ВЛАДА І ГРОМАДА - Соціум - dt.ua

ВЛАДА І ГРОМАДА

19 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 19 грудня-26 грудня

Асамблея національних меншин України пройшла у стилі хорошого партгоспактиву. Начальники (керівники управлінь з національної політики) рапортували про успіхи...

Асамблея національних меншин України пройшла у стилі хорошого партгоспактиву. Начальники (керівники управлінь з національної політики) рапортували про успіхи. Підлеглі (глави національних товариств) просили грошей. Голова Держкомнацу Геннадій Москаль сказав, що якби його комітет міг оплачувати оренду приміщень усім національним організаціям, національних проблем у країні не було б.

Пан Москаль, мабуть, за звичкою, судить про все з погляду кількості скарг. Однак проблеми національного життя не вичерпуються відсутністю грошей на поточні витрати у керівників національних товариств. Вони значно глибші. Але говорити про них не заведено.

Із головною з них уже майже рік незрозуміло що робити. Я кажу про перепис, за результатами якого кількість громадян, котрі зараховують себе до національних меншин, виявилася в кілька разів меншою, ніж прогнозували відповідні національні лідери. Лідери кажуть про фальсифікацію, соціологи тріумфують, але ніхто не цікавиться питанням: чому ж так сталося? А відповідь проста: людям нецікаво бути євреями, німцями, греками... Тобто коли вигідно (пайок одержати, на «історичну батьківщину» поїхати), тоді дуже навіть цікаво. А так — ні.

Тому той, хто міг (а іноді начебто й не міг, але дуже хотів) записатися українцем, той так і зробив. Як раніше всі писалися росіянами. Як усі. Щоб не вирізнятися.

Українцями, втім, бути теж не дуже цікаво. Для цього навіть перепис проводити не обов’язково, досить на вулицю вийти. Якою у нас там мовою розмовляють?..

Можна сказати, що це проблема українців, у кожному разі, тих із них, хто все ж таки хоче побудувати свою незалежну державу. Але це і проблема нацменшин. Оскільки, хоч у нашій країні, за даними Держкомнацу, вже понад 1000 національних організацій, національних громад як не було, так і немає.

Слід відверто визнати: ми так звикли радіти можливості відкрито збиратися й говорити про свою історію та культуру, що не хочемо звертати увагу на те, що коїться не лише у нас за спиною, а й прямо на очах. І, щоб далеко не ходити, подивімося, які основні риси густої на сьогодні мережі єврейських організацій.

Найперше упадає в око те, що в умовах дефіциту власних ідей (і коштів) повним монополістом на ниві національного відродження стали зарубіжні структури. При цьому іноземні «фахівці» в основному просто механічно переносять на український грунт свій американський чи ізраїльський досвід, що аж ніяк не сприяє зростанню кількості їхніх щирих прибічників, а отже, і створенню національних громад.

Друга проблема — сьогодні все фінансування йде згори вниз. Кошти на підтримку національних організацій надходять виключно від міжнародних структур і невеликого кола вітчизняних бізнесменів. Немає культури «цдакі» — системи добровільних пожертвувань, у яку раніше були залучені всі євреї і яка була матеріальною основою громади.

Якщо про це заїкнутися десь у національній тусовці, ви одразу ризикуєте нарватися на поважні розмірковування про бідність нашого народу, тяжкий економічний стан країни й інші аргументи з арсеналу адептів товариша Симоненка. При цьому ніхто не дивується, що коли треба відзначити день народження чи Новий рік, в усіх знаходяться кошти і столи за старим добрим звичаєм угинаються від страв. Зате якщо треба зустріти звичайний Шабат, не кажучи вже про якесь велике свято, на кшталт Песаху, «громада» складає розлогу заявку на грант або чекає подачки від місцевого мецената.

Зрозуміло, ці утриманські настрої призводять до того, що реальна участь більшості євреїв у повсякденній роботі «своїх» організацій зводиться до мінімуму. Більшість залишається простим споживачем безплатних благ: пайків, концертів, газет, лекцій, ніяк не міняючи при цьому звичного способу життя.

Результат усього цього закономірний: сьогодні в єврейських організаціях у принципі не діють ніякі демократичні процедури формування керівництва і прийняття рішень. Якщо міжнародні структури, типу «Джойнту», давно вже є бюрократичними інститутами, то т.зв. громадські організації будуються під конкретну особу (чи групу осіб), які забезпечують фінансування і визначають стратегію дій.

При цьому можливі конкуренти і гадки не мають вести боротьбу за уми одноплемінників. Їм значно простіше створити «поруч» свої структури, у яких вони також будуть безроздільними повелителями.

Збереженню цієї чудової системи дуже сприяє повна відсутність демократичних механізмів обговорення внутрішньогромадських проблем. Усі єврейські ЗМІ належать тим чи іншим організаціям і слугують переважно для пропаганди їхніх досягнень. Оскільки всі вони розповсюджуються безплатно, перед редакторами не стоїть завдання боротися за читача, тож рівень цих видань невисокий, а коло порушуваних проблем украй обмежене.

Якщо хтось думає, що в інших національних громадах справи йдуть інакше, то він дуже помиляється. Просто у єврейській, унаслідок кращого фінансування та більшої активності, ця ситуація проявляється найрельєфніше.

Я вже чую щирий подив: мовляв, навіщо ж так, сміття з хати тощо? Нічого доброго з цього все одно не вийде.

Та я й сам радий би. Але що ж робити, якщо у нас тут недавно два великих лідери єврейського руху підписали спільну заяву про «принципи діяльності єврейських організацій і громад України». А в заяві, зокрема, є такі пункти:

«... Не влаштовувати... публічних обговорень переваг і недоліків єврейських організацій і громад України та їхніх керівників.

… Не допускати у ЗМІ... негативних оцінок стосовно будь-яких єврейських організацій і громад України, а також їхніх керівників».

Прізвищ лідерів не називаю, бо ж підписали двоє, але решта з ними цілком згодні. У кожному разі, заперечень я поки що не чув.

А може, й зовсім немає їх, проблем? Ну, роблять вони там собі щось потихеньку, і гаразд. Не дуже демократично, але ж кажу, що це нікого особливо не цікавить. Нехай вправляються, якщо так уже їм приспічило в національні іграшки бавитися.

Є проблема. У всіх є, а у нас, євреїв, як завжди, особливо. Звісно, сьогодні складно пояснити комусь, а євреям — передусім, що обраність наша, біблійна, у тому й полягає, щоб іншим народам показувати, як треба поводитися за законами Божеськими. Ну, гаразд, це нашому, до мозку кісток асимільованому співгромадянину зрозуміти неможливо.

Але ж речі елементарні можна зрозуміти? Що найперше завдання будь-якої громади в діаспорі — бути мостом між двома своїми батьківщинами: теперішньою й історичною. А історичній нашій батьківщині зараз ой як друзі потрібні, і дружба України їй аж ніяк не буде зайвою.

І що боротьба з горезвісним антисемітизмом не може вестися в рамках піар-кампанії окремих персонажів. А тільки тоді вона буде успішною, коли стане результатом серйозного й відвертого діалогу між єврейською та українською громадами.

Та чи мало проблем? Тільки вирішувати їх нікому. Бо ті самозабутньо борються за посаду «головного єврея», а інші бридливо відсторонюються, щоб їх не запідозрили в причетності до цієї метушні.

А щоб ніхто, крий Боже, не приписав усе вищесказане моїй схильності до національного виду спорту — публічного самобичування, повторюю: у росіян, поляків, та й у самих українців усе відбувається так само.

Питається: а при чому тут держава, яка у мене в заголовок винесена? А при тому, що сьогоднішня її «страусова політика», коли вона фактично повністю усунулася від якогось регулювання національного життя і обмежується безсистемними й спорадичними подачками окремим організаціям, у дуже недалекому майбутньому може призвести до вкрай неприємних наслідків.

І наслідки ці можуть бути тим більш неприємними, що зараз лідери національних організацій наполегливо намагаються на законодавчому рівні закріпити свій «керівний» статус шляхом створення національно-культурних автономій і запровадження виборів за національними квотами. Треба чітко усвідомлювати: якщо держава піде у них на повідку, вона не просто на тривалий час закріпить вищеописану потворну систему, а й створить усі умови для розквіту на цьому родючому грунті пишного букета зловживань уже державного масштабу.

У цій ситуації основним завданням держави в галузі національної політики слід вважати сприяння створенню матеріально незалежних місцевих організацій, які діють на демократичних засадах, керівники яких у своїй діяльності орієнтуватимуться на національні традиції та державні інтереси України.

І передусім слід змінити умови фінансування національного життя. При цьому держава у жодному разі не зобов’язана (та й не може) сама давати гроші. Але щоб їх давали приватні спонсори, треба створити відповідне законодавство, яке заохочувало б приватну благодійність шляхом запровадження податкових пільг. Ось тут можна і треба вивчити й запозичити багатий західний досвід.

Інший аспект цієї проблеми — обмеження іноземного впливу на розвиток національного життя.

По-перше, в українських національних організаціях іноземні громадяни й особи з подвійним громадянством не повинні бути засновниками і обіймати виборні посади.

Залучення громадян інших держав до роботи в національних організаціях має супроводжуватися обов’язковим складанням ними державних іспитів на знання української мови.

По-друге, сфера діяльності іноземних організацій має обмежуватися благодійністю й відкриттям навчальних закладів. При цьому право відкривати їх повинні мати лише представництва іноземних держав і закордонних релігійних організацій, акредитованих при уряді України. Навчання в них має вестися за підручниками, написаними за обов’язкової участі українських фахівців і затвердженими Міністерством освіти України. Всі викладачі цих навчальних закладів повинні пройти основний чи додатковий курс у вузах України і мати відповідний сертифікат.

Для українських організацій, окрім наукових закладів, слід увести обмеження, відповідно до якого не менше 50% від загального обсягу коштів вони повинні отримувати від вітчизняних спонсорів.

Для т.зв. дахових структур, тобто загальноукраїнських чи регіональних об’єднань організацій, розумно запровадити додаткову норму, відповідно до якої не менше половини фінансування вони мають отримувати від своїх членів.

Чи вирішить це всі наші проблеми? Безумовно, ні. Держава не в змозі створити повноцінних національних громад. Зробити це можемо тільки ми самі. Але держава може і мусить створити для цього необхідні умови. Від цього виграють усі: окремі громадяни, національні меншини, Україна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво