Володимир Гришко: «я повернувся, щоб допомогти Україні»

Протягом тривалого часу про нові досягнення і успіхи народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка та багатьох престижних конкурсів Володимира Гришка українська публіка довідувалася із зарубіжної преси або з Інтернету. Співак постійно перебував за кордоном, виступав на кращих оперних майданчиках світу. Однак віднедавна Володимир почав активно виступати в Україні. Наприклад, став учасником проектів «Тріо слов’янських тенорів» і «Шанс», виступив у концерті, присвяченому 200-річчю від дня народження М.Глінки, який відбувся в Андріївській церкві у вересні минулого року, співав разом із Монтсеррат Кабальє і Миколою Басковим. А 18 лютого нинішнього року виконав партію Ленського в «Євгенії Онєгіні» на сцені Національної опери України. Про причини свого повернення на батьківщину і подальші плани з нами ділиться сам співак.

— Після тривалої відсутності ви останнім часом брали активну участь у різноманітних українських проектах, концертах, виступили на сцені Національної опери. Чи означає це, що Володимир Гришко повернувся в Україну?

— Після 20 років своєї творчої кар’єри і подорожей хочу офіційно заявити, що я повернувся. Хоча мені ніколи й на думку не спадало залишити Україну назавжди. Свою силу я постійно черпав тут, прагнув бути поруч із батьківщиною. І це не високі слова. Багато побачивши, попрацювавши з найкращими диригентами та режисерами світу, такими як покійний нині Пітер Устінов, великий Дзеффіреллі, Андрон Кончаловський, Лівайн, Гергієв, Армільято, і з безліччю чудових співаків, сьогодні я відчуваю, що повинен щось робити тут, на цій землі. Що ж вабить в Україну? По-перше, величезний творчий досвід, яким я у свої 38 років відчуваю бажання й необхідність поділитися, передати його новому поколінню співаків. По-друге, великі демократичні зміни, що відбуваються нині в нашій країні. Тому я дав низку концертів у Європі на підтримку демократії в Україні. І найголовніше — я одержав посаду радника Президента України з культури й ціную виявлену мені високу довіру. Тому в мене нині дуже багато роботи, і я докладу всіх зусиль, аби правильно й легко, нікого не травмуючи, не кривдячи й не принижуючи гідності наших артистів і керівників театру, допомогти великому українському мистецтву.

— У вас є можливість займатися різними видами діяльності: театральною, гастрольною, педагогічною, управлінською. Чому ви віддасте перевагу?

— Як діючий артист, провідний тенор — я належу до п’ятірки кращих тенорів світу — я просто зобов’язаний продовжувати свою творчу діяльність. Їздити, можливо, доведеться трохи менше, ніж донедавна, але для мене творчість залишається на першому місці. Братиму участь у цікавих українських проектах, займатимуся гастрольною і реформаторською діяльністю, що стосується відродження нашої культури. Виділю час на педагогічну діяльність та, щоб передати досвід молоді, можливо, візьму одного-двох учнів у консерваторії. Дуже цікава нова робота, адже я маю допомогти нашій українській культурі орієнтуватися на європейський театр. Всьому потрібно приділяти час, я намагатимуся встигати скрізь.

— А які ваші плани щодо Національної опери України? Наскільки мені відомо, ви не числитеся в її штаті.

— За контрактом, я — запрошений соліст і, коли вільний, тут співаю. «Євгеній Онєгін» з моєю участю став для київської публіки, сподіваюся, приємним сюрпризом. Через щільний графік перебування за кордоном удома вдається співати досить рідко. Складно викроїти час для свого глядача, якщо, наприклад, 12 лютого я з Валерієм Гергієвим відкрив фестиваль у Маріїнському театрі, проспівавши «Чародійку», ввечері 13-го співав «Євгенія Онєгіна» вже в Бонні, 15-го — в Амстердамі, а 18-го — у Києві. Плани щодо Національної опери України мені б не хотілося розкривати зараз. Але на неї чекають цікаві реформи, це прохання Президента. Цей театр — наша скарбниця і перший майданчик країни. Ми зробимо все можливе, щоб у нас був чудовий репертуар. Репертуарна політика відіграє дуже важливу роль, тут потрібен правильний вибір і підхід, щоб відповідати європейському рівню, а на сцені мають співати найкращі запрошені і вітчизняні співаки. Адже в нас є Кочерга, Вікторія Лук’янець, примадонна Метрополітен-опера та моя партнерка Марина Гулегіна — це найкраща Тоска світу, а українська публіка її ніколи не чула, і вона тут не була. Василь Герело, видатний баритон, мріє потрапити на нашу сцену. Ці люди зацікавлені повернутися, щоб країна про них дізналася, щоб висловити свою вдячність Україні та нашому народові за демократію. До моїх завдань як радника Президента входить повернення світових українських зірок на рідну сцену, повернення надбання нашому народові. Це дуже важливий проект.

— Як це можна зробити?

— Я розробив програму, подробиць не розкриватиму, скажу лише одне. Щоб належним чином прийняти таких зірок, у театрі має бути відповідна атмосфера і, звичайно, потрібні кошти. Насамперед спонсорська підтримка, не державні гроші. Подальша робота розпочнеться після вирішення питання або ухвалення закону про меценатство. І тепер на наше класичне мистецтво, як на мене, звернуть увагу високопоставлені особи та меценати. Оскільки ми вже перейшли в іншу епоху, мене з цим вітають у Європі.

— Керуючись багатим творчим досвідом, як ви можете оцінити стан справ у Національній опері України сьогодні, її кадрову політику, художній рівень?

— Складне запитання. Я не звик кидати каміння у свій город — адже це мій рідний театр. Свого часу в мене тут були труднощі, насамперед заздрість, але вона завжди існує. Кадрова політика поза моєю компетенцією, і тут не мені щось вирішувати. Я можу лише порадити, підказати, що треба зробити для поліпшення роботи театру. Впевнений, його потенційні можливості розкриті трохи більш як на 50%. Ось про це треба говорити. І якщо на аншлагові вистави квитки неможливо купити, то на поточних, що проходять без будь-якої реклами, в залі зазвичай присутні близько ста людей. Це страшно. Тому ми спільно з урядом працюватимемо над тим, щоб у нас такого не було.

— Як радник Президента ви опікуватиметеся питаннями, які стосуються лише опери, чи це буде культура в цілому?

— Безумовно, це буде не лише опера, а й уся культура, всі театри нашої країни. Для всіх театрів, і драматичних, і суто музичних, буде розроблено план реформ. Класична музика теж не залишиться осторонь, ми працюватимемо і з філармоніями.

— Який оперний рівень в Україні в постановочному, вокальному плані, й наскільки популярне і престижне в нас це мистецтво?

— Скажу відверто: не популярне й не престижне. Всі тепер ідуть в естраду, в попсу через високий рівень заробітку. Естрадна співачка за будь-яку виконану під фонограму пісню одержує 4—5 тис. дол. А хто з оперних співаків заробляє такі гроші? Тільки визнані світом зірки, та й то не завжди і не скрізь. До мене по консультацію щодо вибору професії оперного співака звертається дуже багато людей. Однак аби стати оперним виконавцем, не досить мати зовнішні та вокальні дані і знати мови. В цьому замішано дуже багато політики — як тебе продадуть, як зустрінуть. У цьому бізнесі діє безліч інших структур, які визначають, співати цьому співакові чи ні. Залежно від того, до якого типу сексуальної орієнтації він належить, так або інакше складатиметься і його кар’єра. Це відіграє велику роль. Я поважаю всіх людей, незалежно від їхньої орієнтації, і згоден із ними працювати. В наших театрах керівні посади обіймають люди традиційної орієнтації. А на Заході на всіх цих ключових посадах — художнього керівника чи генерального менеджера — переважно люди з нетрадиційною орієнтацією.

— Чому?

— Важко сказати. Мабуть, тенденція тепер така. І це коло людей прагне диктувати умови, і вони успішно їх диктують, на жаль. Я дуже радий, що в нас на керівних посадах (і не лише в культурі) цих людей поки що немає, але якщо вони з’являться, то ми й з ними намагатимемося порозумітися.

— Чи відповідає українська оперна індустрія потребам нашого суспільства?

— У нас виконавців просто вже нікуди подіти. Вищі музичні навчальні заклади випускають оперних співаків, яких потім не можуть працевлаштувати. Однак тепер буде простіше. Відбуватиметься нормальний добір. Це ринок, і в конкурентній боротьбі перемагатиме кращий. Він здобуде позицію співака в театрі або хорі. А наша консерваторія набирає багато азіатських виконавців. Її вже називають філією Китайської Народної або Корейської Народно-Демократичної Республіки. Чому так? Чому немає місця українському або російському співакові з видатними вокальними даними? Проблема в тому, що азіати платять за вступ готівкою. І, відповідно, всіх, хто платить за приватні уроки, викладачі проштовхують. Але талант усе одно проб’ється. Українські співаки за всіх часів прикрашали сцени провідних європейських театрів. Адже в нас природа така — сприятливий клімат і відкрита душа. Нам потрібні майстер-класи. І проект моєї реформи передбачає приїзд видатних оперних артистів для участі у виставах і на майстер-класи — для роз’яснення й визначення, кому варто продовжувати навчання в консерваторії, а кому не варто. Коли в нас у театрі або на сцені музичної академії був майстер-клас видатного виконавця: скрипаля, віолончеліста, піаніста, вокаліста, педагога-професора? Ніколи. А ми це робитимемо. Зараз моє головне завдання — домовитися про це з Дмитром Хворостовським, Ларисою Гергієвою, директором художньої академії молодих співаків Маріїнського театру, Мариною Гулегіною, Василем Герело.

— Чи можна порівняти нашу оперну індустрію зі світовими стандартами? І чого нам бракує?

— Скажу відверто: наша опера, незважаючи на видатні голоси та видатних артистів, посідає у світі не найкраще місце. Бракує репертуарної політики, конкурсного добору. Відбирати голоси потрібно по всій Україні, при цьому штат не має бути дуже роздутий. Тут повинні хотіти працювати. У нас хороший потенціал, багато визначних майстрів — зокрема в нашому театрі, але, на жаль, втрачено повагу до цієї майстерності. Молодь зовсім не бачить корифеїв. Коли я прийшов у театр, ми всі підводилися назустріч Анатолію Борисовичу Солов’яненку не з лестощів, а тому, що шанували його геній і те, що він зробив у світі для нашої тоді ще радянської культури. Тепер цього немає. І над цим ми працюватимемо.

— Кого ви можете виділити з теперішнього молодого покоління оперних виконавців, і чи є серед них потенційні зірки?

— Я відразу хочу сказати про Дику. Це вже зірка. Це — рівень. Радий, що вона вже поїхала на Захід, як я свого часу. Впевнений, вона буде нашою гордістю. Те ж саме можна сказати про Микитенко. Вона чудова партнерка і прекрасна людина. Є ще низка імен, але, на жаль, їх обмаль. Адже що таке вокаліст? Це коли кожна клітина в організмі повністю відповідає рівню, стилістичному розумінню того, про що і як співаєш, знання мов. Тіло має відповідати рухам на сцені, а не просто стояти як бовдур і кричати. А манеру бовдура, який кричить на сцені, ніхто ніколи не поважав і не любив. Ми й над цим працюватимемо, я вірю в наш театр. Знаю, що сцена Національної опери України, перший майданчик країни, досягне європейського рівня.

— Досить столиці держави одного оперного театру, чи слід відкрити театр для експериментальних постановок?

— Я цілком підтримую ідею Євгенії Семенівни Мірошниченко. Вважаю, що Мала опера повинна бути обов’язково. Це реально. Новий театр буде щаблем творчості, що дозволить співакам потім потрапити на високу сцену, якою стане Національна опера України. Євгенія Семенівна зуміє передати досвід своїм вихованцям, і, якщо в цьому буде необхідність, ми допомагатимемо виховувати майбутніх зірок України.

— Чи надасть допомогу Президент у відкритті другого оперного театру?

— Гадаю, що так. Буде надано якийсь грант. Нині вже виділено кошти для реконструкції. І ми з вами будемо свідками відкриття нового театру. Адже в Санкт-Петербурзі близько 12 театрів, у Нью-Йорку — близько 20. То невже нам не можна відкрити два або три таких театри?