ВОГНЕННІ ДНІ ДО 60-РІЧЧЯ ОБОРОНИ СЕВАСТОПОЛЯ - Соціум - dt.ua

ВОГНЕННІ ДНІ ДО 60-РІЧЧЯ ОБОРОНИ СЕВАСТОПОЛЯ

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

На світанку 7 червня 1942 року Севастопольський фронт, що витягнувся 34-кілометровою дугою від Балаклави до Бельбека, вкотре вибухнув тисячами залпів гармат і мінометів...

Петро Гармаш
Підземний цех у Севастополі під час війни
Сталін на кораблі, на якому служив Петро Гармаш. Петро Гармаш у верхньому ряду третій ліворуч
Петро Гармаш

На світанку 7 червня 1942 року Севастопольський фронт, що витягнувся 34-кілометровою дугою від Балаклави до Бельбека, вкотре вибухнув тисячами залпів гармат і мінометів. Повітря виповнилося ревом сотень літаків. Дві години все навколо гриміло, злившись у безперервний гул.

Потім в атаку пішли фашистські танки й піхота. Почався третій масований наступ на обложений Севастополь, точніше безперервний штурм його оборонної лінії, що тривав майже місяць.

Це було шістдесят років тому. Йшов 221-й день оборони міста і 350-й день Великої Вітчизняної війни.

У місто прийшла війна

Севастополь першим прийняв удар ворога. О 3-й годині 13 хвилин 22 червня 1941 року в нічному небі з’явилися невідомі літаки. Начальник штабу Чорноморського флоту, контр-адмірал І.Єлисєєв, що перебував у штабі, наказав відкрити вогонь.

У місто прийшла війна.

Прибувши у штаб, командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Ф.Октябрський доповів про наліт невідомих літаків у Москву.

«Те, що відбулося в наступні хвилини, врізалося в пам’ять назавжди, — писав пізніше Октябрський. — У трубці пролунав владний голос невчасно потривоженої людини.

— Говорить Берія. Що там у вас відбувається?

Не дослухавши моєї доповіді, Берія грубо перериває мене:

— Який там на вас наліт! Ви з глузду з’їхали!

— Я з усією відповідальністю доповідаю, що в Севастополі йде щонайсправжнісінький бій з авіацією противника, йде війна!

Берія знову роздратовано кричить:

— Яка війна? Який противник?

— Доповісти точно, який противник, я не можу, але що це ворог, жодного сумніву бути не може.

Він знову кричить:

— Який може бути ворог! Ви провокатор! Вас свої бомблять! Ви не знаєте, що у вас під носом діється! Це ваша авіація! Яке ви маєте право говорити про війну!

Тоді я доповідаю:

— Ми маємо вже з півсотні поранених, десятки вбитих, уже збили кілька невідомих літаків.

Берія кидає трубку... Я до кінця днів своїх не зможу забути змісту цієї розмови».

Як з’ясувалося після нальоту, німецькі літаки скинули не авіабомби, а морські міни на парашутах. Німецьке командування вирішило в перші ж години війни замінувати севастопольську бухту і фарватер, таким чином «закупоривши» кораблі в бухті, аби потім ударами бомбардувальної авіації знищити їх.

Однак задум ворога не вдався. Зустрінуті щільним і влучним вогнем, ворожі літаки скидали міни безладно. Одна з них упала біля пам’ятника Затопленим кораблям, ще одна — на вулиці Щербака, зруйнувавши школу і житловий будинок. Серед мирного населення з’явилися перші загиблі і поранені. Два літаки були збиті і впали в море.

Не принесли ворогові успіху ні подальше нічне встановлення мін, ні повітряні нальоти. У перші ж дні війни флот розгорнув активні бойові дії.

Пізніше Г.Жуков у своїй книзі «Воспоминания и размышления» підкреслить: «Я хотів би зазначити, що Чорноморський флот на чолі з адміралом Ф.Октябрським був одним із перших наших об’єднань, які організовано зустріли ворожий напад».

Слід зазначити, що, приймаючи в ту ніч рішення про відкриття вогню по невідомих літаках, командування флотом ішло на великий ризик. Зараз відомо, що, за розпорядженням Й.Сталіна, командувачам військ прикордонних військових округів було розіслано шифровки, що попереджали: 22—23.VI.41 р. можливий провокаційний виступ німців. Телеграми містили вказівки: «Військам округу на провокації не піддаватися, вогню не відкривати, кордонів не переходити».

Ворог біля стін Севастополя

З перших місяців боїв із фронту надходили дедалі тривожніші звістки і, починаючи з липня сорок першого року, тисячі севастопольців разом із воїнами копали в кам’янистому грунті окопи та протитанкові рови, будували бліндажі, доти і дзоти. Було створено три лінії оборони. Передовий 46-кілометровий оборонний рубіж простягався від Балаклави до Качі і виступав на 15—17 км від міста. Закопувалося в землю й місто. У штольнях Інкермана та Ново-Троїцької балки було обладнано спецкомбінати.

У середині вересня 1941 року тяжкі бої розгорнулися на півночі півострова, де вела наступ 11-та німецька армія — одна з найкращих у вермахті, під командуванням відомого генерала Еріха фон Манштейна. На допомогу наспіх сформованій у Криму Окремій 51-й армії було перекинуто Приморську армію, що тримала оборону Одеси, але врятувати становище їй не вдалося: на цей час ворог прорвав Ішунські укріплення — останній рубіж оборони на півночі Криму.

Гітлерівське командування знало, що в Севастополі немає регулярних сухопутних військ, і прагнуло захопити місто з ходу, «раптовим ударом». Двома потоками — вздовж західного узбережжя і через Бахчисарай — танкові й механізовані колони ворога рвонули до Севастополя. Частина німецьких військ переслідувала дивізії 51-ї армії, що відходили на Керченський півострів.

Севастополь спішно готувався зустріти ворога. Було створено Севастопольський оборонний район (СОР) на чолі з командувачем Чорноморського флоту віце-адміралом Ф.Октябрським та міський комітет оборони, що його очолив перший секретар міськкому партії Б.Борисов. Прощалися з рідними кораблями моряки, йдучи назустріч ворогу. З Новоросійська було терміново перекинуто 8-му бригаду морської піхоти.

Саме вони, моряки, що вирізнялися особливою відвагою, але не були навчені веденню сухопутного бою і мали погане озброєння, взяли на себе перший удар ворога. Нашвидкуруч сформовані батальйони морської піхоти, місцевий стрілецький та 3-й морський полки, а також жителі міста, що поповнили загони захисників, за вогневої підтримки кораблів і батарей берегової оборони десять днів відбивали атаки ворога. Попри величезну перевагу противника в живій силі і бойовій техніці (проти невеликого гарнізону Севастополя німецьке командування спочатку кинуло 54-й армійський корпус і моторизовану бригаду), моряки вистояли.

Сталін на кораблі, на якому служив Петро Гармаш. Петро Гармаш у верхньому ряду третій ліворуч

А тим часом, знищуючи ворожі заслони, через гори (прямий шлях противник перекрив) до Севастополя рухалися дивізії Приморської армії. 9 листопада 1941 року вони завершили тяжкий перехід. Поповнивши свій склад за рахунок батальйонів морської піхоти, Приморська армія стала на захист Севастополя.

На кінець 21 листопада штурм було відбито.

Тим часом верховне командування вимагало від генерала Манштейна, який командував 11-ю німецькою армією і доданими їй румунськими з’єднаннями, швидше заволодіти Севастополем, аби перекинути одну з найсильніших ударних армій, яка тут застрягла, на південне крило фронту, на допомогу групі армій «Південь», що зазнавала поразки.

Противник почав підготовку до нового наступу особливо старанно. 16 листопада радянські війська залишили Керч, і Севастополь опинився в далекому тилу ворога. Нарощуючи чисельну перевагу (армія Манштейна була терміново підсилена трьома німецькими піхотними дивізіями і двома румунськими бригадами), німці сподівалися потужним ударом покінчити нарешті з непокірливим містом.

15 грудня 1941 року Манштейн віддав наказ на «останній великий наступ». «Ви в першій же атаці розіб’єте ворога і просунетеся глибоко вперед, — переконував він своїх солдатів, — Севастополь упаде!»

17 грудня ворог розпочав штурм. Жорстокі бої зав’язалися на всьому протязі оборонної лінії. Та особливо запеклими атаки ворога були на головному напрямку удару — у районі Мекензієвих гір.

26 грудня радянські війська розпочали Керченсько-Феодосійську десантну операцію, і німецьке командування посилило тиск, прагнучи якнайшвидше покінчити з Севастополем, аби перекинути дивізії на Керченський півострів. Бій точився вдень і вночі. На допомогу приморцям та морським піхотинцям знову прийшли кораблі. Вони доставили поповнення і підтримували війська артилерійським вогнем.

31 грудня противник зробив останню спробу прорватися до Севастополя. Кораблі разом із береговими батареями та польовою артилерією завдали в смузі наступу німців такого вогневого удару, що гітлерівці, залишивши на полі бою силу-силенну трупів і палаючих танків, відразу повернули назад, а війська Севастопольського оборонного району на окремих ділянках перейшли в контрнаступ.

Німецько-фашистське командування змушене було, перекинувши кілька дивізій під Феодосію і Керч, перейти до оборони.

На севастопольських рубежах воювали представники всіх республік колишнього Союзу. Один із героїв севастопольської оборони командир прославленої 7-ї бригади морської піхоти генерал-лейтенант Є.Жидилов у своїй книзі «Мы защищали Севастополь» писав: «Наш севастопольський плацдарм невеликий, але населений він густо. Тут зібралися представники всіх народів, які живуть у нашій величезній країні... Візьміть нашу бригаду. У нас зібралися сини мало не всіх національностей і народностей Росії, України, Кавказу, Білорусії, Середньої Азії. Батальйон Гегешидзе матроси жартома звуть «інтернаціональним батальйоном»: він особливо строкатий за своїм національним складом. І не випадково, мабуть, найбільш бойовий, найстійкіший у нас — «інтернаціональний батальйон» грузина Гегешидзе, того самого капітана Гегешидзе, який одним із перших у бригаді отримав звання Героя Радянського Союзу».

Тут не було тилу

Місто жило одним життям із фронтом. Севастополь був найближчою фронтовою базою захисників, їхнім арсеналом. Майже щодня здійснювали нальоти ворожі літаки, по житлових кварталах била важка артилерія, знищуючи будинки, а місто продовжувало жити і боротися. У дні затишшя його вулицями бігав трамвайчик, на пустирях і на подвір’ях жінки й діти вирощували цибулю та редиску, у підземних школах училися і складали іспити діти, місто, як і раніше, було охайним та чистим. Безперебійно працювали підземні спецкомбінати. У штольнях, де відвіку видобували будівельний камінь, люди не лише трудилися, а й жили, причому багато хто з сім’ями, утворивши по сусідству з цехами підземне «містечко» зі своїми «вулицями» й «проспектами», які мали навіть назви.

Підземний цех у Севастополі під час війни

Севастополь давав своїм захисникам усе, що мав, що могли виготовити його жителі: міномети і міни, авіабомби і гранати, лопати і печі для землянок, обмундирування. Городяни повертали в стрій пошкоджені танки, гармати, автомашини. А жінки похилого віку — «фронтові хазяйки», як любовно називали їх солдати, об’єднавшись у бригади допомоги фронту, прали для бійців та командирів, доглядали за пораненими в госпіталях, давали їм свою кров, супроводжували при евакуації на Велику землю.

Працювати доводилося в неймовірно тяжких умовах. Нерідко люди не залишали своїх робочих місць і під час повітряних тривог.

Під час чергового нальоту ворожої авіації біля верстата було тяжко поранено молоду штампувальницю Настасію Чаус. Дівчина втратила руку, а подруги, які працювали поруч, були вбиті. Майже місяць Настя перебувала в госпіталі, а коли вийшла, директор запропонував їй евакуюватися на Велику землю. «Нікуди із Севастополя я не поїду», — заявила Чаус і, розуміючи, що кожен верстат на обліку, додала: «Не тривожтеся, не підведу». І знову штампувала деталі для гранат, і до того ж незабаром стала виконувати по дві та більше норми. Її подвиг було відзначено бойовим орденом Червоної Зірки.

У Севастополі добре знали тьотю Капу — Капітоліну Іванівну Заруцьку. Ця літня, але на диво смілива й енергійна жінка була листоношею. Нехтуючи небезпекою, вона під бомбуваннями та обстрілами протягом усієї оборони доставляла людям у бомбосховища телеграми та листи. Коли їй нагадували про небезпеку, тьотя Капа жартувала: «Я маленька, у мене не влучать». І таких героїв у Севастополі було багато. Мужність та витримка ставали нормою поведінки севастопольців

А на фронті, то спалахуючи, то затухаючи, йшли запеклі бої. Ворогу не давали спокою снайпери. Імена найкращих із них — Людмили Павличенко, київської студентки, яка стала легендарним снайпером, і головстаршини Ноя Адамія — у роки війни були широко відомі. І не тільки в нашій країні. Перебуваючи у складі делегації у Сполучених Штатах, Людмила виступала на мітингах і маніфестаціях, палко закликаючи американців прискорити відкриття другого фронту. Запам’ятався її виступ на багатотисячному мітингу в Чикаго: «Джентльмени! — звернулася дівчина до зібрання, — мені двадцять п’ять років. Я вже встигла знищити на фронті триста дев’ять фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви задовго ховаєтеся за моєю спиною?!..»

Перед новими випробуваннями

У травні 42-го обстановка в Криму знову різко загострилася. Війська Кримського фронту, сконцентровані на Керченському півострові (там перебувало три армії — 44, 46 і 51-ша), особливої активності не виявляли. Розпочатий ними млявий наступ нічим не скінчився. Тим часом сам генерал Манштейн пізніше визнав, що «якби противник скористався вигідним становищем, яке склалося, то створилася б обстановка, безнадійна не лише для цієї, нової ділянки східного фронту 11-й армії. Вирішилася б доля всієї 11-ї армії... Але противник не зумів скористатися слушним моментом».

Командування Кримського фронту не лише не скористалося сприятливою обстановкою, а навіть не подбало про створення міцної оборони. Відтак німці 8 травня самі перейшли в наступ. Легко прорвавши фронт на невеликій ділянці, вони вийшли в тил наших військ і менш як за два тижні, на 20-те травня 1942 року, повністю оволоділи Керченським півостровом. Кримський фронт перестав існувати. Рештки військ відступили на Таманський півострів, покинувши в Криму майже всю бойову техніку і важке озброєння, яке потім, у червневому наступі, німці використали проти захисників Севастополя. Багато опинилося в полоні.

Невдача радянських військ на Керченському півострові, по суті, визначила долю Севастополя. Війська оборонного району фактично виявилися приреченими. Однак у цій обстановці Верховне командування не вжило ніяких серйозних заходів ні для можливої евакуації гарнізону Севастополя, ні для його термінового підсилення.

Тим часом гітлерівське командування до проведення операції під кодовою назвою «Лов осетра» — нового наступу на Севастополь — готувалося грунтовно. 11-ту німецьку армію було значно підсилено. Вона налічувала більше 200 тис. чоловік, мала понад 150 танків. На аеродроми Криму перекинули 8-й авіаційний повітряний корпус генерал-полковника Ріхтгофена — найпотужніше повітряне з’єднання люфтваффе, що налічувало 600—700 літаків. Загальна ж чисельність ворожої авіації, що діяла проти Севастополя, перевищувала тисячу літаків. Ворог сконцентрував також велику кількість артилерії. Під Севастополь було доправлено потужні і надпотужні артилерійські установки, у тому числі 615-мм мортири «Карл». Пізніше, за свідченням Манштейна, з’явилося й «диво артилерійської техніки» — гармата «Дора» — найбільша гармата Другої світової війни. Ствол її сягав 30 м, а лафет — висоти триповерхового будинку. Обслуговували гармату півтори тисячі солдатів та офіцерів на чолі з генералом.

Севастополь же необхідної допомоги не отримав, оскільки постачалися в основному війська на Керченському півострові. Перед третім наступом ворога Севастопольський оборонний район налічував 106 тис. чоловік, на озброєнні було 600 гармат і мінометів, 38 танків застарілої конструкції (був лише один Т-34), 53 справних літаки. До того ж у військах бракувало найнеобхіднішого — гвинтівок, автоматів, кулеметів, протитанкових рушниць, боєприпасів для гармат і мінометів.

Перед початком третього штурму ворог переважав війська СОРу: у живій силі — у 2 рази, в артилерії — більш ніж у 3 рази, у танках — у 12 разів, в авіації — у 15 разів. Потім, у ході бою, ця перевага наростала день у день.

Севастополь, червень сорок другого

Наступ ворога почався з повітряного штурму міста.

Починаючи з 20 травня 1942 року, коли німецькі дивізії перекидалися з Керченського півострова під Севастополь, щоранку групи літаків із 20—40 бомбардувальників у супроводі винищувачів рушали на місто, роблячи в день по 1000—1500 вильотів. Вони бомбили тил — порт, аеродром, командні пункти, артилерійські позиції. Разом із важкою артилерією методично, квартал за кварталом, руйнували місто. Тільки 1 і 2 червня на Севастополь та околиці було скинуто близько 5 тис. фугасних і силу-силенну запалювальних бомб.

Здавалося, життя міста повністю паралізовано. Однак продовжували працювати підземні спецкомбінати. З настанням темряви, коли бомбування вщухало, люди виходили з укриттів і всю ніч гасили пожежі, рятували поранених, відновлювали розбиті дороги, телефонний зв’язок та водогінну мережу. Трудилися, забувши про втому, хоча багато було поранених, обпалених. Люди втрачали рідних і близьких, а найчастіше, вибравшись із захистку, знаходили на місці своїх будинків димлячі руїни.

Вдосвіта знову з’являлися ворожі літаки, і знову падали будинки, палали пожарища...

З 2 червня противник розпочав другий етап підготовки наступу. Продовжуючи бомбардування міста, німці головний удар авіації й артилерії обрушили на рубежі оборони, застосувавши т.зв. килимове бомбометання.

Артилерія оборонного району вела вогонь у відповідь на придушення батарей противника. Не відаючи перепочинку, боролися льотчики невеликого авіаційного загону Севастополя. Однак позначалася величезна перевага ворога.

П’ять днів — із 2 по 7 червня — літаки ворога поквадратно «обробляли» кожен метр оборонних рубежів, намагаючись зруйнувати і знищити все, що стояло на їхньому шляху. Історія Другої світової війни не знає більше випадків такої тривалої вогневої підготовки.

Французький військовий історик генерал Шассен писав, що «за останні двадцять днів боїв німецька артилерія випустила на Севастополь 30 тисяч снарядів, авіація скинула 125 тисяч важких бомб. Це майже стільки, скільки скинув англійський повітряний флот на той час на Німеччину від початку війни».

Наступ німецько-фашистських військ розпочався вдосвіта 7 червня 1942 року. Він вівся по всьому фронту, але особливо запеклим був на північній ділянці, у районі Мекензієвих гір. Тут противник завдавав головний удар. На невеликій 4—5-кілометровій ділянці фронту, де тримали оборону 172-га стрілецька дивізія і моряки 79-ї стрілецької бригади, противник кинув у наступ чотири дивізії. Їх підтримували більше ста танків та штурмових гармат, численні артилерійські батареї й авіація.

У жорстокому бою обидві сторони зазнавали тяжких втрат. Лише у перший день боїв було знищено 3500 ворожих солдатів та офіцерів і 20 танків. Тяжкими були втрати і наших військ. 172-га дивізія протягом перших трьох днів боїв майже вся полягла, але бойових позицій не здала. З такою ж затятістю захисники Севастополя билися й на інших ділянках фронту.

Згадуючи перші дні ворожого штурму, колишній командир 172-ї дивізії генерал І.Ласкін, якому після Севастополя довелося захищати Сталінград, де він, ставши начальником штабу 64-ї армії, полонив фельдмаршала Паулюса, вже після війни писав: «День 7 червня 1942 року навряд чи згладиться з пам’яті захисників Севастополя... Мені довелося брати участь у великих і малих боях, але жодного разу не відчував я такої духовної і фізичної напруги. Те, що пережили севастопольці 7 червня, навряд чи комусь довелося випробувати на собі. І головне — у цьому гримучому пеклі захисники не здалися, не занепали духом, вистояли і не пропустили ворога».

Кілька діб 365-та зенітна батарея билася в оточенні. Коли закінчилися снаряди, а багато артилеристів загинуло, на бойові позиції увірвалися фашистські танки. Командир батареї старший лейтенант І.П’янзін, що залишився живий, викликав вогонь сусідніх батарей на себе.

Завідувач сховища червонофлотець Олександр Чикаренко в критичний момент бою, пожертвувавши собою, підірвав величезну штольню — склад із боєзапасом, знищивши при цьому чимало ворожих солдатів та офіцерів.

Санінструктор Марія Байда з кримського села Воїнки врятувала не один десяток поранених, а потім перейшла до розвідників. Одного разу, перебуваючи у бойовій охороні, розвідвзводу довелося весь день вести бій. У цьому бою Марія знищила п’ятнадцять гітлерівців, була поранена. А надвечір розвідники, котрі залишилися живими, опинилися в оточенні. Добре знаючи місцевість, дівчина вночі вивела бойових товаришів, які, за винятком одного, також були поранені. Незабаром її було поранено вдруге, і вона опинилася в госпіталі, де дізналася про присвоєння їй звання Героя Радянського Союзу.

Таких прикладів героїзму можна навести безліч.

Розбиті полки та дивізії гітлерівське командування замінювало свіжими і кидало їх у наступ. Манштейн прагнув за будь-яку ціну виконати наказ Гітлера — якнайшвидше взяти Севастополь. 11-та армія потрібна була для використання на інших ділянках радянсько-німецького фронту. До того ж генералові, певне, не терпілося якнайшвидше одержати обіцяний фюрером Воронцовський палац в Алупці та фельдмаршальський жезл.

Обстановка ускладнювалася день у день. У повітрі панувала ворожа авіація. Використовуючи аеродроми в степовій частині Криму, німці контролювали морські підходи до Севастополя — топили все, що виявляли, утруднюючи постачання Севастополя з Кавказу.

У короткі червневі ночі лише швидкохідним крейсерам та есмінцям, що ходили без повітряного прикриття, і підводним човнам щастило прорватися в обложений Севастополь. Швидко розвантажившись, обстрілявши бойові позиції німецько-фашистських військ і прийнявши на борт поранених, кораблі відразу, до світанку, залишали бухту.

Тим часом, як доповідала 21 червня Військова рада флоту наркомові ВМФ М.Кузнєцову та начальникові Генерального штабу А.Василевському, «прибуваюче поповнення не заповнює навіть 20% вибуття, а підвіз боєприпасів відповідає лише 1/3 витрат».

Бракувало зброї, набоїв, снарядів, особливо зенітних, і німецькі літаки безкарно шугали над передовою та містом. Місто палало. Гасити пожежі було нічим і нікому. Переповнені госпіталі не встигали приймати поранених. Знекровлений Севастополь тримався з останніх сил.

У ніч на 17 червня крейсер «Молотов», у складі екіпажу якого авторові довелося воювати, і есмінець «Безупречный», прорвавши морську блокаду, перекинули в Севастополь із Новоросійська останнє значне поповнення — 3856 бійців та командирів 138-ї стрілецької бригади, а також боєприпаси і продовольство й вивезли з обложеного міста понад три тисячі поранених і хворих. Це був останній прорив великих кораблів у Севастопольську бухту. Лише лідеру «Ташкент» ще вдалося прорватися в Камишову бухту, що неподалік Херсонеського мису. Однак на зворотному шляху його було дуже пошкоджено бомбардувальниками, які скинули на корабель більше трьохсот бомб. Есмінець «Безупречный», що йшов із ним, до Севастополя не дійшов — був потоплений авіацією разом із поповненням, яке перебувало на борту.

Звісно, доставлене кораблями поповнення вже не могло вплинути на трагічний розвиток подій.

Було зрозуміло: міста не втримати. Однак Ставка так і не вирішила питання евакуації військ. Та й не вирішувала. Про це, до речі, свідчить і Директива військової ради Північно-Кавказького фронту, якому був підпорядкований СОР, № 00201/ОП від 28 травня 1942 року. В ній ідеться:

«Наказую:

1. Попередити весь командний, начальницький, червоноармійський і червонофлотський склад, що Севастополь має бути утриманий за будь-яку ціну. Переправи на кавказький берег не буде...»

Та й Верховний головнокомандувач Й.Сталін у телеграмі, яку в Севастополі отримали 12 червня, у розпал жорстких боїв, поставивши героїчну боротьбу захисників Севастополя за приклад для всієї Червоної Армії та радянського народу, лише висловив упевненість, що вони «з гідністю і честю виконають свій обов’язок перед Батьківщиною».

У ніч на 29 червня гітлерівці форсували Північну бухту, а по тому прорвали оборону в районі Сапун-гори.

«Противник увірвався з Північної сторони на Корабельну сторону, — доповідав командувач СОРом Ф.Октябрський командуванню. — Бойові дії точилися в характері вуличних боїв. Рештки військ дуже втомилися, похитнулися, хоча більшість продовжує героїчно битися. Ворог різко посилив натиск авіації, танків. Враховуючи сильне зниження вогневої потуги, слід вважати, у такому становищі ми протримаємося максимум 2—3 дні».

Ввечері 30 червня, вичерпавши всі можливості вести боротьбу за місто, за рішенням Ставки Верховного головнокомандування, Севастополь був залишений.

У ніч на 1 липня, за згодою Ставки, останніми літаками з Херсонеського аеродрому та підводними човнами було вивезено на Кавказ командування і керівників міста, а також невелику кількість поранених.

На березі біля Херсонеського мису були притиснуті до моря десятки тисяч бійців та командирів — рештки дивізій і бригад — без артилерії, набоїв, медикаментів, продовольства, води. Вони були приречені, не маючи можливості ні битися, ні відступати. Та все ж мужньо трималися, очікуючи приходу кораблів до 3 липня, а деякі групи, спустившись до води, під стрімчасті скелі, — до 9—11 липня. Очікували даремно. П’ять сторожових катерів і два тральщики, що прибули в ніч на 3 липня, могли взяти на борт лише кілька сотень чоловік, яких благополучно доставили в Новоросійськ.

Вночі окремі загони намагалися прорватися в гори, до партизанів, але ворожий заслін був дуже щільним. Це про них писав Манштейн у своїх мемуарах: «Щільною масою, підтримуючи окремих солдатів під руки, щоб ніхто не міг відстати, кидалися вони на наші лінії... Саме собою зрозуміло, що втрати при таких спробах прорватися були надзвичайно високі».

На Гераклейському півострові захисники Севастополя мужньо трималися до останньої хвилини, кидаючись у рукопашні атаки, доки не вичерпали останніх сил і не втратили надію на евакуацію.

Евакуюватися ж пощастило небагатьом. Захисники Севастополя, стійкістю й мужністю яких захоплювався весь прогресивний світ, були кинуті напризволяще, а точніше — віддані в руки ворога.

За твердженням севастопольського військового історика Г.Ванєєва, за період із 1 по 10 липня 1942 року усіма видами транспортних засобів із Севастополя було вивезено всього 1726 чоловік рядового і командного складу СОРу. В околицях міста ще залишалося 78 230 чоловік. Полковник Д.Піскунов, який бився до кінця на Херсонеському мисі, називає кількість не евакуйованих із Севастополя: 81 616 чоловік, у тому числі, за його даними, близько 36 тисяч поранених.

«Так, про евакуацію військ, звісно, нам слід було подумати», — визнає після війни колишній нарком Військово-морського флоту СРСР, адмірал флоту М.Кузнєцов у книзі спогадів «Курсом к победе». Не подумали. Чому? «Обстановка тих днів на фронті веліла битися в Севастополі до останньої можливості, а не думати про евакуацію».

Своєю стійкістю, мужністю, силою духу севастопольці викликали захоплення і глибоку повагу. «Ми віддаємо належне блискучому внескові в спільну справу, зробленому Севастополем, — писала англійська газета «Таймс» у ті дні — Севастополь став синонімом безмежної мужності. Його оборона безжально змішала німецькі плани». А американська газета «Геральд» зазначала, що «Севастопольська оборона служить символом мужності».

…Менш ніж через два роки по закінченні севастопольської епопеї, 9 травня 1944 року, рівно за рік до Дня перемоги Севастополь було звільнено наступаючими радянськими військами. А три дні по тому, 12 травня 1944 року, на Херсонеському мисі було взято в полон останніх солдатів 17-ї німецької армії, розгромленої в Криму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво