Володимир Даниленко: «Всі народи важко завойовували свою свободу, а в Україну свобода прийшла сама, як епідемія чи пора року»

Поділитися
Письменникові Володимиру Даниленку однаково добре даються містика, реалізм і сатира. У 2007 році на ...

Письменникові Володимиру Даниленку однаково добре даються містика, реалізм і сатира. У 2007 році на всеукраїнській книжковій виставці, присвяченій Дню незалежності, його збірка новел «Сон із дзьоба стрижа» відзначена дипломом «Краща прозова книжка року». Відомий критик і публіцист Сергій Грабовський зараховує його до невеликого кола письменників, чиї твори формуватимуть «головне річище української літератури». А лідер групи «ВВ» Олег Скрипка називає його серед трьох найяскравіших сучасних українських письменників. При цьому Даниленко — автор екстравагантної книжки про сучасну літературу «Лісоруб у пустелі», продюсер успішних літературних конкурсів «Золотий бабай», «Коронація слова», антологій сучасної української прози, театру сатири «Політичний вертеп», — проектів, які мали гучний медійний розголос.

Нова книжка Даниленка, сатиричний роман «Газелі бідного Ремзі», нещодавно побачила світ у Львові в Літературній агенції «Піраміда»:

— Володимире, у своїх сатиричних творах ви аналізуєте особливості національного світогляду. На вашу думку, він тяжіє, швидше, до Європи чи до Азії?

— Головна відмінність між Європою і Азією полягає в тому, що європеєць завжди розраховує на себе, тоді як азіат — на зовнішню допомогу: Бога, месію, щасливий випадок. У цьому сенсі в українській душі є азіатська складова. В усьому ж іншому Україна спирається на базові цінності європейської цивілізації: дрібнобуржуазні інстинкти, індивідуалізм, лібералізм, що виражається в толерантності до чужих культур та іншої точки зору. І навіть традиційна, здавалося б, для України «моя хата скраю» — насправді не український винахід, а європейський.

— У романі «Газелі бідного Ремзі» викривається природа української бюрократії. Чому, хоч рівень корупції в Україні — один із найви­щих у світі, фактично це — перший в українській літературі сатиричний роман про бюрократичний клас? Чому ви зробили голов­ним героєм кримського хана?

— Компартія України першою зрозуміла переваги незалежності і під керівництвом Леоніда Кравчука дружно виступила могильником Радянського Союзу. Незалежна Україна відкрила перед партійною бюрократією необмежені можливості. Почалися розкрадання бюджету в таких масштабах, які не снились у найфантастичнішому сні жодному партійному функціонерові. До всього ж перебування при владі давало можливість приватизації державного майна, надбаного за роки радянської влади. Первісний капітал найбільших українських бізнесменів був украдений у держави або по-бандитському відібраний у тих, хто його вкрав. В Україні всі без винятку політичні партії крадуть або мріють красти гроші зі скарбниці, це вже стало національною традицією. Як тільки формується коаліція, між фракціями розподіляються міністерства, щоб можна було компенсувати кошти, витрачені на вибори, і запастися грошенятами на наступні вибори та власні потреби. А потреби в українських політиків великі. Це настільки очевидні речі, що говорити про це банально. Ми звикли до лицемірства влади, корупції й брехні з екранів телевізора, тому про це не пишуть сатиричних романів. Щоб побачити аморальність і цинізм українського суспільства, потрібен погляд збоку. Колись у практиці українських газет було таке поняття як «свіжа голова». Це коли черговий журналіст виходив на роботу наприкінці дня, як уже зверстають газету. Його називали «свіжою головою», бо він відразу знаходив помилки в заголовках, переплутані прізвища, яких заморочена за день редакція не помітила. У романі «Газелі бідного Ремзі» такою «свіжою головою» є середньовічний кримський хан. Усе, що для українського обивателя — норма, для нього — екзотика. Він помічає те, до чого в Україні звикли і що перестало дивувати.

— Чому в Україні так мало написано сатиричних романів? І чи має сміх національні особливості?

— Їх написано мало не тільки в українській, а й у світовій літературі. Це специфічний жанр, тому сатиричних романів набагато менше, ніж любовних і кримінальних. Більшість сатиричних романів замкнуті у своїх культурах і не цікавлять інші народи. Романи, які прорвали герметизм своїх літератур і завоювали широку читацьку аудиторію, можна перелічити на пальцях. З античної літератури це «Ме­таморфози, або Золотий осел» Апулея і «Сатирикон» Петронія, з літератури ХVI століття — «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, з ХVII сто­ліття — «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» Сервантеса, з ХVIIІ століття — «Мандри Гулівера» Свіфта, з ХХ століття — «Пригоди бравого вояка Швейка». Натомість більшість залишилися визначними явищами лише у своїх культурах, нап­риклад роман Салтикова-Щедріна «Пани Головльови», романи Ільфа й Петрова «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», зрозумілі тільки людям із радянською ментальністю. І я б не сказав, що американський сатиричний роман «Пастка для дурнів» Джозефа Хеллера — про льотчиків Другої світової війни — завоював шалену популярність по цей бік Атлантичного океану.

— У вашій книжці «Місто Тіровиван» Україна зображена світом, перевернутим догори ногами: якщо прочитати навпаки, буде «Місто Навиворіт». Це ваша метафора чи специфіка української свідомості?

— Мені подобається думка, що ірландці не піддаються психоаналізу. Коли я її згадую, то, за аналогією, думаю, що вчинки українців не піддаються логіці здорового глузду. Україна не любить сучасного, бо не звикла вирішувати щоденні проблеми, які вирішують усі народи. Тому в наших театрах майже немає п’єс сучасних українських авторів. Україна живе рефлексіями, а не розумом. Усі народи важко завойовували свою свободу, а в Україну свобода прийшла сама, як епідемія чи пора року. Україна досі чекає, що з’явиться месія й вирішить усі її проблеми, які в інших країнах вирішує кожен сам за себе.

— Процитую кілька висловлювань із вашого роману «Газелі бідного Ремзі»: «Влада дається для того, щоб проявити в собі найгірші якості, про які людина навіть не здогадується». «Як блохи розмножуються при шерсті, так самодури при владі». Це особливості українського відбору кадрів у органах виконавчої влади чи ситуація, характерна для будь-якої країни?

— Це специфіка кадрової політики у країнах, що переходять від авторитарних режимів до демократій. У наших органах виконавчої влади міністерські посади — політичні, партії їх роздають, як цукерки, щоб поправити матеріальне становище. І тут нічого не зміниш, доки в країні не з’явиться лідер або нова політична сила, що зламає цю варварську традицію. Керівники департаментів і управлінь у нас найчастіше укомплектовуються старанними трієчниками, які з допомогою зв’яз­ків, ліктів, улесливості та знання корупційних схем обійняли посади й експлуатують колишніх відмінників. Низький рівень їхньої загальної культури, при низькому рівні корпоративної культури в Україні, швидко розвиває у них садо-мазохістські нахили. Вони прогинаються перед начальством, компенсуючи втрату своєї гідності приниженням підлеглих. Один мій приятель, який викладав у Академії дер­жавного управління, розповідав, що вже там майбутні чиновники видають і підставляють одне одного, готуючись до майбутньої кар’єри.

— Ви були автором і продюсером кількох помітних культурних проектів: конкурсів сучасного роману «Золотий бабай» і «Коро­нація слова», театру сатири «Політичний вертеп» та інших. Що б ви сказали про художній потенціал української нації?

— Я б сказав, що для 46 мільйонів населення українська нація підозріло малопомітна у світі. Вісім мільйонів норвежців мають трьох лауреатів Нобелівської премії в галузі літератури — Бьорнстерне Бьорнсона, Кнута Гамсуна, Сігрід Унсет, всесвітньо відомого композитора Едварда Гріга, художника Едварда Мунка, першовідкривача Антарктиди Руальда Амундсена, мореплавця Тура Хейєрдала. Це при тому, що Норвегія 400 років була пригнічена Данією, майже сто років перебувала у союзі зі Швецією і тільки в 1905 році стала незалежною країною. З такою масою населення, як у нас, Україна мала б своєю активністю струшувати Європу. А поки що Євро­пу струшують лише українські жінки в борделях та щоденний шум автобусів із новими партіями українських заробітчан у Неаполі на площі Гарібальді.

Рівень технократичної культури в українців завжди був високим. Якщо взяти лише досягнення в галузі космічної техніки і літакобудування, то найпомітнішими теоретиками і конструкторами були Микола Ки­бальчич, Сергій Ко­рольов, Юрій Кондратюк, Ігор Сікорський. Щоправда, гуманітарна сфера — найбільш вразлива сфера української нації.

— Коли чуєш прізвища канадських хокеїстів — Кейт Ткачук, Террі Савчук, Дейл Сидорчук, — то починаєш думати, що українська активність в інших країнах не така вже й низька, як ви намагаєтеся її подати.

— Так, але українці, котрі досягнули визнання в інших країнах, не дуже поспішають афішувати своє походження. Таких видатних людей, як американська астронавт­ка Хайдемарі Стефанишин-Пфай­фер, що позиціює себе українкою, чи зірка Го­ллівуду Джек Паланс, який відмовився від російської нагороди, заявивши, що він — українець, небагато. Принаймні мені не траплялося, щоб про це говорили в інтерв’ю найбільший стиліст другої половини ХХ сто­ліття художник Енді Ворхол, польський режисер Анджей Вайда або джазовий геній Білл Еванс, що єв­ропеїзував джаз, перетворивши нег­ритянську народну музику на музику західної цивілізації. Можна було б додати до цього ряду американську кіноактрису Віру Фарміго, голландську кіноактрису Вікторію Кобленко, канадську співачку Тере­зу Сокирко, аргентинського кінорежисера Гектора Бабенка, італійського прозаїка Джорджо Щербаненка та багатьох інших. Але, зрештою, які можуть бути до них претензії, коли в Україні нічого не робиться для того, щоб звідси не втікали?

— У вашій книжці «Сон із дзьоба стрижа» є оповідання «Смерть учителя», в якому викладено притчу про змізерніння людст­ва і духовних вождів. Чому Україна не може народити свого Ататюрка, який модернізує її і виведе з лабіринту історичної безнадії?

— Якщо нація вагітна своєю історичною місією, то обов’язково народить яскраві особистості, котрим передасть свою пасіонарність і волю. Якби Україна пробудилась і проявила своє національне еґо, то з такої людської маси неодмінно з’явилися б філософи, письменники, режисери, співаки, художники, які б проявили себе у світі як представники могутньої української культури. А якщо такої духовної експансії немає, то це означає, що український дух перебуває в глибокому колоніальному сні. Сонлива нація може бути або слугою багатих господарів, або солдатом чужих армій.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі