Влада й негідники: бій із тінню

Поділитися
Казус Слюсарчука — це не унікальне явище, як зараз в один голос його подають наші ЗМІ.

«Сегодня
самый лучший день,

Пусть реют флаги
над полками,

Сегодня самый лучший день -

Сегодня битва с дураками!»

Андрей Макаревич.
«Битва с дураками»

Діло було цього літа. Одного разу ввечері дружина звернула увагу на голос, що лунав з автомобільного радіоприймача:

- Ось, - сказала вона, - це саме той видатний персонаж, про якого я робитиму телефільм. Він веде свою авторську програму на радіо.

Йшлося про «знаменитого нейрохірурга із феноменальною пам’яттю» Андрія Слюсарчука, нині затриманого міліцією і офіційно обвинуваченого в шахрайстві та підробці документів.

Кожен, у кого є знайомі лікарі, знає, що їхня лексика, почуття гумору, етичні й естетичні упо­добання несуть на собі слід того, що в психології називається професійною деформацією. Ці люди, які мають справу із життям і смертю, далеко не завжди красномовні. Часто сором’язливі (причому що професійніші вони, то це помітніше). Медична діагностика передбачає граничну обережність і виваженість, не кажучи вже про озвучування результатів. Лікарі завжди ретельно добирають слова, перш ніж щось сказати, і не завжди можуть інтерпретувати для звичайних слухачів свої професійні виснов­ки. Так, бували винятки в побутовій поведінці, на кшталт несамовитого Амосова. Але в тому, що він геніальний кардіохірург-практик, не сумнівався ніхто у світі.

Я ж почув плутану, нервову мову малоосвіченої людини, яка скоромовкою і з помилками вимовляє медичні терміни й застосовує їх явно не за призначенням. Навіть моя скромна біологічна освіта дозволила це помітити. Принаймні там, де йшлося про свідомість, підсвідомість та емоції, він ніс повну нісенітницю, говорячи про роботу мозку: адже в найбільш єретичних гіпотезах на цю тему є певні легковпізнавані «загальні місця». Я сказав, що він навряд чи може бути лікарем-практиком, бо не розмовляє зі слухачами професійно, а нахабно «їздить по вухах», користуючись їхньою мало­грамотністю та вірою в диво-лікаря. Того ж вечора я зателефонував на радіо своїм друзям і гранично чемно поцікавився, яким чином ця людина отримала авторську програму й чи не помічали за ним якихось дивацтв. Бо він скоріше пацієнт, ніж лікар. Дивацтв радіожурналісти помічали багато і різних. Але ім’я, сказали, вже розкручене. А слухачам більше нічого й не треба, щоб ставити свої запитання. Рейтинг - він скрізь рейтинг.

Залишалася слабка надія, що Слюсарчук - так званий савант, тобто власник одних унікальних здібностей на шкоду іншим. Такий собі український Rain Man, людина дощу. Недоріку­ватий психопат, що марить наяву, але з феноменальною пам’ят­тю й «золотими» руками.

Власне, тут і була перша найочевидніша нестиковка. Хірургія - справа ювелірна, а нейрохірургія і поготів. Тут потрібні безліч знань, досвід, самовладання і гранична ясність думки. А мнемонічні здібності до запам’ято­вування, як уроджені, так і набуті, ґрунтуються на асоціаціях. Людина не може одночасно перебувати у двох різних станах свідомості, навіть якщо вона не зовсім здорова.

Але у процесі роботи над згаданим телефільмом дедалі більше ставало ясно, що «професор» викручується і хитрує. Біографія була явно фальшива і вигадана з розрахунку на жалість слухача. У жодному списку нейрохірургів України Андрій Тихонович Слюсарчук не значився, хоча в Києві є чудовий профільний інститут. Ніхто з лікарів такого колеги не знав. Операції на мозку вимагають складного обладнання, але в цих операційних він ніколи нікого не оперував. Знайти вдячних пацієнтів виявилося неможливим. Я проінструктував дружину, як поставити (ніби ненароком) два-три тестові запитання. Одне стосувалося гіпотези Голдберга про справжню функ­цію лобових часток мозку, друге - про роль локальних уражень мозку у становленні нейро­психології. Друге було з підступом - Слюсарчук у незручних для нього ситуаціях постійно посилався на хронічний головний біль.

Я ще не зустрічав ученого, який би не повівся на таку нехитру психологічну пастку й не став би щосили сипати професійними термінами, пояснюючи власний погляд. Слюсарчук же й вухом не повів.

Далі я став екстрасенсом: передбачав дружині його подальшу поведінку в деталях, включаючи істеричний зрив фінальної зйомки, на якій він мав відтворити по пам’яті двадцять томів енциклопедії, напередодні взятих для нього режисером з бібліотеки Києво-Могилянської академії. Причина була банальна: згорів передавач, через який помічник транслював йому в мікронавушник потрібні підказки. Так, «професор» зажадав подвійний комплект томів під приводом того, що він одночасно оперує в Києві й у Львові, і так йому легше буде їх вивчити.

Перепрошую за численні формулювання від першої особи. Але все це зачепило й особисто мене. Після викладених подій я написав статтю «У пошуках мізків», де порівняв «професора Пі» з відомим аферистом часів Третього рейху Отто Гануссеном. Останній уже зовсім було дорвався до вершин влади, але виявився таким нахабним і хамовитим, що конкуренти з СС пристрелили його в Потсдамському лісі. Написав і забув. Хіба мало в нас довкола інших аферистів і брехунів?

Та напередодні того, як львівська газета «Експрес» почала своє унікальне розслідування, яке таки закінчилося порушенням кримінальних справ проти «нейрохірурга», мені зателефонував один відомий український журналіст і, відрекомендувавшись членом Комісії з журналістської етики, поцікавився: чи не на замовлення я написав статтю, яка чорнить генія, патріота України й рятівника сотень і тисяч життів Андрія Тихоновича Слюсарчука? І що він готовий особисто познайомити мене з генієм, щоб я переконався у протилежному. Я сказав, що зараз ознайомлю його із цікавими подробицями, які не ввійшли в очорнювальну статтю, віддав слухавку дружині, а сам півночі не спав, дивуючись масовому українському божевіллю й безмежній підлості чиновників, які цьому потурають.

Чому це стало можливим? Є очевидні гіркі спостереження.

У деградуючому суспільстві зростає масовий попит на месій і крикливиць. У діапазоні від «Білого братства» до помаранчевого Майдану ми бачили цю динаміку, відгукувалися на її естетику й сором’язливо відверталися від скандальних фіналів. Церк­ві не до цього - вона зайнята усобицями, переділом пільг, приходів та геополітикою. Попит на месій і крикливиць якісно змінюється в бік повного мракобісся й безсоромності обох сторін - як шахраїв, так і їхніх жертв. Демонізація злочинців - трюк масового психологічного самозахисту, покликаний автоматично підкреслити високу духовність, цнотливість і незаплямованість мільйонів малограмотних дурнів.

У деградуючому суспільстві патологічна поведінка стає нормою. Психіатри в призовних комісіях констатують масову відсутність логічного мислення в призовників. Раніше це вважалося симптомом дебільності й було приводом для додаткового психіатричного обстеження. Освіта перестала бути радянською, не зможе стати колоніально-російською і не має шансів стати європейською за нинішнього стану речей. Слово «вчитель» синонімічне слову «невдаха».

У деградуючому суспільстві корпоративна професійна етика поступається місцем нахабному чиновницькому «кришуванню» покидьків будь-якого калібру, аби лишень ті були готові на першу вимогу надати своєму «даху» фізіологічні й фінансові послуги. Професіонал у будь-якій галузі не в змозі захистити навіть свою честь, не кажучи про честь професії - немає такого механізму (профспілки не пропонувати).

У деградуючому суспільстві медіа, особливо ТВ, копіюють поведінку провідних українських політиків, авторитетно ретранслюючи будь-яку маячню, несмак і цинічну брехню, аби лишень це сприяло підвищенню їхнього рейтингу. Телеканал, на якому Слюсарчук у зеніті своєї слави вилив піддослідному на долоню окріп (і той негайно отримав опік третього ступеня), навіть не пискнув про аморальність таких «експериментів». Вони навіть людожера ладні показати в якійсь кулінарній передачі. Тепер же просто змінюють свій погляд на протилежний: кон’юнктура змінилася.

Ханна Арендт написала книжку про судовий процес у Єрусалимі над нацистським злочинцем Рудольфом Ейхманом. Підзаголовок книжки - «Звіт про банальність зла». За словами Арендт, «за певних обставин більшість звичайних порядних людей можуть стати злочинцями». Того ж 1963 року психолог Стенлі Мілгрем підтвердив цю тезу експериментально. Там завідомо «фальшивий» професор примушував людей бити піддослідних струмом (насправді страждання удавали актори за 4,5 долара), тиснучи силою свого вигаданого авторитету.

За певних умов люди готові на все. Це про нас із вами. Ах, ви особисто нікого струмом не били? І Слюсарчукові грошей не давали? Це робили негідники-чиновники, і ви хочете знати їхні імена? Слушне бажання. Тепер модно буде говорити, що у всьому, що сталося, винна прогнила вертикаль влади. І це, безперечно, правда, та лише враховуючи те, що це - вся влада за всі вісімнадцять років діяльності афериста, без відмінностей у мові та партійній належності, а не тільки діячі останнього скликання.

Але те, що Слюсарчук виставив на сміх двох останніх президентів України, один з яких благословив його на створення Інституту мозку, а другий нагородив Державною премією, загалом ніяк не вплинуло на масове сприйняття наших політичних лідерів. Символічно можна констатувати, що головною проблемою Ющенка було адекватне сприйняття дійсності, а Януко­вича - брак грошей у державному бюджеті. Обох аферист «позначив» цілком заслужено.

Цю тему на превелике задоволення критично налаштованих читачів можна було б розвивати нескінченно, якби не одне істотне «але».

Слюсарчука заарештували. І судять. Раніше екстрадували й судять Романа Ландіка (я до останнього моменту не вірив, що це станеться). Посадили Лозінського. Посадили суддю-«колядника» Зварича. І так далі. Зрозуміло, що в кожній подібній історії є й політичне підґрунтя - садять «терпилу», але страждає на гроші й на теплі чиновницькі місця й його політико-економічний «дах».

Час громадян-дурнів 90-х дав змогу до двохтисячних вирости плеяді чиновників-покидьків, які мають видатні здібності хамелеонів. Вони можуть бути, образно кажучи, одночасно у вишиванці, з балалайкою й у ярмулці, виконуючи при цьому на азіатський манер тужливу пісню про необхідність євроінтеграції за американські гроші. Хоч би яка верховна влада приходила, цей прошарок не змінюється. Вона лише заматеріла й розвиває потужну кореневу систему, як хрін - той, що рослина. Її неможливо знищити, общипуючи листя, навіть найм’ясистіше.

Ми бачимо вже зараз конкуренцію різних груп влади, що поглиблюється. Але хоч би яка з них перемогла в підсумку, їй доведеться копнути дуже глибоко, щоб позбутися негідників. І навіть доведеться копати під себе, щоб вижити - вибору не залишиться.

Казус Слюсарчука - це не унікальне явище, як зараз в один голос його подають наші ЗМІ. Це явище типове. Воно виникло й існує завдяки беззмінному прошарку негідників, який багато років уже і є справжньою українською владою. Вона рекрутує найбільш безпринципних і аморальних людей для задоволення власних потреб, а потім викидає їх на смітник, удаючи, що це - злочинець-одинак. Суспільство утворило симбіоз із цим прошарком, і багато в чому солідарне з ним. Зокрема в колективному презирстві до публічних політиків як до лохів-«временщиков». У цьому сенсі показовий дитячий белькіт колишнього міністра охорони здоров’я про те, що він, мовляв, давно знав, що Слюсар­чук ніякий не хірург і взагалі не лікар, але йому телефонували такі «великі люди»…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі