Випробування Вієм - Соціум - dt.ua

Випробування Вієм

2 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 2 вересня-9 вересня

Українські політики, кажучи про масову, суспільну свідомість, роблять це досить упевнено. Навіть самовпевнено...

Українські політики, кажучи про масову, суспільну свідомість, роблять це досить упевнено. Навіть самовпевнено. Оскільки ми народні обранці, то кому, як не нам, знати, чого народ хоче і хотітиме? Посилаються на опитування, пресу, експертів... Але ті самі опитування останнім часом віддзеркалюють дуже неоднозначне ставлення до владних структур. Кажуть про чергову кризу довіри. Політики хвилюються: це звичайний стан умів чи певні особливі претензії до «помаранчевої» влади? І знову — швиденько до експертів. Усе це нагадує спроби пробурити земну поверхню на таку глибину, щоб точно дізнатися, із чого складається ядро Землі.

Допіру їхав я на мотоциклі через Карпати найсучаснішою гірською дорогою, яку нещодавно побудували, кажуть, македонці з чехами. Машини з європейськими номерами летять в обидва боки, але все — по-європейськи чемно. А в районі Нижніх Воріт повернув убік і опинився за хвилину в цілком іншій цивілізації, іншому часі й вимірі, який нагадує Ікстлан у Кастанеди. Цілковита відсутність асфальту, люди і корови, які неквапливо бредуть у всіх напрямках і медитують на їм одним відому тему. Життєрадісні, але здивовані діти. Майже потойбічні, але горді діди й баби. Добрі молодці напідпитку, але у випрасуваних штанях... тощо. Подумалося, ось вона — суспільна свідомість, справжня. У ній навіть немає парадоксальності, яка видається спочатку значущою. Є величезна і важка, як Карпати, інерція століть, є непізнавана для транзитного мандрівника логіка саморозвитку. Можливо, жодної суспільної, масової свідомості взагалі не існує?

Є масова підсвідомість, колективне несвідоме, на нього легко та зручно списувати всі рукотворні соціальні психози. Але таким чином зима 2004-го перетворюється з «революційної» на «психіатричну», а це неправда, хоча рукотворність і психотичність там почасти мали місце.

Політики — такі самі люди, переважно з тими самими помилками сприйняття. Вони характеризуються хіба що підвищеною помисливістю та завищеною самооцінкою. У першому випадку це страх втратити статус, на фундаменті якого вибудувана крихка будівля їхньої особистості. У другому — робота «клакерів», некваліфікованого оточення, котре промишляє компліментами. Але «нова хвиля» українських політиків, судячи з їхніх заяв і дій, вигідно відрізняється від старої. Насамперед — почуттям відповідальності. Наївно думати, що це певна радикально нова порода людей. Просто в спини їм дихає величезна, гороподібна хвиля народних сподівань. Політики, викинуті нею нагору і вперед, змушені трохи випереджати швидкість історичного потоку, щоб їх не змило в історію.

Чи має ця «хвиля» свідомість? На жаль, у побутовій оцінці суспільних явищ ми часто користуємося понятійними «уламками» марксизму, відповідно до якого суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі (без урахування Божої волі) байдуже існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, а й проіснувати жодного дня і години. Через те, що суспільство є об’єктивно-суб’єктивною реальністю, суспільне буття і суспільна свідомість пов’язані одне з одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертве.

Отже, існує? Але свідомість реалізується у двох напрямах: відображенні й активно-творчих здібностях.

Із рефлексіями, тобто з відображеннями, в української нації завжди все було на висоті. Медитативність замість рішучих дій — класика жанру. Зі шкільного курсу літератури пригадується, як герой повісті Франка «Борислав сміється», коли його катують, зціпивши зуби говорить брату: «Карбуй!». Тобто запам’ятовуй про запас, потім розберемося. Це загальнонаціональне відкладання з’ясувань «на потім» з успіхом використовували і російські царі, і польські королі, а слідом за ними — і комуністична влада.

Якщо вважати національно-визвольні рухи українців активністю свідомості, то вона не часто і не дуже ефективно, але все ж є в історії народу. А от із власною соціальною творчістю — погано. Запорізьку Січ і різну окупаційну владу — до уваги не беремо. Це творче волевиявлення не народу, а в кращому разі окремих його прошарків, субетносів і класів. Або просто пристосування до дійсності, інстинкт. А свідомість має функцію випереджального відображення, тобто усвідомлену спрямованість у майбутнє. Жодного цілісного уявлення про своє майбутнє українське суспільство нині не має. І спроби видати за це уявлення те, чого люди НЕ хочуть у майбутньому, кумедні.

Сьогоднішні претензії до влади мають суто психологічну природу. По-перше, через згадану величезну інерційність влада ще довго сприйматиметься народом як те, що протистоїть йому. «Вони» — це головна характеристика влади. «Вони» можуть бути кращими чи гіршими, ліберальнішими чи безмірнішими, але однаково це «вони», а не «ми». Можливість ображатися на сьогоднішню владу є можливістю ображатися на владу загалом. У цьому сенсі нинішні «вони» розплачуються за попередніх. Особливості демократії, нічого усвідомленого.

По-друге, природний маятник суспільних настроїв хитнувся від ейфорії до депресії, а причину для депресії шукають у зовнішніх рисах поточної ситуації. На особистісному рівні — це як передменструальний синдром, коли дратує все, і причини знаходять де завгодно, крім власного тіла. Отож, в емоційній пригальмованості знов-таки — нічого особистого.

По-третє, абстрактні показники зростання економіки — спірна тема навіть для фахівців, а для українського «Ікстлану» вони і поготів не мають значення. Спроби порадувати людей тим, що наш ВВП дедалі більше зростає, потішили б Фрейда, але свідомості вони знову ж таки не стосуються.

Ну, і по-четверте, одна з головних емоційних складових нашого суспільства, об яку завжди розбивалися як витончені схеми московських політтехнологів, так і промови наших політиків, котрі намагалися максимально просвітити людей із точністю до трьох знаків після коми, — це те, що в оцінці влади суспільством працює просте «подобається — не подобається». Президент Ющенко, приміром, сприймається парадоксально. Він незвичайний, занадто «схожий» у політичній поведінці на «пересічну» живу людину з природними реакціями, чим дуже приваблює і викликає симпатію до себе, але водночас і непокоїть. Проте його поведінка передусім сприймається, а не осмислюється. Це чудово, знаково, з погляду української історії. Але з погляду політичних націй, демократіям яких сотні років, не означає взагалі нічого.

Про наявність суспільної свідомості можна говорити тоді, коли вона одночасно і рефлексує, і змінює буття навколо себе. Політичні, культурні, релігійні ідеї можуть випереджати суспільство, його нинішній стан і вести за собою. В історії України релігійні ідеї це іноді робили, щоправда, це була реакція на утиски. Культурні — у деяких регіонах. Політичні — лише у разі наповнення їх релігійним або культурним змістом.

Суспільна свідомість — це узагальненість її складових частин, які потрібно не просто емоційно пережити, а осмислити. Причому на різних рівнях (повсякденно-життєвому, теоретичному, суспільно-психологічному, ідеологічному і т.п.). Й те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відображається по-різному, і є реальною складністю. Тому не можна розглядати його як просту суму понять «свідомість» і «суспільне».

Євроінтеграція, Євробачення, помаранчева революція тощо — усі ці слова, як і День Незалежності, мають велике суспільне емоційне наповнення. Це чудово, що суспільство нарешті візьметься за руки бодай у такому хороводі — аби почати, а там воно піде. Але весь словник наших політиків покликаний звертатися до якогось колективного Тараса Бульби як архетипу українця, у котрий, схоже, починають вірити і самі політики. Водночас, згідно з Юнгом, архетипи розташовуються парами. І, проїжджаючи Карпатами, де люди і природа часом — єдине ціле, я подумав, що друга частина українського архетипу — це Вій. Малоестетичний, але всезнаючий і всемогутній. І коли вже якась панночка викликала його до життя з глибин колективного несвідомого, то політикум має бути готовим подивитися йому в очі, відповідаючи за всією суворістю метафізичних законів, а не впасти на землю бездиханним, як Хома Брут.

Українська влада намагається якщо не приручити, то хоча б захистити себе від цього пронизливого і нещадного погляду. Власне, усі її публічні дії чудово вписуються в шаманські та інші магічні практики давнини. Чим є виступ політика, як не камлання з бубоном? А практика роздавання нагородних медалей — хіба не вибудовування символічної шаманської ієрархії? Партійні слогани — ті самі заклинання; вимахування прапорами має відігнати злих партійних духів; «посадка неугодних» — ритуальні жертвопринесення. Ну і не без дещиці фокусництва і шахрайства, як заведено серед окультної братії, коли «працюється» на публіку.

Психіатри часто мають справу з пацієнтами, котрі загралися з енергетикою потойбічного. Існує воно об’єктивно чи лише в глибинах підсвідомості — значення не має. Сила ця величезна профанам (у тому числі і владним) видається якщо не дармовою, то легкодоступною. Без урахування плати за дотик до несвідомого. Помаранчева революція — лише частина цієї енергії, яка, вивільнившись, не може бути керованою. Навіть визволителями. Єдиний шанс — дати їй право на саморозвиток, наслідуючи давніх китайців, котрі вважали: найкращий правитель той, про якого відомо лише, що він існує. Але щоб подивитися в очі Вію, потрібно поступитися марнославством і партійним бізнесом, прагненням помсти і бажанням знайти місце в історії. Сьогоднішня українська влада до цього не готова. А повіки тим часом піднімаються...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво