Власниками елітного салону краси в Африці були радянські розвідники-нелегали, кияни «Вікторія» і «Фрам» - Соціум - dt.ua

Власниками елітного салону краси в Африці були радянські розвідники-нелегали, кияни «Вікторія» і «Фрам»

14 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 14 жовтня-21 жовтня

Розвідник-нелегал — свого роду вищий пілотаж. І, звісно ж, найбільш закрита тема для преси. Дозвіл ...

Розвідник-нелегал — свого роду вищий пілотаж. І, звісно ж, найбільш закрита тема для преси. Дозвіл «засвітити» одного з нині живих колишніх розвідників-нелегалів було отримано від керівництва Служби зовнішньої розвідки України напередодні річниці з дня створення СЗР. Таке «добро» було дане вперше за всі роки існування незалежної України. Поставлено єдину умову — змінити назву країни перебування розвідників.
Нехай це буде Наїзіанія зі столицею Дейтаун. Інших семи країн, у яких нелегали перебували нетривалий час, виконуючи завдання центру, і характеру цих завдань із низки міркувань у публікації торкатися не будемо; ще не настав час. Та про всю отриману ними інформацію й не розповіси. Зазначу лише — керівництво в Москві дуже високо оцінювало всі добуті роз­відниками відомості стосовно колишньої анг­лійської колонії, яка щойно здобула незалежність  і за вплив на яку СРСР боровся з Великобританією та США.
Як стають розвідниками
…Борис Ісакович Бейм тактовно перепросив, що не може піднятися назустріч:
— Слабкий на ноги став, усе-таки 82 роки недавно виповнилося, та й два інфаркти вже позаду.
У скромно обставленій кімнаті зі старими меблями та безліччю старих книг у вічі відразу ж упали чотири яскраво-жовті хризантеми у скляній вазі на невеличкому столику біля портрета дружини. Помітивши мій погляд, Борис Ісакович зазначив:
— Сьогодні рівно 13 років, як її не стало.
На фотографії в чарівній усмішці завмерло миловидне обличчя Олени Володимирівни. Такою її знято 1967 року, за рік до виїзду з Наїзіанії. Такий самий портрет можна бачити в музеї СЗР України поруч із фотографією самого Бейма.
Саме дружина першою привернула увагу працівників радянської зовнішньої розвідки. Точніше, вони ще не були одружені. Після війни, демобілізувавшись із Далекосхідного фронту у званні старшого лейтенанта і маючи за плечима лише вісім місяців прискорених курсів у танковому училищі, він вирішив здобути вищу освіту. У Київському педагогічному інституті, де Борис Бейм хотів навчатися на факультеті перекладачів, заняття вже почалися. Але як виняток, оцінивши велику наполегливість і бойові нагороди — два ордени Червоної Зірки, його все ж таки зарахували на перший курс, приставивши, у порядку шефства, двох тямущих дівчаток. Одна з них і стала згодом його дружиною.
Олена привернула до себе увагу працівників розвідки не лише вродою й умінням швидко знаходити спільну мову з іншими, а й чудовим знанням анг­лійської. Воно й не дивно, адже, оскільки не було підручників, дівчина опановувала мову за книжками Діккенса. Їй запропонували працювати за кордоном, але самій; вона рішуче відмовилася. Про це Олена зізнається чоловіку пізніше. Незабаром, у день складання останнього держ­іспиту, вони з Борисом зареєстрували шлюб і, попри те, що були киянами, поїхали за розподілом у Донецьк. Викладали в школі англійську, потім він став директором школи.
— Як виявилося, весь цей час працівники розвідки тримали нас у полі зору, перевіряючи і переперевіряючи, — згадує той період Борис Ісакович. — Напевно, викликав якісь сумніви той факт, що батько дружини — заві­дуючий військовою кафедрою інституту, генерал, а в минулому — дворянин, статський радник, 1937 року був репресований і розстріляний. У мене ж по лінії батьків запитань не мало б виникнути. Батько, хоч і служив до революції в царській армії, потім перейшов на бік червоних, у Громадянську воював у дивізії Щорса, нагороджений орденом Червоного Прапора. У 1930-ті роки був першим директором центрального гастроному на Хрещатику.
Цього разу працівники органів розмовляли з ним. Суть та ж — пропозиція працювати за кордоном. Тільки тепер уже вдвох. Про характер майбутньої роботи — нічого конкретного. Однак він дав згоду.
Та спочатку була спецпідготовка в Москві. Треба було опанувати премудрості конспірації, виявлення зовнішнього спостереження. Їх окремо й разом навчали приймати радіограми і розшифровувати їх, підбирати місця для проведення тайникових операцій, закладати тайники і вилучати з них передачі, інструктували, як поводитися під час провалу.
— Все це для нас було новим і незвичним, — каже Борис Ісакович, — викликало великий інтерес і трохи лякало. Не те щоб ми чогось боялися, просто невідомість постійно тяжіла над нами. Ми вже усвідомлювали, що там будемо наодинці з усіма проблемами і в разі чого викручуватися доведеться власними силами. У радянське посольство вже не підеш... З перетином кордону ця «пуповина» буде відрізана, і тільки незримі нитки пов’язуватимуть зі своєю країною.
Щоб на новому місці швидше обвикнутися, їм під час навчання давали відповідні завдання. Наприклад, улаштуватися на якусь роботу, познайомитися з конкретною людиною, при цьому обмежували терміни, ускладнювали завдання.
Салон краси «Хелена» став одним
із найкращих
у Дейтауні
До виїзду в Наїзіанію вони вже чотири роки прожили в Європі, змінили дві країни, виконали низку завдань і, що досить важливо, «закріпили» свою легенду й залишили реальні сліди, які підтверджували їхнє існування за новими документами. Відповідно до легенди, його батьки колись емігрували з Європи в Латинську Америку, там Борис і народився. Коли виповнилося п’ять років, повернулися назад. У роки війни батьки подружжя загинули чи зникли безвісти. Борис Ісакович добре пам’ятає, як вони старанно відпрацьовували цю легенду прикриття.
— Ми з дружиною з перших же днів складення легенди прагнули максимально пристосувати її до наших характерів та інди­відуальних особливостей. Ми «оживляли» наші легенди реальними подіями зі свого життя, переносячи їх в обстановку тієї країни,  з якої   «походили». Вправлялися у розповідях про окремі події нашого життя за легендою спочатку одне з одним, потім у проміжній країні перевіряли природність її звучання на наших співрозмовниках. Ми придумували різні каверзні запитання й продумували найбільш природні відповіді на них, відшліфовували легенду і вживалися в неї, доки вона не стала частиною кожного з нас. У результаті ми інколи самі з труднощами розбиралися, де легенда, а де ми самі.
До Наїзіанії подружжя приїхало в перші ж дні після здобуття країною незалежності, після англійського колоніального правління. Ще навіть не було встановлено дипломатичних відносин з СРСР. Центр цікавила будь-яка інформація про настрої у вищих урядових колах, зовнішньополітичні плани, орієн­тації конкретних високопоставлених чиновників на США, Англію чи Союз. Хрущов мав намір сприяти побудові в цій країні африканського соціалізму, а це потребувало чималих матеріальних і дипломатичних зусиль. Потрібна була достовірна і регулярна інформація. Окрім розвідників, які діяли під прикриттям, на це націлили й роз­відників-нелегалів. Ними у Дейтауні мали і стати Борис та Олена Бейм, які в центрі значилися під псевдонімами «Фрам» і «Вікторія».
— Борисе Ісаковичу, а чому саме «Фрам»?
— «Фрам» — це назва судна Миклухо-Маклая. До того ж ми в Москві під час навчання жили на вулиці імені цього знаменитого мандрівника.
Вочевидь, тоді в душі у нього ще була   романтика. Але вона дуже швидко розвіялася після перетину кордону, особливо в Наїзіанії. За легендою, вони сюди приїхали як туристи; у країні їм нібито дуже сподобалося, і вони вирішили залишитися, започаткувавши якусь свою справу. Але це легко сказати, а як реально зробити? На обгрунтування й організацію бізнесу центр виділив усього 10 тисяч доларів, які привезли у схованці в подвійному дні сумки. На таку суму можна було розкрутитися в Союзі, та аж ніяк не за кордоном.
Частина грошей відразу пішла на оплату готелю. Потім виникли проблеми з імміграційним департаментом, який вимагав як гарантію внести гроші на зворотний виліт до Латинської Америки, громадянами однієї з країн якої вони були, відповідно до паспорта. Потім почалися термінові пошуки постійного, окремого житла та роботи.
— У готелі ми не могли довго перебувати, — зауважує Борис Ісакович, — адже буквально з перших днів перебування в країні двічі на тиждень мали отримувати радіограми з центру. Тобто у певний час настроювати радіоприймач на відому нам частоту і записувати шифроване послання.
— Як Штірліц?
— Якби ми приймали повідомлення, як Штірліц, то місцева контррозвідка дуже швидко нас «розшльопала», — сміється Борис Ісакович. — Ми слухали приймач тільки в навушниках, щоб ні підслухувальні пристрої, ні випадкові перехожі не зафіксували звук абетки Морзе.
Незабаром їм пощастило недорого орендувати котедж, який потребував ремонту, і знайти офіс для бізнесу. Приміщення для офісу спеціально підбирали в центрі міста у престижному районі, щоб було зручніше приваблювати потрібних клієнтів. Подружжя заздалегідь визначилося, що це буде салон краси. Ще перебуваючи в Європі, Олена пройшла навчання і отримала диплом у сфері лікувальної косметології, а також устигла набути непогану практику. Борис опанував премудрощі масажу.
Успішно владнавши всі формальності  і встановивши хороші стосунки з орендодавцем — місцевим мільйонером та членом парламенту, Борис Бейм терміново вилетів до Швейцарії для закупівлі необхідного обладнання і препаратів. Саме це згодом стало одним із чинників популярності їхнього салону. Ніхто в Дейтауні — а тоді діяли п’ять-шість аналогічних салонів — не мав такого сучасного обладнання. Хоча, звісно ж, найбільше сприяли популярності майстерність господарів, їхня непересічність, товариськість, приязність і те, що вони були європейцями. В інших салонах в основному працювали аборигени.
— Борисе Ісаковичу, а десяти тисяч доларів вам вистачило? — цікавлюся.
— Яке там вистачило! — махає рукою він. — Довелося витратити і всі особисті заощадження. Якби справа прогоріла, то й на зворотний квиток грошей не було б — у Союзі звикли на всьому заощаджувати. Скажімо, попросили ми центр виділити гроші на придбання автомобіля. У Дейтауні тільки місцеві жителі їздять у громадському транспорті, всі європейці — на власних машинах. А нам у відповідь — надішліть лист із обгрунтуванням такої необхідності. Довелося обгрунтовувати. У результаті передали гроші на невеличку малолітражку. Потім уже, коли справи в нас пішли вгору, я цю машину залишив дружині, а собі купив на зароблені гроші нову «Тойоту».
— Там же заведено по одежинці зустрічати.
— Так отож. Через кілька місяців у нас солідна клієнтура пішла: представники дипломатичного корпусу, у тому числі посли, дружини членів уряду, великі бізнесмени. Доводилося тримати планку високо, самим вести відповідний спосіб життя, давати рекламу в дорогі видання, відвідувати престижні клуби, запрошувати гостей...
На території орендованої садиби у них був занедбаний, забур’янений тенісний корт. Вирішили дати йому раду і не пошкодували. Незабаром у вихідні тут почали дедалі частіше з’являтися американці, англійці, італійці та інші дипломати, в яких у невимушеній обстановці легше розв’язувалися язики.
«Особистий секретар президента попередила нас: будьте обачні з агентурою контррозвідки»
Радіограми з центру продовжували надходити двічі на тиждень. Іноді це були так звані «пустушки», а найчастіше, особливо в періоди загострення обстановки та надмірної активності ряду наддержав у цьому регіоні, вони містили конкретні завдання. З урахуванням   великих зв’язків у розвідників, Москва ставила, як правило, різні завдання з добування неофіційної інформації, що циркулювала у вищих урядових колах.
Для прийому було виділено три частоти, на яких повідомлення дублювалося у вечірній час. У кімнаті під час сеансу зв’язку щільно зашторювали вікна, Олена надівали навушники, а Борис виходив у двір подихати свіжим повітрям або якимось іншим чином страхував від випадкових відвідувачів. Потім рівні колонки цифр розшифровували з допомогою індивідуальних шифрів. Усе необхідне для цього зберігалося в криївках — в олівці, одежній щітці та інших предметах. Щось ховали в дверцятах холодильника, наприклад  пристосування для виготовлення мікрокрапок. Саме в такому вигляді вони відправляли свої послання в центр — писали текст, потім його перезнімали і зменшували до розміру, величиною з крапку, знебарвлювали з допомогою спеціальних препаратів, потім брали поштову листівку, підрізали на ній певне місце і під нього вклеювали цю крапку. Тільки по завершенні роботи та знищенні всіх доказів лягали спати.
— Це було залізне правило протягом усіх 15 років роботи за кордоном, — розповідає Борис Ісакович. — Ми ніколи не нехтували заходами конспірації, може, були навіть занадто скрупульозними в цих питаннях,   зате убезпечили себе від зайвих неприємностей.
Неначе перенісшись на 40 років назад, він захоплено, в особах згадував, як неодноразово, виходячи з квартири, вони залишали особливі мітки, запам’ятовували розташування речей, аби перевірити, чи не виконувався за їхньої відсутності негласний обшук. Раз на місяць, а також після здавання в ремонт він старанно оглядав машину, чи не встановлено якихось підслухувальних пристроїв. Особливо ретельно все перевірялося під час вилучення схованок. Тільки переконавшись у повній безпеці, він прямував до місця виїмки, а дружина в цей час спостерігала за оточенням. Часто на такі операції він возив із собою щільну рукавичку з грубої шкіри, адже в Африці в дуплах дерев, ринвах, різних нішах, підібраних для схованок, могли чатувати будь-які несподіванки. Засовуєш руку, а там отруйна змія або тарантул.
І ще вони дотримувалися одного правила, обов’язкового для всіх розвідників-нелегалів, — між собою навіть за містом, де не було сторонніх, розмовляти тільки іноземною мовою, ніякої російської. А про справи, пов’язані з оперативною розвіддіяльністю, розмовляли або в безлюдних місцях, або вдома з допомогою ручки й аркуша паперу. Вголос нічого не вимовляли, тільки писали запитання й відповіді, а потім усе спалювали.
— Борисе Ісаковичу, але в такому стані нормальна людина довго не витримає. Існує ж межа людських можливостей...
— Знаєте, у кожного розвідника є свої прийоми, як пережити важкі дні, як розслаблюватися. Ми з дружиною приблизно раз на два тижні намагалися давати собі повний відпочинок від усіх своїх оперативних справ і зв’язків, виїжджали за місто на природу, подалі від цивілізації, милувалися прекрасними африканськими пейзажами, тваринним світом... І тоді голова ставала легкою, і всі неприємні думки кудись зникали.
Одного разу на території національного парку вони зблизька спостерігали за антилопами та жирафами, які вільно гуляли саваною.
— Де б ти ще в житті побачила таке видовище! — зауважив він.
— Якби ти знав, із якою ра­дістю я б зараз опинилася у нашому київському зоопарку, — відповіла вона, і її голос при цьому зрадливо затремтів.
Він подивився в її зволожені очі, відразу все зрозумів, міцно пригорнув до себе і вимовив:
— Потерпи ще трохи, скоро все зробимо й поїдемо додому.
Подружжя ще довго так стояло, міцно обнявшись. Кожен із двох знав, що бувають дні, коли туга за рідною землею стисне все всередині і клубком підступить до горла, і тоді здаватиметься, що накопичена за роки втома, нервове напруження сягнули критичної точки і сили вичерпуються. Але знали й те, що розвідник не може піддаватися емоціям, поганому настрою, не має права на такі думки, він повинен бути пос­тійно у формі. Від цього залежить його безпека. І вони тримали себе в руках.
Один випадок змусив їх ще уважніше придивлятися до оточуючих. Якось до них на прийом за рекомендаціями прийшла зовні дуже показна англійка. Спочатку про себе розповідала мало, була обережною в словах,   більше розпитувала про них. Але згодом із нею зав’язалися довірливіші стосунки, і з’ясувалося, що вона — особистий секретар президента країни, його радник із питань етикету й вихователь його дітей, мешкає на території резиденції президента, відає влаштуванням його побуту й офіційних прийомів. Виявилося, що глава держави їй повністю довіряв, жінка була втаємничена в усі справи та секрети держави, чим не забарилися скористатися наші розвідники. А ось начальник президентської охорони чомусь не злюбив жінку і прямо казав, що знайде спосіб її прибрати. В такому стані постійної підозріливості, на межі нервового зриву вона перебувала останнім часом. Розвідники швидко це зрозуміли і створили таку атмосферу, щоб вона змогла розслабитися, відпочити, виговоритися, чого їй так бракувало. За її словами, кожен такий візит давав їй заряд фізичних і моральних сил, якого вистачало надовго. Все це ще більше вабило її до подружжя.
Під час чергового сеансу Олена почула, як хтось тихенько зайшов на першому поверсі в двері. Попросивши вибачення в англійки, пішла подивитися і побачила чорношкірого чоловіка, який розглядав вивіски й рекламу. Запитала, що йому потрібно. Він щось промимрив і швидко пішов. Англійка дуже насторожено до цього поставилася, почала згадувати, чи не говорили вони в цей час про оточення президента. На додачу до всього, попросила їх бути обачнішими, оскільки    агенти контррозвідки  стежать за всіма європейцями, вивідуючи їхнє ставлення до влади, розповіла про методи роботи спецслужб, про те, як виявляти таких агентів. Загалом, окрім усього іншого, зробила неоціненну послугу нашим розвідникам у їхній професійній діяльності.
Після цього випадку подружжя повісило над вхідними дверима салону дзвіночок. Одна з постійних клієнток під час чергового візиту в салон аж здивувалася, вигукнувши: «Прямо як у старій добрій Англії!» Вона також була англійкою, дружиною верховного судді Наїзіанії. Дізнавшись про причини, які спонукали поставити дзвіночок, звісно ж, без окремих подробиць, вона похвалила за обачність і ще більше розповіла про роботу контррозвідки: про закупівлю в США новітнього устаткування для різних служб, включно зі спеціальними автомобілями, радіоапаратурою, про пошук комуністичних шпигунів, про те, хто з радянських представників викликає підозру. Наступного дня в обумовленому місці розвідники поставили мітку, яка свідчила про те, що вони мають термінову інформацію для передачі через тайник.
У гостях
в американського розвідника
До деяких високопоставлених клієнтів, на їхнє наполягання, Борисові й Олені Беймам доводилося їздити додому. Одним із таких був колишній аташе з питань торгівлі американського посольства, який звільнився зі служби і зайнявся бізнесом. Чим більше з ним спілкувалися, тим виразніше складалося враження, що нелегали мають справу зі своїм колегою по ремеслу. Інформацію стосовно американця, його попередньої роботи в Європі повідомили в центр і незабаром отримали відповідь: «Будьте вкрай обережні. Містер Н. причетний до американських спецслужб».
Американець жив у розкішному двоповерховому особняку. При вході на величезну територію садиби містився вольєр із двома красивими гепардами. Віддалік на майданчику стояв ряд стародавніх автомобілів, які господар колекціонував.
— Містере Н., — одного разу запитав у нього Борис Ісакович, — а ви не боїтеся, що в разі якихось заворушень у країні чи, крий Боже, перевороту втратите все нажите добро?
— Ні, не боюся, — довірливо відповів американець. — У мене є гарантії, що в разі чого все до єдиної копієчки мені буде компенсоване у США. На таких умовах я погодився далі працювати тут.
Повертаючись до себе, подружжя  не змовляючись  думало про одне: а що чекає їх після повернення на Батьківщину? Ні квартири, нічого у них там не було. А тут   усі зароблені гроші йшли на орендну плату, закупівлю препаратів і підтримання такого рівня життя, який забезпечував би зв’язки у високих колах суспільства та виконання завдань центру. Тільки так звана аварійна сума грошей на випадок термінової непередбачуваної «евакуації» була надійно захована вдома.
Незабаром, після шести років перебування в Наїзіанії, центр прийняв рішення про згортання роботи «Фрама» та «Вікторії» і їхнє повернення на Батьківщину. У Москві на них чекав сюрприз — хоч і маленька, але окрема двокімнатна квартира. В неї купили якісь меблі, холодильник, телевізор, транзисторний приймач і радіолу, а на решту грошей  — третю модель «Жигулів».
— У нас було три тисячі доларів чеками, — згадує Борис Ісакович, — це були великі гроші на той час. Але чи в грошах щастя? Ми їх відразу всі витратили. І тільки-но   врізали у вхідні двері новий замок, як надійшла команда на виїзд в іншу країну.
Потім були нові поїздки, вихід на пенсію, переїзд у Київ. Єдине, чого не встигли за роботою, — завести дітей. Провівши все життя серед безлічі цікавих людей, Борис Ісакович і сьогодні не зміг бути самотнім, дав притулок у себе сім’ї знайомих. Не забувають його і працівники Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України. А про минуле йому нагадують триста слайдів, зроблених власноручно в Африці. Тільки на них — сама природа й визначні пам’ятки, а   життя в розвідці залишилося за кадром. Так трапляється майже з усіма розвідниками.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво