Візантійський фундамент під скіфським дахом - Соціум - dt.ua

Візантійський фундамент під скіфським дахом

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

И должен мой дом, и должен твой домжить в сердечном согласье, Иначе мой дом, иначе твой домпогибнут враз, в одночасье...

И должен мой дом, и должен твой дом
жить в сердечном согласье,

Иначе мой дом, иначе твой дом
погибнут враз, в одночасье.

Если будет мой дом захвачен врагом,
захватят и твой — непременно.

А если в твой дом войдут напролом,
и в моем не выдержат стены.

Р.Кіплінг. «Мой дом и твой дом»

Мода на розмови про відмінності між сходом і заходом України циклічна. У політичне міжсезоння про це сперечаються лише студенти старших курсів та політологи-початківці, і то — переважно в Інтернеті. Зовсім інша картина під час парламентських чи президентських виборів. Експерти вищої категорії відважно дістають зі схованок трохи обшарпані знамена географічного протистояння і починають скликати під них електоральне ополчення. Виборець визначається на місцевості. Розуміє, що він перебуває на одному чи на іншому боці Дніпра. І, залежно від рівня інтелектуального розвитку, рекрутується для гри в чергову культурно-політичну «війнушку». Потім вибори закінчуються, про «страшенно важливі» особливості національної географії усі швидко забувають. Студенти повертаються назад в Інтернет, пенсіонери — на ринок, а політики — як карта ляже...

То існують чи ні ці горезвісні відмінності? Чи були вони придумані на світанку ХХ століття панславістами, і відтоді їх напівбезтямно повторюють усі прийдешні покоління слов’ян? У тому числі й ті, хто самовизначився як українська нація?

Принципова помилка дослідників питання, на нашу думку, полягає в акценті на тому, що Україна «затиснута» між Росією і Заходом. Тобто це наче й не помилка: все правильно! Країна за визначенням транзитна — як для товарів, так і для культурних впливів. Останні часто схожі на гоголівських птахів: мало який із них долітає до середини Дніпра. У тому сенсі, що, злетівши від східного кордону, на сході України й осідає. І навпаки. Це дає привід переконливо говорити про нескінченний вплив європейської спільноти і ЄЕП; про НАТО і російську військову загрозу; про статус мови і державну геральдику.

Однак констатація цих фактів, хоч як би витончено вона відбувалася, не дає відповіді на запитання про глибинні мотиви політичної поведінки українців. А саме ж це і становить найбільш ласий шмат для політиків, котрі намагаються з допомогою спеціалістів вирахувати і вгадати найрезонансніший заклик, який однаково легко підхоплять і регіональна преса, і мітинг без додаткового на те фінансування.

Хоч марксизм тепер і не в моді, згадаймо працю Енгельса «Походження сім’ї, держави та приватної власності». Попри всю сьогоднішню наївність цього твору, основні віхи Енгельс, як і його сучасники, позначав досить точно. Сім’я як консервативне й архаїчне утворення несе на собі відбиток соціальних устроїв далекого минулого. І навпаки — структура сімейних відносин, особливо прийняття колективних рішень у цій соціальній групі, впливають на ширші верстви суспільства, аж до політичних еліт.

Сьогодні ми розуміємо, що механізм трансляції глибинних родових уявлень із минулого в теперішнє відбувається несвідомо. Наша генетична пам’ять, з огляду на природну прив’язаність українців до місця свого проживання, ще досить чиста. І доки економічні причини не стерли різницю у виборі місця проживання (як це відбулося, наприклад, у США), ми можемо стверджувати, що українці, приймаючи найважливіші колективні рішення, керуються саме цим історичним досвідом, який зберігся на генетичному рівні. Це аж ніяк не можна уявляти собі так, ніби якась птаха-душа вилітає в комин під час сну, щоб поспілкуватися зі світом предків, а вранці людина вже чітко розуміє, навпроти якого прізвища у виборчому бюлетені їй слід ставити «пташку». Інстинктивний вибір людина все одно робить сама. Але при цьому механізм ухвалення рішення найчастіше здатен вплинути і на кінцевий результат.

Україна справді розділена на підсвідомому рівні, але дослідники, котрі інтуїтивно відчували це, перебували у полоні або класової теорії (як Костомаров), або расової (як Донцов). Насправді поділ проходить на рівні двох архетипів, протилежних не лише за способом їх формування, а й за механізмами дії. Це архетипи Візантії та Скіфії.

Що таке візантійський спосіб мислення? Це поведінка людини, яка приречена жити в несприятливих умовах, але вміє з цього скористатися. Візантійськість потребує постійного стресу, оскільки вона розвиває особливий, афективний тип культури. Візантійська культура болісно реагує на нововведення і віддає перевагу самовідтворенню.

Для візантійства також характерна підвищена увага до ритуальної сторони кожного процесу, перетворення будь-якого обряду в самоціль. І візантійське мислення має особливий вид психічної залежності (О.Донченко, Ю.Романенко «Архетипи соціального життя і політика»). Вигадливість, підступність, пафос і еклектика — складові такої картини світу, при якій суб’єкт украй потребує тирана — або свого, або сусідського. Ну, на крайній випадок, хоча б у вигляді вічної потенційної загрози...

Скіфський архетип агресивніший і тому динамічніший. Скіфська держава була військовою диктатурою, за якої цар виконував також функції жерця. Виразність, жорсткість, осмисленість дій і простота мотивацій робили всі соціальні відносини раціональними. Але, як писав Геродот, скіфи ревниво уникали запозичення чужоземних звичаїв, причому не тільки від інших народів, а й особливо від греків.

Ось вона, чудова точка об’єднання протилежних історичних традицій: нелюбов до іноземного. Не в сенсі іноземного продукту, а саме чужої культурної цінності, яка суперечить сформованим традиціям. Тому гасла як «особливого українського шляху» на заході, так і боротьби з американським впливом на сході мають у своїй основі спільну історичну природу.

З ким же ми співвіднесемо нинішні схід і захід України? З одного боку, вся помаранчева революція — це типова візантійщина, а агресивні поїзди із шахтарями — здається, ближчі до скіфського архетипу. Приїхав, щоб побитися. Не вийшло — випив і поїхав назад. Але прості натяки США і Євросоюзу, трансльовані через захід України, які не залишали особливого вибору українським маніпуляторам, — це скіфська традиція. А східняцькі спроби на пальцях розвести всю Україну — начебто інтрижно-візантійський підхід, хоча й дуже приблатнений.

Скіфи століттями займали територію між низов’ями Дунаю та гирлом Дону. Можна говорити, що козацтво повністю успадкувало цей тип родоплемінних відносин, але через простоту натури його легко використали політики, які навчилися візантійської дипломатії у Заходу.

Відмінність візантійської політичної культури від скіфської — фактично федеративний устрій із п’яти самостійних патріархій. Те, що держава була самодержавною монархією, вже особливої ролі для зміцнення її не відігравало. Жорсткого, військового, чоловічого начала там не було. Тому вона так легко потрапила під вплив Італії, хрестоносців, розпалася на окремі держави й почила у складі Османської імперії.

І знову ми розпізнаємо в закликах прибічників переможеного кандидата у президенти думки про федералізацію України як найбільш яскраву прикмету демократії. Наявна візантійська традиція. Ці перетинання сенсів можна вишукувати до нескінченності. Таким чином, слід констатувати, що внутрішня топографія української душі передбачає наявність певного астрального Дніпра (у дусі Віктора Пелевіна), по обидва боки якого мирно сидять душі візантійців і скіфів, тоді як власники тлінних тіл і гадки не мають, що в них одночасно можуть жити по два різних персонажі. Така от психологічна поліфонія.

Отже, ми констатуємо всього лише різну «питому вагу» того чи іншого архетипу в тому чи іншому регіоні України. І звертаємо увагу на безумовну присутність його протилежності в кожному носії національного характеру. Саме ці відповідності-невідповідності дають можливість, по-перше, «впізнавати» одне одного на глибинному рівні і все ж таки відрізняти від «чужих». По-друге, дозволяють безболісно посилювати вплив іншого архетипу для кращої збалансованості як колективного, так і індивідуального характерів.

Тому розмови про налагодження якихось духовних мостів між сходом та заходом належать до сфери пропаганди, а не психології. Вони доречні лише як нагадування про необхідність зустрічного руху в обох напрямках, але жодним чином не як констатація двополюсності української нації. Вона, мов батарейка, сенс якої втрачається за наявності в елементі двох «плюсів» чи двох «мінусів». Важливий лише баланс між її складовими. А політичні рекомендації для ситуації такого роду дуже добре висловив той-таки Кіплінг:

Что спор вести, кто больше в чести, кто платит кому и сколько,

Чья больше власть и чья больше часть, кто роль играет, кто — рольку?

Что платит мой дом — в основанье твоем, в моем — твой замес и плиты.

Мой дом и твой дом — взаимный заем, и, значит, с тобой мы — квиты.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво