді сказала: «Якщо знімете ще хоч один вірш, краще вже розсипте верст­ку». Коли прийшов цензор, у нього таки виникли претензії. Причепився до вірша, присвяченого Сошенку. Ніяких же партій, ніякої політики! Але цензори і в камені могли знайти щось політичне.

Траплялися книжки, які було дуже складно видавати. Скажімо, ми довго не могли видати збірку Василя Симоненка «Лебеді материнства». Але зрештою видали її накладом двадцять тисяч, за що й отримали...

— Суворо покарали?

— Мене звільняли з роботи, показуючи видані «Лебеді материнства». На той час зошит із віршами Василя Симоненка потрапив за кордон, і там їх теж видали. Наші ідеологи вважали так: надрукувався за кордоном — значить український буржуазний націоналіст. А безпосередньо в його віршах вони нічого не знаходили...

— Вас викликали до КДБ?

— Ні, в КДБ я ніколи не був. Звільняли в ЦК комсомолу, не знаю, яка в тому роль КДБ. Існувала така практика: створювали бригаду, влаштовували перевірку, після чого звільняли.

— Свого часу ви обіймали посаду начальника Головного управління книговидання та книгорозповсюдження. Як оцінюєте нинішню ситуацію з книжками в Україні?

— Мені болить те, що Україна сьогодні має низький рівень книговидання. Оголошували Рік книги і різні заходи з підтримання галузі, але реальний стан речей — зовсім інший. Ця проблема багатоаспектна. У нас державна мова українська, а цікавих українських книжок дуже мало. Всім відомо, що український ринок заполонила російська книжка, бо там свого часу цей продукт був звільнений від усіх податків. У нас такого не було ніколи. В бюджеті виділяються кошти, але до видавництв вони не доходять — це теж загальновідомий факт. Скажімо, є видавництва, які видають книжки за національною програмою «Українська книжка», на котру виділено бюджетні кошти, і банкрутують, бо ці кошти до них так і не доходять. В Україні півтори тисячі видавничих структур, при цьому ті ж таки півтори тисячі примірників вважаються непоганим накладом для книжки. Буває, й по двісті штук видають — хіба ж ці книжки доходять до бібліотек або читачів?

— А які наклади були у вас в «Молоді»?

— Коли працював головним редактором, у нас проза не виходила накладом менше, ніж тридцять тисяч примірників. І то це вважалося замало. На початку ми навіть не платили авторам гонорарів, доки не набрали потужності. Дитячу літературу видавали накладом сто-триста тисяч. А тепер у нас районних центрів більше, ніж тираж книжки! Держава має бути зацікавлена у книговиданні. Книгорозповсюдження звільняють від податків, а книговидання?

— А може, держава тут ні до чого, просто люди стали менше читати?

— Люди стали менше читати, бо позакривалися бібліотеки. Та й у тих, що вціліли, самі старі книжки. Духовності нині не приділяють уваги взагалі. Тому люди й не читають, а дер­жава до цього має пряме відношення.

— Ностальгуєте за СРСР?

— У нас тепер немодно говорити про СРСР. Говоримо або про козаччину, або про ще давнішу минувшину. Але ж у СРСР був цілий пласт українців, які створювали державу! Вони не вчиняли ніяких злочинів, їхніми напрацюваннями ми користуємося дотепер, але пам’ятати про них не хочемо.

— Не можна забувати й тих, хто чинив злочини…

— І я стикався зі злочинами. Ми видавали 130—150 найменувань книжок на рік, і жодна не виходила без згоди цензорів. Але ті самі люди, які керували Головлітом, головним цензурним апаратом у країні, і зараз при владі! Я не хочу називати прізвищ. Але як вони сьогодні поводяться! Такі демократи!

Втім, я не чув, щоб раніше в СІЗО за день вмирало дванадцять осіб. Ми начебто боремося за свободу і демократію, натомість отримуємо лише димократію. Себто, завіяну димом.

— Ви працювали заступником міністра преси. Більшість людей молодшого покоління вже й не знає, що це було за міністерство…

— Та тут і деяких колишніх працівників запитай — уже не згадають. Мотивацію влади щодо реформ збагнути важко. У нас постійно змінювалися тільки назви. З цього міністерства зробили державний комітет — нині це комітет з питань телебачення і радіомовлення. Ці перейменування — сміх, та й годі: спочатку Міністерство преси та інформації, потім просто — Міністерство інформації, після цього — Державний комітет інформації, тоді Державний комітет інформаційної політики і тільки згодом — комітет з питань телебачення і радіомовлення, який маємо до сьогодні. Але як це пояснити? З назви виходить, що в нас уже немає ані преси, ані книговидання — тільки радіо і телебачення!

А чим пояснити те, що Міністерство культури вже мало три назви? Спершу просто культури, потім культури і мистецтв, а тепер іще й туризму? Щось від цього в культурі змінилося? Ні. Такі речі не виходять на шпальти газет, а ви просто уявіть собі, у скільки обходиться перейменування міністерства. От, наприклад, є навчальні заклади. У кожного закладу — свої бланки, дипломи, печатки, вивіски тощо. На кожному — назва міністерства, якому воно підпорядковується. Ми змінюємо назву, і що виходить? Витрачаємо мільйони державних коштів на чисту бюрократію.

Це все, як кажуть, — зверху шелестить, а внизу — тихо. Усі люди в низах як працювали, так і працюють. Зате після перейменування апарат півроку не працює — реорганізовується.

— А ви зараз пішли б працювати до державного апарату, якби запросили знову?

— Не запросили б, оскільки після шістдесяти п’яти не можна працювати в державних органах. Дивина, та й годі, це ж іще нормальний вік! Пам’ятаю, як Василя Дурдинця призначили послом в Угорщині, а через вісім місяців схопилися за голову — йому ж уже 65! Недарма в Середній Азії існує рада старійшин. Молодим треба дорогу давати, але відсікати штучно від досвідчених — нерозумно. Старі ж уже понабивали собі гулі на лобі, тож могли б молодим передати свій досвід.

— З Комуністичної партії ви вийшли ще до розвалу Союзу, а в незалежній Україні, залишаючись певний час у владних структурах, так і не вступили до будь-якої партії. Не імпонував жоден партквиток?

— Річ у тому, що за такої кількості (їх у Міністерстві юстиції зареєстровано понад сотню) усі партії слабкі організаційно. Партійні програми мали б відображати інтереси людей. А хто в країні знає про існування тих партій і може порівняти їхні програми? Простий громадянин губиться. Вибори засвідчують, що українці прихиляються немовби до двох різних берегів. Отак ми й ходимо різними стежками, досі не виробивши національної ідеї, не утворивши партії, яка б об’єднала народ. А в інші я йти не хочу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі