«ВІРЮ, ЩО МИ ПРИЙДЕМО ДО ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ» - Соціум - dt.ua

«ВІРЮ, ЩО МИ ПРИЙДЕМО ДО ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ»

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

Події на Близькому Сході, пов’язані з протистоянням ізраїльтян і палестинців, не можуть не хвилювати більшість людей, небайдужих до долі нашої планети, незалежно від того, яку сторону вони підтримують...

Події на Близькому Сході, пов’язані з протистоянням ізраїльтян і палестинців, не можуть не хвилювати більшість людей, небайдужих до долі нашої планети, незалежно від того, яку сторону вони підтримують. Кожний із нас розуміє, що існування цього конфлікту віднімає законне право й ізраїльтян (серед яких чимало наших колишніх співвітчизників, а в деяких і родичів), і палестинців на мирне життя, що саме по собі вже є достатньою підставою для глибокої тривоги. Проте конфлікт є також постійним джерелом загрози порушення досить тонкої рівноваги між умовно «західним» і «арабським» світами. Важко уявити, до яких глобальних політичних і економічних наслідків може призвести погіршення відносин, приміром, між США і ЄС з одного боку і Саудівською Аравією, Єгиптом, Кувейтом і Йорданією — з іншого. Можливо, саме це й обговорювалося у Вашингтоні на зустрічі президента Буша зі спадкоємним принцом Саудівської Аравії.

Тому кожна миролюбна людина хотіла б якнайшвидшого справедливого вирішення близькосхідного конфлікту. Та що таке «справедливого», коли кожний і розуміє, і реалізує «справедливість» по-своєму. 1993 року, коли я працював послом України в Лондоні, мене запросили взяти участь і навіть бути співголовою на одному із засідань першої конференції з мирного врегулювання, яка проходила в Єрусалимі. Тоді, завдяки зусиллям світової громадськості та ініціативі норвезького міністра закордонних справ, уперше з’явилася надія на реальне встановлення конструктивного діалогу між керівництвом Ізраїлю та Ясіром Арафатом. Діалогу, який мав призвести до створення незалежної палестинської держави і до миру на Близькому Сході. На жаль, ми пам’ятаємо, як трагічна загибель Іцхака Рабіна та інші причини зірвали процес врегулювання.

Нещодавно я по телефону поздоровляв свого ізраїльського колегу й старшого друга професора Ефраїма Качальського-Каціра з днем народження. Природним було моє запитання, як він живе за умов терору, на що я отримав жартівливу відповідь: він живе на цій території близько 80 років і за ці роки звик до тероризму. Однак потім серйозно додав, що він напише мені про це в листі. Я отримав цього листа, а прочитавши, вирішив, що думки, викладені в ньому мудрою і досвідченою людиною, могли б бути цікавими й корисними для читачів вашої газети, яку я дуже ціную. Тому я зателефонував професору Качальському й попросив дозволу на публікацію його листа, адресованого мені.

Однак, перш ніж запропонувати текст листа, хотів би сказати кілька слів про автора — професора Ефраїма Качальського-Каціру. Це видатний вчений у галузі біохімії, біофізики, біотехнології. З цікавих або важливих моментів у його біографії хотів би виділити те, що народився він у Києві 1916 року, але в два роки залишив наше місто й знову туди приїхав лише 1989 року на наукову конференцію. 1972 року в аеропорту ім. Бен Гуріона терористами був убитий його старший брат — видатний біофізик професор Аарон Кацір-Качальський. З 1973 по 1978 рік Ефраїм Качальський був президентом Держави Ізраїль, а потім продовжив наукову кар’єру. Нині, попри нещодавно перенесене важке захворювання, він продовжує займатися активною науковою та педагогічною діяльністю у Вайцмановському інституті наук і в Університеті Тель-Авіва.

З щирою повагою, академік Сергій Комісаренко.

«Дорогий Сергію!

Я знаю, те, що відбувається на Близькому Сході, не може тебе не хвилювати. Повідомлення ЗМІ часто суперечливі, й чимало з того, що в них повідомляється, неправильне. Тому я вирішив повідомляти деякі факти, які, я думаю, тобі треба знати. Я це роблю не лише як твій колега та друг, а й як колишній президент Держави Ізраїль, який має краще уявлення про те, що справді відбувається тут, ніж ті, хто прямо з цим не зіштовхувався.

У нас нині важкі часи, тому що Ясір Арафат та інші члени палестинського керівництва вірять, що вибухи самовбивць та інша терористична активність підірве дух єврейського народу. Вони не розуміють, що саме використання терору, направленого проти звичайного цивільного населення, згуртовує населення Ізраїлю в готовності боротися з терористами й знищити тероризм.

Нас не особливо шанували в цьому регіоні від початку, коли була створена Держава Ізраїль. Ця подія відразу ж викликала проти нас атаку п’яти арабських держав. Відтоді постійно були спроби знищити нас або за допомогою війн, або за допомогою терору. Ми зрозуміли, що повинні мати сильну армію, щоб вижити. Я обіймав посаду «Головного вченого» Міністерства оборони в перші роки існування нашої держави й тому брав активну участь у становленні ізраїльської армії, що створювалася як стримуюча сила проти потенційних ворогів. Нині наше існування знову піддається небезпеці з боку фанатиків, які хочуть знищити нашу державу і знову змушують нас захищати себе.

Безпосередньою причиною рішення нашого уряду розпочати військові операції був сплеск тероризму. Вибухи самовбивць із поразкою наших у кафе, великих магазинах, дискотеках і школах, обстріл автомобілів на автотрасах або скупчень людей на автобусних зупинках чи вокзалах, вибухи автомобілів тощо стали зараз щоденним явищем. У цих атаках загинули понад 500 чоловіків, жінок і дітей, більше ніж 1000 чоловік поранені. Тому що палестинське керівництво не хотіло або не могло зупинити сплеск терору, у нас не було іншого виходу, крім як зробити це самим.

У результаті теракту в готелі в Натаньї в березні загинули 29 і поранені 140 чоловік, які зібралися напередодні Великодня на традиційну трапезу Седер. Цей вибух змусив нас розробити можливість використання військової операції для боротьби з тероризмом. Коли ж через кілька днів вибух самовбивці поранив 40 чоловік і вбив 15 у популярному ресторані в Хайфі, уряд віддав наказ армії зайняти Женін і деякі інші відомі центри активності терористів. Як і більшість інших ізраїльтян, я відчуваю, що ми маємо право захищатися, і тому повністю підтримую таке рішення уряду.

Чимало людей, особливо в Європі, не розуміють, що особливості місцевості, із якої терористи здійснюють свої дії, неминуче ведуть до жертв серед мирного палестинського населення, коли справа доходить до збройного конфлікту. Стрілки займають позиції в густонаселених місцях. Творці бомб ховають свої вироби в житлових будинках. Снайпери стріляють із будинків, шкіл, церков і мечетей. Машини «швидкої допомоги» використовуються для перевезення і терористів, і зброї. Щоб звести до мінімуму жертви серед цивільного населення, наша армія прийняла рішення не застосовувати військово-повітряні сили в цих густонаселених місцях. Замість цього, із значно великим ризиком для власного життя, наші солдати йдуть від будинку до будинку, шукаючи терористів і руйнуючи їх інфраструктуру — майстерні та склади для зброї й боєприпасів, а також центри, де молодих людей навчають підривати себе, щоб забезпечити місце в раю за вбивство ізраїльтян. У такі місця, як Женін, армія має завезти важке устаткування для очищення доріг та інших шляхів, замінованих у чеканні наших солдатів. Будинки, інші будівлі й навіть мертві тіла часто були заміновані мінами-пастками, вибухи яких призводили до жертв по обидва боки та руйнації жител. Перед тим, як ввійти в будівлі для їх обстеження або для проходження бульдозерами підозрілих місць, солдати за допомогою мегафонів чітко й неодноразово попереджали жителів про необхідність покинути житла. Чимало виходили, а багато хто — ні, що неминуче призводило до жертв серед цивільного населення.

Проте було очевидно, що військової операції на Західному березі не досить, щоб припинити терор проти Ізраїлю. Вона ще не закінчилася, коли під час переговорів президента Буша з прем’єр-міністром Шароном про поновлення переговорів між Ізраїлем і палестинцями самогубець підірвав себе в місці розваг у Рішон ле Зіоне, вбивши при цьому 15 і поранивши 26 чоловік. Сумна іронія полягає ще й у тому, що в цей самий час в ООН розглядалася пропозиція про резолюцію, яка засуджує Ізраїль за використання «надмірної сили» проти палестинського населення, у якій навіть не згадувалися численні смертельні атаки проти населення Ізраїлю.

Шокуюча правда полягає в тому, що атаки, подібні до тієї, яка була в Рішон ле Зіоне, не є несподіваними: молоді палестинці з раннього дитинства виховуються в атмосфері закликів до «жертвопринесення» в ім’я джихаду, спрямованого проти євреїв та ізраїльтян. Справді, одним із найтривожніших аспектів нинішньої ситуації є та атмосфера, в якій палестинці виховуються роками, що не змінилася навіть після того, як принципи мирного врегулювання були розроблені домовленостями в Осло 1993 року й закріплені договором між Іцхаком Рабіном і Ясіром Арафатом. Шкільні програми і підручники палестинців містять агресивну пропаганду й заклики до ненависті. Важко повірити, що молоді люди будь-коли зможуть подолати цей вплив. Повна зміна духу й змісту навчання має стати найважливішим пріоритетом будь-якої угоди про примирення між нашими народами, якщо ми маємо надію на мирне співіснування в майбутньому.

Я завжди пам’ятатиму, що Голда Меїр сказала про свій гнів проти терористів: «Це дуже погано, що вони вбивають безневинних євреїв, але вони ще змушують наших молодих людей, яким по 19—20 років, захищаючи себе, поранити або вбивати інші людські істоти, що також були створені Богом».

Для мене події останніх 20 місяців, коли розпочалася нинішня інтифада, підсилили дві позиції, пов’язані з місцем цивільного населення у військовому конфлікті. По-перше, тероризм, направлений на вбивство якомога більшої кількості цивільного населення, абсолютно неприйнятний у цивілізованому суспільстві й не може бути виправданий жодною причиною. По-друге, усталені норми військових дій не можуть наражати на небезпеку цивільне населення за рахунок використання житлових кварталів як військових баз, виставляючи їх можливими місцями для військових дій або використовуючи цивільне населення як щит під час військових конфліктів. Іншими словами, житлові квартали мають бути вільні від військових цілей і обгороджені від можливих атак.

Попри нинішні труднощі, я все-таки вірю, що ми прийдемо до переговорного процесу й досягнемо домовленості з палестинцями про створення демілітаризованої палестинської держави, а також будемо раді нормальним мирним стосункам між нашими народами. Я сподіваюся, що коли такий день настане, ми зможемо встановити наукове й технологічне співробітництво між науковими співтовариствами наших країн, а також всіх арабських держав — наших сусідів. Цю ідею я обговорював з Анваром Садатом 1978 року під час його історичного візиту до Єрусалима, коли був ініційований перший мирний процес між Ізраїлем і арабською державою. Для нас, двох президентів, було очевидним, наскільки таке співробітництво буде вигідним для всіх країн нашого регіону.

З найкращими побажаннями, щиро твій
Ефраїм Качальський-Кацір.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво