Володимир Косик: «Політичні події відбуваються не в замкненому колі якогось народу, а в певному внутрішньому і зовнішньому політичному контексті» - Соціум - dt.ua

Володимир Косик: «Політичні події відбуваються не в замкненому колі якогось народу, а в певному внутрішньому і зовнішньому політичному контексті»

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Володимир Косик народився 26 листопада 1924 р. в селі Вацевичі, на північ від Дрогобича в дуже бідній селянській родині...

Володимир Косик народився 26 листопада 1924 р. в селі Вацевичі, на північ від Дрогобича в дуже бідній селянській родині. Народну і середню школу відвідував у Дрогобичі. Під кінець Другої світової війни німці вивезли його до Східної Німеччини, звідки у вересні 1946 р. нелегально через кордон в горах Ерцґебірґе він перейшов до Західної Німеччини.

Отримав докторський диплом після навчання в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені і за кілька років у Сорбонні, в Інституті історії сучасних міжнародних взаємин. Керівником інституту та головою комісії під час захисту був професор Ж.Б.Дюрозель, усесвітньо відомий професор історії міжнародних взаємин Сорбонни. До українського питання Дюрозель ставився дуже позитивно.

Володимир Косик читав лекції з історії України в Українському вільному університеті в Мюнхені, потім у Національному інституті східних мов і цивілізацій університету Париж-3.

Після проголошення незалежності України читав спецкурси з історії України в кількох університетах України (Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль, Дрогобич), як професор Львівського національного університету ім. Івана Франка читає лекції з історії України до сьогодні.

За публікації французькою мовою про Україну уряд Французької Республіки нагородив Володимира Косика однією з чотирьох найбільших відзнак Франції — Орденом мистецтв, письменства і гуманітарних наук (1998).

За наукову працю нагороджений Українським вільним університетом Золотою медалю (2000); орденом третього ступеня «За заслуги» (2005) нагороджений у Парижі президентом України Віктором Ющенком.

Єдиному українському авторові книжки, виданої Сорбонною («Політика Франції щодо України, березень 1917 – лютий 1918»), Володимирові Косику добре відома історія Української Народної Республіки.

Відданість українській справі загнала його аж до Тайпея (Тайвань). Майбутньому докторові Сорбонни довелося працювати на фабриці, щоб оплатити свої студії. Згодом його доробок буде відзначений і в Україні, і у Франції.

Напередодні IV Форуму українців (Київ, 18–20 серпня 2006 року) голова Об’єднання українців у Франції Володимир Косик відповів на запитання, які сьогодні хвилюють ледь не кожного українця.

— Як готувалися до форуму українці Франції?

— Організатори форуму визначили квоти учасників для кожної країни. Від Франції має бути чотири делегати і четверо гостей. Делегатів призначив Репрезентативний комітет української громади у Франції (РКУГФ). Як заступник голови РКУГФ я — один із делегатів.

— Чого ви очікуєте від Четвертого форуму?

— Головним чином розуміння сьогоднішніх проблем — необхідно спільно шукати їхнього розв’язання. Але не завжди резолюції та рекомендації Форуму в Україні та діаспорі виконуються.

— Наскільки пам’ятаю, на III Форум приїхало багато нелегітимних «представників»…

— Справді, резолюції останнього форуму не втілилися в життя. Наприклад, тоді вимагалося, щоб в Україні демонтували пам’ятники більшовицьким вождям і катам українського народу, усунули їхні назви з вулиць міст. Чи задовольнили це прохання? В яких містах? А були й інші прохання, на які влада не зважила...

Надії на IV Форум великі. Треба піднімати питання національної освіти, яка потребує допомоги, питання утвердження національної свідомості народу, думати, як навчати історії українського народу, як розвивати його незалежну культурну творчість. Врешті, українська мова має бути державною на всій території України, її не можуть підміняти мови меншин! Націю вирізняють територія, солідарність, мова. Розділяти і нищити націю через амбіції осіб або локальні мовні чи інші інтереси неприпустимо.

— Як визначити стан, у якому сьогодні перебуває Україна: якщо це криза, то чого?

— Україна переживає політичну і моральну кризу, в основі якої загальна корупція, продажність та брак особистої гідності й моралі. Іншим компонентом кризи є брак чіткої національної свідомості.

— Демократія — не свавілля. Як подолати безлад в Україні?

— Безладдя передусім насторожує мислителів, політичних оглядачів і коментаторів. Цілком природно дошукуватися його причини. Хоча не обов’язково негайно змінювати політичний режим, бо причини безладдя можуть бути не в наявному устрої, а в політиках, які вміло використовують його.

Принцип «демократія — не свавілля» правильний. Демократія — це народовладдя. Але між народом і владою є політика. Це гра сил, які чесно або нечесно хочуть мати владу. А влада є чи не найбільш притягальна, але водночас і корумпуюча інституція. Політичний простір може бути використаний спритними політиками для усунення існуючої влади або узурпації влади на користь партії, клану чи іншого угруповання.

Тому народ-суверен має бути точно поінформований про політиків і їхню політичну гру, нехай навіть її прикривають дуже гарною демократичною політичною програмою. Не можна забувати, що Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) мала дуже гарну політичну програму і знищила десятки мільйонів невинних людей.

— Що б ви сказали людям різної політичної орієнтації, яких розчарували їхні керівники?

— Люди розчарувалися в політичних партіях, але не слід забувати, що для нормального політичного життя країни партії потрібні. До них повинні вступати розумні й розсудливі люди і намагатися очолити їх. Якщо вони не приходять до керівництва, їхні місця посідають пройдисвіти. Крутійство і зрада — це вияв браку гідності й честі, а відтак — занепад моралі в житті і політиці. Якоюсь мірою це наслідки марксистсько-ленінської діалектики, що її виховані в комунізмі політики не можуть позбутися. Вона бере гору підсвідомо.

— Ваше ставлення до твердження «всі політики однакові». Чи так це? Чи може справді чесний політик щось зробити для українського народу?

— Не всі політики погані. Але в загальній атмосфері корупції і продажності деколи важко зберегти свої принципи і позиції. Тому суспільство повинно намагатися оздоровлювати суспільні взаємини, боротися з корупцією у всіх сферах.

— Пане докторе, ви жили за неймовірно різноманітних політичних часів, урядів, у різних країнах...

— За моє життя я знав багато політичних режимів: польський (до 1939 р.), совєтський (1939–1941), німецьку окупацію (1941—1943), німецький режим у Німеччині (1943–1944), совєтський окупаційний режим у Східній Німеччині (1944–1946), американський окупаційний режим у Німеччині (1946–1948), врешті політичний устрій у Франції, а також демократичний устрій у Німеччині, специфічний на Тайвані, в Таїланді, демократичний у США, у Великій Британії. Всюди я зустрічав пошану до людини-чужинця, хоч устрої не всюди були однаково демократичні.

— Існують такі неурядові товариства, які нехтують національний стрижень і агітують за «Всесвітнє село»… Як можна оцінити цю тенденцію?

— Україна як незалежна держава не всім вигідна, не всі хочуть бачити її такою. Зовнішні сили можуть шукати різних способів, аби її послабити чи ліквідувати. Звідси – можливість створення організацій «неполітичних» або «регіональних», що базуються на іншомовності чи іншоетнічності. Такі асоціації можуть послаблювати національний організм держави загалом. Отже, потрібно підвищувати національну свідомість народу. Однак деякі зовнішні сили виступають проти цього, аргументуючи тим, що такий шлях може довести до «крайнього» націоналізму. Хоча численні політичні сили інших країн, виступаючи проти українського націоналізму, у себе націоналізм підтримують...

Іван Франко звертав увагу на те, що інтернаціональні політичні діячі часто приховують за загальнолюдськими ідеалами діяльність на користь свого власного народу.

— Москва постійно повторює, що «не втручається в українські справи»...

— Наївні ті люди, які думають, що Москва не втручається в українські справи. Вона це робить постійно і різними шляхами. Наприклад, її спритна політика «захисту прав російської мови» в Україні на практиці означає усунення української мови та відмінностей між українським і російським народами, між українською культурою і російською. Де ж тут право на незалежне існування народу? Де ж тут свобода? Де ж тут право на незалежну творчість, незалежну культуру? Культурна творчість кожного народу належить до скарбниці людської культури. Вже за російсько-совєтської влади вчили українців, що російська мова — мова культури, а українська — мова пастухів…

— Що б ви запропонували кожному українцеві для підвищення своєї патріотичної свідомості?

— Національна свідомість народу — це патріотичне виховання в родині і школі. Яке патріотичне виховання дає сьогодні родина? Хіба не перемагає боротьба лише за гроші? Чи мають люди цікавитися тільки тим, щоби за всяку ціну отримати гроші, а відтак ширити корупцію? Як можна виховувати в патріотичному дусі, якщо людина зовсім не цікавиться країною, в якій живе? А найголовніше, як можна бути патріотом країни, якщо не знаєш її історії? Український народ має знати свою історію — не ту, яку нав’язує Москва, а власну, об’єктивну національну історію, включаючи історію національних меншин, які мають право на культурний розвиток.

— З цього приводу видається показовим досвід Франції, зокрема роль Шарля де Голля.

— Мені здається, що де Голль урятував Францію від катастрофи: він у Лондоні став на чолі спротиву німцям («Resistance») і своєю твердою політикою в ім’я величі країни домігся того, що Франція на останньому етапі Другої світової війни стала до лав Антигітлерівської коаліції.

Уряд за кілька років зумів виправити ситуацію, де Ґолль узяв курс на піднесення економічного рівня країни та бурхливий розвиток науки, і незабаром Франція самотужки дійшла до атомної бомби, розвинулася до рівня третьої чи четвертої економічно розвинутої країни у світі. Сталося це не лише завдяки розумній політиці уряду, а й також патріотичному налаштуванню французьких інтелектуалів, дослідників і керівників підприємств. Корупції у Франції майже не було. Суди стали незалежні від держави і політичних впливів. Поліція служила народові, а не власній кишені.

— До речі, у який спосіб де Голль навів у країні лад після Революції травня 1968 року?

— Демонстрації лівих французьких студентів 1968 р. не лише спричинили політичну кризу. Відбувалися вуличні сутички з поліцією, ліві політичні партії проголосили загальний страйк, комуністичні робітничі комітети взяли гору на багатьох фабриках довкола Парижа. Але генерал де Голль, діставши підтримку французької армії, зумів із допомогою правих партій змобілізувати народні маси: понад мільйон (говорять і про два мільйони) громадян вийшли на Єлісейські поля в Парижі і підтримали законну владу. Ця величезна маса населення переважила лівих «революціонерів», і незабаром у країні відновився лад і порядок. Легітимна демократична влада перемогла.

— Пане докторе, ви щойно повернулися з Мюнхена, де в Українському вільному університеті (УВУ) викладали «Методологію викладання історії та окремі питання з історії України». Чому обрали саме таку тему?

— У Педагогічному інституті УВУ студентами завжди були тільки вчителі з різних країн, зокрема й з України, останнім часом їх найбільше. Для них потрібні саме такі теми, а не про танці чи музику або про історію Франції чи Німеччини. Це навчання належить до системи підвищення кваліфікації українських учителів.

— Які труднощі виникають в українських студентів?

— Труднощі в студентів були завжди, дехто не отримував візи. Але з України завжди приїжджало від 10 до 18 учителів із різних областей. Цього ж року – вперше – німці не дали візи жодному вчителеві з України. Причини, мабуть, формального характеру, їх можна буде владнати в МЗС Німеччини. Тому цього року у програмі підвищення кваліфікації Педагогічного інституту УВУ брали участь лише вчителі з Канади і Польщі.

— Які зміни спостерігаєте, коли подорожуєте Україною після помаранчевої революції?

— Помаранчева революція мала на меті поліпшити, зробити чеснішою систему управління державою, усунути від влади «кримінальні елементи», корупцію, відродити справедливість у соціальному житті, правоохоронних органах, судівництві тощо. Але в керівництві помаранчевої революції опинилися політики, які спокійно чекали перемоги революції, щоби прийти до влади, нічого не змінити і мати якнайбільшу користь. Звідти сьогоднішнє розчарування населення.

Важливо зауважити, що це розчарування використовується тепер певними неукраїнськими чи протиукраїнськими силами для остаточного знищення здобутків помаранчевої революції і підриву авторитету її основних і, скажемо, національних лідерів.

На Заході поширювалася інформація, що помаранчеву революцію фінансувала Америка, американська розвідувальна служба. Сьогодні ніхто не намагається дослідити, що найбільше її фінансували місцеві олігархи, які, зазвичай, нічого не фінансують безкорисливо. Вони були при владі і при ній залишилися. Ніхто також не цікавиться тим, що гроші могли йти з Кремля для тих сил, які були проти Майдану. Ці сили й сьогодні підтримуються путінською Росією.

— Що скажете про результати парламентських виборів в Україні, які були все-таки чесніші, ніж перші два тури президентських виборів?

— Політика — це питання політичного знання і політичної культури. Діячі, які навчалися в компартійних інститутах політичної освіти, набагато краще маніпулюють політикою, ніж ті, котрі тої освіти не мають. У цій боротьбі ідей в Україні чесні національні політики мають мало можливостей вистояти. Народ їх менше розуміє, ніж лівих маніпулянтів, які навіть популістські ідеї передають інакше, згідно з «науковим соціалізмом» (чи комунізмом).

— Ви, пане докторе, знавець історії УНР 1917–1920 років. Чи може стати корисним цей досвід для сьогодення? Чи можна порівнювати сьогоднішнє політичне становище зі станом, у якому опинилася Україна в 1917–1920 роках?

— Як історик можу висловити думку, що, незважаючи на вкрай важкі обставини, устрій Української Народної Республіки 1918–1920 рр. був абсолютно демократичний. Однак політичні сили не були солідарні в ідеї розбудови української держави. Одні дивилися в бік совєтської Росії, другі обороняли ідею незалежності. Але твердити, що необ’єднаність українських політичних сил була причиною занепаду Української Народної Республіки, не можна.

Політичні події відбуваються не в замкненому колі якогось народу, а в певному внутрішньому і зовнішньому політичному контексті. Політичний міжнародний контекст, зовнішні політичні обставини 1917–1921 рр., не могли сприяти і не сприяли ідеї незалежності України. Подібність теперішній ситуації в Україні можна до певної міри шукати лише в розгубленості українських політиків у питанні української національної ідеї та твердого дотримання ідеї незалежності України.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво