Вітер — помірний, часом поривчастий

Валерій Вітер — людина справді унікальна.

Спершу — таланти і здібності. Образотворча обдарованість Валерія поза всяким сумнівом. Він має вищу художню освіту (за спеціалізацією — плакат), але диплом для митця — річ хоч і не зайва, проте сама по собі мало що важить. А ось численні нагороди престижних конкурсів — в Україні, у колишньому СРСР і далеко за його межами — це вже оцінка об’єктивна. Участь у багатьох виставках, зокрема персональних, теж є високим критерієм затребуваності митця. А в підлітковому віці Валерій співав у дитячому хорі, де педагоги відзначали його абсолютний слух, голос неповторного тембрального забарвлення і природну здатність до багатоголосся. А корифей радянського хорового мистецтва Олександр Свєшников навіть пропонував Валерію поїхати до Москви на навчання у школі для музично обдарованих дітей. Однак батьки на цей варіант не наважилися: на той час він уже навчався у Київській художній школі.

Отже, стрімко прогресуючи як плакатист (він за три роки до закінчення Київського художнього інституту вже взяв участь у першій виставці), Вітер водночас із набуттям вищої художньої освіти долучився до музичної діяльності: співав у молодіжному гурті «Березень», виступав солістом київського університетського ансамблю «Веснянка» і навіть виїздив із ним за кордон, що на той час було неабиякою подією. 1971 року Валерій органічно увійшов до складу молодого, але досить популярного вокально-інструментального ансамблю «Кобза».

Що ж до чеснот, то й у світі образотворчого мистецтва, й у тому, що нині зветься шоу-бізнесом, — тобто в обох сферах, де мало кому таланить зберегти гідність та порядність, — Валерій Вітер ані на йоту не поступився своїми принципами. А вони у нього, попри всю розмаїтість, об’єднуються містким поняттям, що його колись визначив Лев Толстой як відчуття естетичного сорому. Валерій Вітер просто не здатний образити людину і поводитися зухвало. І це при тому, що його жарти й дотепи сприймаються далеко не всіма. Не пригадую випадку, коли він на когось гримав, хоча свої думки висловлює гранично відверто й темпераментно. Одне слово, Вітер — помірний, часом поривчастий…

Вокально-інструментальний ансамбль «Кобза» створила група студентів Київської консерваторії 1969 року, і те, що це зробили консерваторці, було вкрай важливо. Адже за радянських часів фольклорна течія у мистецтві розвивалася — і, слід визнати, масово, із залученням великих державних коштів — у двох напрямах: професійні колективи та без­ліч аматорських, які також мали змогу існувати лише за державної підтримки. Зворушлива турбота пар­тії та держави, за зовнішніх ознак етнографічного розмаїття (були репрезентовані практично всі регіони України), часом перетворювалася на пильну увагу до репертуару. До того ж естетичні, жанрові й постановочні стандарти, вироблені справжніми корифеями своїх жанрів — скажімо, Григорієм Верьовкою чи Павлом Вірським, і обкатані на численних урядових концертах та оглядах, — ставали об’єктами якщо не обожнювання, то, в кожному разі, наслідування.

Нещодавно знайшов у своїх архівах статтю з «головної» тогочасної газети «Радянська Україна» від 27 жовтня 1972 року за підписами знаних митців Платона Майбороди і Сергія Козака, в якій виголошувалося буквально таке: «Варта найсуво­рішого осуду недопустима практика «осучаснення» відомих радянських пісень і народно-пісенної творчості, яка має місце. Можна навести безліч прикладів того, як радян­ські, народні пісні штучно втискаються в прокрустове ложе чужих їм ритмів і гармоній. Так, фірма «Ме­лодія» випустила записані на плівку програми ансамблів «Кобза» і «Бояничі», де саме таким способом спотворюється прекрасна українська народна пісня». Найімовірніше (знаючи практику тих часів), що П.Майборода і
С.Козак просто підписували текст, підготовлений кимсь із «чиновних» музикознавців.

Поява «Кобзи» збіглася із загальним піднесенням української естради, а можливо, була ним зініційована. Парадоксально, але це було хоч і запізнілою, проте все ж таки реакцією на політичну «відлигу», на «шістдесятництво», яке поступово почало піддаватися ідеологічній облозі. На щастя, Володимир Кушпет, Кость Новицький, Георгій Гарбар із товаришами про це не мали й гадки, а прагнули сучасною музичною мовою донести фольклорні перлини до широкого, переважно молодого слухача й глядача.

«Дивовижне було відчуття, — згадує Вітер, — знайомі мелодії починали жити своїм окремим життям, і ми почувалися першовідкривачами. Наче ми відкопали ці пісні під час фольклорної експедиції у забутих богом глибинках. Звичайно, всі ми, музично освічені, знали, що гармонія — це одночасне звучання співзвучних тонів. Але в ансамблі гармонійним має бути не лише звук, гармонійними мають бути характери і темпераменти музик. Лише такою сумісністю пояснюю для себе той факт, що восени 1971 року я, жодного разу не виступивши у складі «Кобзи» в концерті, одразу ж узяв участь у записі великої платівки — до речі, першого в Україні стереодиска. 15 пісень ми записали тоді з небаченою швидкістю — лише за дві доби, в єдино пристойному тоді для високоякісного запису дарницькому палаці культури «Дніпро» з асом звукорежисури Юрієм Він­ником. При цьому техніка запису була, як на теперішній погляд, допотопна: найменша помилка примушувала робити все спочатку. Ініціювало цей запис керівництво союзної фірми «Мелодія», а сам диск вийшов у Підмосков’ї, на відомому Апрелевському заводі грамзапису. І з вокально-інструментальних ансамблів такої честі, крім нас, удостоїлися лише білоруські «Пісняри» та московські «Поющие гитары».

Платівка викликала справжній фурор і розійшлася миттєво. А через два тижні після того вікопомного запису відбувся перший виступ В.Вітра з «Кобзою» — спочатку в тодішньому Будинку культури харчовиків на Подолі, потім — у найпрестижнішому палаці «Україна». Втім, невдовзі довелося йти в армію — спочатку Валерію, а згодом — іншим хлопцям «Кобзи», і принаймні протягом 1972 року ансамбль фактично не грав разом. Але вже 1973 року «кобзарі» знову зібралися докупи і вже офіційно були прикріплені до «Київконцерту», вперше отримуючи, знову-таки, офіційну, хоч і невеличку платню. Цей рік був пам’ятний тим, що на Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів у Мінську «Кобза» отримала третю премію, і це лауреатство відкривало для хлопців ширші можливості в сенсі гастролей — не лише в Україні, а й по Союзу.

Невдовзі «Кобза» мала шанс поїхати й за кордон — на Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні, але в останню мить з’ясувалося, що керівник ансамблю Сашко Зуєв не був членом ВЛКСМ, і українські комсомольські керівники поїздку заборонили. Найцікавіше, що Москва ладна була відправити нас, а ось наші доморослі ортодокси не схотіли поступатися принципами.

Втім, «кобзарі» недовго переживали — молоді були, абощо… Пір­нули, як у вир, у гастрольні подорожі. Весь Союз об’їздили вздовж і впоперек. Калінінград, Прибалтика, Європейська Росія, Урал, Сибір, Да­лекий Схід, Камчатка, Сахалін, Ха­баровськ, Магадан… І показово: український репертуар із відчутним фольклорним забарвленням повсюдно сприймався на ура. Траплялися порадники, які казали: «Співай­те російських пісень, щоб вас краще розуміли…» Втім, з’ясувалося, що цінували ансамбль саме за українські пісні, й Валерій не може пригадати жодного випадку, коли б упродовж десятилітніх гастролей Союзом виникали якісь проблеми з українським репертуаром.

А наприкінці 1974 року десять днів «кобзарі» виступали в московському концертному залі «Росія» одночасно із Софією Ротару: одне відділення — «Кобза» і одне — Ротару. І всі десять днів був повний аншлаг. У Ленінграді нас приймали у великому залі «Октябрьський» — теж десять днів поспіль. І на рекламі там було спочатку — «Кобза», «Кобза», «Кобза»… а потім — Елтон Джон, Елтон Джон, Елтон Джон… Найбільше ж закарбувалися в пам’яті численні фестивалі, в яких брала участь «Кобза», — перш за все своєю неповторною атмосферою приязні — як із боку публіки, так і з боку учасників. Славнозвісні білоруські «Пісняри», «Аріель» з Уралу, «Калинка» з Ленінграда — всі вони стали нашими друзями. З особливою теплотою приймали нас на Далекому Сході, де здавна живе чимало українців, на Камчатці (ми були там двічі), в Магадані. До речі, в Магадані після відвідин нашого концерту нас запросив до себе в гості легендарний російський співак 20—30-х років Вадим Козін (свого часу він був висланий у Магадан і залишився там до кінця свого життя).

Коли ми з Валерієм згадували ті часи, дійшли трохи парадоксального висновку: для багатьох музичних жанрів справжньою відлигою був період, який увійшов в історію Радянського Союзу під назвою «застій». «Можливо, це випадковість, — каже Вітер, — але для мене як плакатиста саме 70-ті та 80-ті роки стали рясними на призи виставок і конкурсів. Інша річ, що найважче було пробитися через решето відбору саме в Україні, а вже у Москві чи Ленінграді я майже завжди опинявся у ранзі лауреата. З кількох десятків моїх плакатів, відзначених поза межами України, у нас було видано лише три, та й то після перемог на всесоюзних або міжнародних конкурсах. До речі, і плакат-афішу для «Кобзи», який я зробив, використавши стилізоване зображення козака Мамая, у нас «зарубали», побачивши в ньому прояви… націоналізму».

«Кобзі» з Вітром поталанило, бо ж він, крім афіш і плакатів, зробив кілька варіантів сценічних костюмів для ансамблю. На щастя, костюмів ніхто не заборонив.

Так само непросто було «Кобзі» потрапити на гастролі за кордон. Уперше ми виїхали 1977 року до Братислави на Дні України в Словаччині лише завдяки активній допомозі Євгенії Мірошниченко. А вирішальною для «Кобзи» в сенсі закордонних поїздок стала подорож на Кубу. Тут певною мірою допоміг випадок. Коли славетний космонавт Павло Попович балотувався до Верховної Ради СРСР, «Кобза» їздила з ним у виборчий округ на його батьківщину, в Узин на Київщині, виступала перед виборцями з концертами. Потім він вирішив віддячити «кобзарям»: пішов до тодішнього міністра культури СРСР Петра Демічева і попросив дозволити поїздку «Кобзи» на Кубу (а Попович тоді очолював Товариство радянсько-кубинської дружби), i за п’ять днів «кобзарі» отримали всі виїзні документи. Відтоді в ансамблю встановилися тісні контакти з Госконцертом, і «Кобза» почала їздити на гастролі за кордон регулярно — в Німеччину, Фінляндію, Чехословаччину, Монголію… А вже потім були поїздки до Канади.

На жаль, життя творчих колективів найчастіше не буває безхмарним. Музиканти — народ непоступливий, бунтівний, емоції в них явно переважають над раціо. За класичним визначенням, справжнє життя театрального колективу — півтора десятиліття, решта — фарисейство. Цей постулат справдився й для «Кобзи». Змінювалися художні керівники, плинність складу перевищила всі допустимі межі, репертуарно ансамбль втратив свою неповторність, недоторканною збереглася хіба що назва. Старий багаж нічого вже не міг врятувати. І з 1987 року Валерій Вітер пішов у самостійне плавання. Він давно вже відбувся як художник-професіонал високого ґатунку і, розірвавши цупкі пута нескінченних гастролей, отримав можливість самостійно планувати своє життя і свій час.

Дев’яності роки — час непростий і зламний. В.Вітер уповні відчув його примхливий подих, але долав усі перешкоди, не загубивши себе. Наприкінці минулого століття він знову примусив говорити про себе у звичних іпостасях — і як про художника, і як про співака, а також у новій — як про організатора, продюсера, аранжувальника. Наслідок копіткої праці — створення групи «Кобза-Original».

Після більш ніж тривалої паузи Валерій наважився зібрати рештки того, що йменувалося «Кобзою», у сивочолому вигляді, влити дещицю свіжої крові й отримати багато в чому принципово нову якість.

У 1993 році Вітер і Володимир Кушпет (один із засновників «Кобзи») мало не експромтом — Валерій з гітарою, Володя з бандурою — нашвидкуруч створили дует і як два ветерани «Кобзи» впродовж двох місяців виступали на півночі Франції та в Бельгії. Згодом у тому ж самому складі концертували в Парижі, а потім до них долучився ще один «кобзар» (а насправді флейтист-віртуоз) Георгій Гарбар.

2001 року до цього тріо приєдналися досвідчений Ігор Курилів та молодші Микола Давиденко, Ми­хайло Гай, трохи згодом — Валерій Дарченко. Але перед тим Вітер виконав справді титанічну роботу, повернувши з небуття старі фондові записи «Кобзи», які зберігалися у катастрофічному стані. Ці записи він ретельно реставрував і відтворив на CD-носіях. «Кобза-Original», на відміну від давньої, концертної «Кобзи», є переважно студійною групою. Виступає зазвичай презентаційно. Адже кожен із її членів має свої постійні справи, й інтенсивне гастрольне життя — це вже не для них.

Валерій Вітер сам і разом із «Кобзою-Original» записав чимало нових дисків. Він здійснив копітку пошукову працю, формуючи склад кожного диску і обираючи певні варіанти тексту й музики. Багато творів Валерій записував сам-один під гітару, накладаючи під час запису по шість голосів. До того ж дизайн і оформлення дисків —
В.Вітра.

Валерій та його товариші по гурту час від часу концертують у Києві та в містах України, аудіо- і відеозаписи В.Вітра та «Кобзи-Original» з’являються на українських каналах. А недавно Валерій довідався, що їхні записи лунають і в далекому Сибіру. На початку нинішнього року Вітер із братами-колегами відвідали Сургут — місто нафто- і газовидобувників (Тюменська область), де працюють тисячі й тисячі вихідців із різних регіонів України. Запросили киян і організували їхні виступи активісти національно-культурної автономії «Українська родина». Два концерти та фольклорні забави й співи, які об’єднали гостей із сургутськими українцями, створили справжнє свято. Заради цього варто було летіти з пересадками за тисячі кілометрів.

Утім, Вітру до таких відстаней не звикати. Він напрочуд легкий на підйом. У цьому я пересвідчився кілька років тому, коли в спринтерському темпі було організовано поїздку до Канади мобільної групи у складі народної артистки України Ніни Матвієнко, Валерія Вітра, славетного Миколи Сядристого та автора цих рядків. Крім мікромініатюр Сядристого, у просторому виставковому залі мерії Торонто експонувалося кілька десятків плакатів Вітра. А дует Матвієнко-Вітер виступав і на сцені, і в більш камерних зібраннях.

Нинішнього року Валерій (а разом із ним його шанувальники) відзначатиме своє шістдесятиліття. Ве­ликий виставковий зал столичного Будинку художників репрезентуватиме широку гаму творчості Вітра-художника (портрети, пейзажі, плакати), а концертний зал надасть унікальну можливість послухати ювіляра (соло і з «Кобзою-Original») та численних його друзів по пісенному мистецтву. 6 грудня там царюватиме Валерій Вітер — як завжди, помірний і часом поривчастий.