Випробування

«ДТ», звісно, не публікує листів читачів, тим паче без підпису. Але цей випадок — особливий. Перед нами не просто банальна історія про любов. Це сповідь душі. Пораненої, оголеної й пульсуючої. А тому живе вона на повну міць. Це неможливо придумати, навигадувати, нафантазувати. Це можна тільки пережити. Написане нас зворушило глибиною, щирістю й емоційністю. І наш читач як ніхто спроможний зрозуміти, що це справжнє. Те, чого так мало залишилося в нашому житті. Розуміючи цінність викладеного, ми публікуємо лист із кількома коментарями, які лише підтверджують: ліків від цього болю немає, є тільки засіб полегшити його. І в кожного він свій.

Но знаешь, хоть Бога к себе

призови —

Разве можно понять

что-нибудь в любви?

Булат Окуджава

Господь часто посилає нам випробування. Це хвороби, смерть, самотність. Інколи любов стає випробуванням сильнішим, ніж смерть. Нам так хочеться кохати і бути коханими, так хочеться тепла і ласки, що ми готові сприйняти за любов усе, що хоч почасти на неї схоже.

У любові багато облич. Вона може бути прекрасною і потворною, доброю і злою, солодкою і гіркою, егоїстичною й абсолютно безкорисливою. Це запах, тяжіння, магнетизм. Це хімія, фізика, Бог знає що ще, неконтрольоване чи незбагненне. Навіть якщо предмет обожнення має безліч вад, ми вперто не хочемо цього помічати. Вам добре саме з ним. Він — номер один у вашому житті. Навіть якщо він вам не пара, навіть якщо немає майбутнього, навіть якщо він негативний герой. Для вас він герой.

Ми сліпнемо, додумуємо образ обранця, фантазуємо, підміняємо поняття і нарешті виявляємося заручниками власних ілюзій.

У коханні можна бути різними й навіть несумісними, але важливо збігатися. Коли люди перестають збігатися, починається трагедія нерозуміння. Один у певний момент перестає бути потрібним іншому. Він стає незручним. Його намагаються позбутися, як баласту. Він завойований, він набридлий трофей. Потрібні нові перемоги. Адже самоствердження — для когось і є любов (до себе). І ніхто не винен.

А той, хто перестав бути потрібним, з останніх сил прагне продовжити агонію. Бачачи вже інше, чуже обличчя коханого, він уперто твердить собі: воно рідне. Його зраджують, принижують, а він усе одно щосили чіпляється за свої ілюзії, як за рятівну соломинку. Пуповину перерізано. Але серце залишається на мотузку. Потрібні час і мужність, щоб розв’язати або розрубати цей гордіїв вузол. Відпустити і звільнитися самому.

Набагато гірше, коли обдаровують краплею надії, явно знаючи, що ви приречені. Але надія одягнена в гарні шати брехні. І вам солодка ця неправда. Двері лишають прочиненими. Вас не проганяють, але й не кличуть. А ви так чекаєте, що покличуть! Це нескінченне, болісне чекання! Дорога в нікуди. Ви намагаєтеся бігти по ній, спотикаючись і падаючи обличчям у болото, прагнете наздогнати й повернути те, чого вже немає. Вам тяжко усвідомити, що ви залишилися самі з вашою любов’ю. Ні ви, ні вона вже не потрібні. Треба відпустити, а ви не можете. Треба визнати — був зачин, кульмінація, настав фінал. Хай нещасливий для вас. А можливо, щасливий, але ви ще не в змозі цього оцінити. Ви не готові.

Бажаючи нарешті припинити цей безглуздий біг за привидом, ви самі зачиняєте перед собою двері. Ви позбавляєте себе спокуси знову й знову протискуватися в цю лазівку, щоб одержати ще хоча б трохи його уваги (про любов уже не йдеться). Ви відтинаєте, відриваєте, віддираєте, краєте по живому. Ви хочете бути сильною, але не виходить. Ви брешете собі і йому, вдаючи байдужість і звільнення. Кохання замінюється ненавистю, а ненависть — коханням. Ревнощі, як сірчана кислота, роз’їдають серце. Вам так хочеться зробити Йому боляче, щоб він відчув! І ви робите. Але замість полегшення і вам болить. Клянете себе за малодушність та егоїзм.

Біль стає постійним вашим супутником. Тільки він вам вірний, він ніколи вас не зраджує. Спочатку біль сильний, гострий. Потім стає тупим, ниючим. Він у кожній клітині. І ви падаєте, падаєте, падаєте...

І ось ви вже на дні чорної безодні. Цей замкнений простір, із якого, здається, немає виходу. Тотальна самотність. Ви шукаєте йому заміну (ні, швидше — підміну). Але заміни немає. Все не те, не ті. Ви думаєте, що жити зовсім не хочеться. Ні для чого. Немає сенсу. Але борсаєтеся з останніх сил. Тому що небажання жити — це ще не бажання померти. Існуєте автоматично: сім’я, робота, друзі, обов’язки, відповідальність. Тримаєте маску-обличчя. Ви повинні бути сильною, успішною, життєрадісною.

Допомогти вам ніхто не в змозі. Той, хто сам пережив щось схоже, може тільки поспівчувати. Поговорити про своє. Треба перехворіти. Простити. Адже в цьому й полягає випробування. Його треба пройти, щоб відкрити душу новому, вже зовсім іншому коханню.

Коментар психолога
Світлани РОЙЗ

Саме в той момент, коли всередині звучать слова «виходу немає», ми стоїмо перед цим-таки виходом. Ми стоїмо перед внутрішнім рішенням — піти в розпад (у депресію, в алкоголь, у роботу, в нові стосунки — у чергову ілюзію) чи шукати шлях до «збирання» себе по частинках — до знаходження себе в новій якості. Перед такими виборами ми стоїмо завжди, коли зіштовхуємося з перешкодою, внутрішньою чи зовнішньою. У цьому й виявляється наша вільна воля. Продуктивно буде виконати роботу над помилками. Відстежити власні стереотипи стосунків із людьми, з самим собою. Намагатися не западати в жаль до себе й одночасно в озлобленість до оточення. І ЖИТИ далі. Любов до людини — тільки частина величезної ЛЮБОВІ!

Дейл КАРНЕГІ
«Як створити щасливу сім’ю»

Одного чудового дня, коли ми менш за все підготовлені і найбільш беззахисні, нам кажуть: «Наше спільне життя мені набридло, остогиділо, втомило, заважає, більше не потрібне...»

Чемно чи не дуже, так чи інакше це заявлено. Вам залишається прийняти це. Бувають випадки, коли вам нічого не скажуть, а просто ви залишитеся сама... Коли вас залишили, насамперед — не шукайте пояснень. Вони будуть брехливі. Головну причину ви знаєте: просто вас не люблять. Не пролийте жодної сльози, бо сльози завжди нижче вашого горя, у сльозах щось огидно фізіологічне.

Не скаржтеся ніде й ніколи, не скаржтеся навіть собі самій, бо скарги — не погана звичка, а те, що таке близьке до плітки.

Якщо ви дуже сильні, не гуляйте, не пийте вина, не п’янійте від веселощів — усе це таїть у собі відтінок мелодрами, театральності, нарочитості і під холодним поглядом здається вдавано-кумедним.

— Що робити, якщо вас більше не люблять? — запитали в одного французького священика. Він відповів із прихованою гіркістю: «Взяти свою душу й піти».

Узяти свою душу — це означає піти повністю, піти так, ніби ви не померли, а більше, ніби ви навіть ніколи не народжувалися. Ви не існуєте для «Х».

Якщо вас залишили, не переймайтеся жодної секунди минулим. Хай у цьому минулому скарби — вважайте себе убогою. Жодних спогадів — ні великих, ні малих. Спогади ослаблять вашу волю або підтримають у вас облудні надії, роз’ятрять рани, принизять горе, бо лоно може стати істеричним.

Листи, фотографії, подарунки — спаліть. Рідні, знайомі — не зустрічайтеся з ними. Не мучте себе також марним каяттям — чому так, а не сяк? Чому цього року, а не торік? Вірте: той, хто вас залишив сьогодні, залишив би вас і завтра.

Ніколи не намагайтеся затримувати або віддаляти нещастя. Цим ви побільшуєте своє моральне катування. Серце, яке вас ніколи не любило, ще може пом’якшитися. Від байдужості до нових почуттів менше кроку. Але серце, котре раніше вас любило, буває кам’яним, коли кохання минає. Після любові немає жалощів.

І коли вас залишили заради іншої жінки, не співчувайте своїй суперниці й не ненавидьте її, бо вона вашим місцем незабаром поступиться третій.

Ви скажете, що все це занадто сумно. Щоб забутися, покличте собі на допомогу іронію, роботу, книжки.

Навчіться знаходити силу тільки в собі. Сконцентруйте свої почуття, увагу, інтелект на ваших можливостях, на тому, що ви можете зараз. Відкиньте юнацькі фантазії про «прекрасних дам» і «прекрасних лицарів». Залиште ці образи у своєму минулому.

Якщо ви вже набралися сумного досвіду, як не треба будувати стосунки з протилежною статтю, зробіть так, щоб цей негативний досвід допоміг вам у майбутньому знайти правильний шлях до щастя.

…Не занурюйтесь у ваші страждання. Причина ваших страждань — тільки у вас самих. Занурившись у них, ви можете виявитися не готовими до щасливого повороту долі».

Микола ВЕРЕСЕНЬ,
журналіст

Інколи мені здається, що немає нічого дурнішого, безрозсудно-амбіційнішого й абсолютно безперспективного, ніж розмова про любов. Немає нічого огиднішого, ніж ставати в цю чергу з десятків тисяч поетів, композиторів, письменників, скульпторів, архітекторів і, напевно, сотень тисяч і мільйонів акторів та виконавців і взагалі учених філософської або точної якості. І, звісно ж, десятків мільйонів розумних і дурних людей, які за багато тисяч років самосвідомого людства намагалися пояснити цю емоцію, дізнатися, що це є, і зрозуміти, що це було, дати цьому визначення, вкласти хоч у якісь рамки, дізнатися — це раціо, емоціо, еґо чи щось іще. Але я також думаю, що немає нічого вабливішого, ціннішого і променистішого, видатнішого і всеосяжнішого, ніж це. Бо не можуть же мільйони людей плакати і сміятися, говорити і мовчати, дивитися і не бачити, бачити і не розуміти, не розуміти і дивуватися існуванню цього.

Із того, що я побачив у листі в редакцію, можна зробити всього лише два-три висновки. По-перше, ви потрапили в число обраних. Тому що це не кожному вдається прожити. На вас упав перст указуючий. І ви знаєте, що словосполучення «я тебе кохаю» перебуває за межами раціо, емоціо й еґо. Але в межах усесвітнього Космосу. Якщо ці межі існують. По-друге, ваша людська цінність зросла неймовірно, якщо можна говорити про рівень цінності різних людей. По-третє, не вірте нікому, хто спробує пояснити вам, що це було. Це неможливо пояснити, як фантомні болі. Цього немає — і це є. Це як слово «амінь», яке вимовляють віруючі, майже завжди не розуміючи його значення. Це за межею синтаксису. Це темпоритм Космосу. Це неможливо законспектувати, пізнати й наблизитися. Просто порівняєте «амінь» і «я тебе кохаю». Втрата ця невиліковна. Тільки час може допомогти лікуванню. Але час завжди виліковує до смерті.

Не вірте тому, хто скаже, що з цим треба боротися, забувати, не згадувати, не говорити, закреслити, умертвити. Це цінність, яку не варто викидати. Думаю, всі люди добрі також ж мірою, як і погані. І можливо, у стані вашої любові до чоловіка ви виявили в ньому те, що в нього є, але чого ніхто, включно з ним самим, не побачив. Люди стомлюються. Бути ідеалом важко. Багато хто сходить із дистанції кохання, втомившись намагатися стати кращим. Але я повертаюся до початку. Єдина допомога, яку ви можете отримати, — це допомога поетів, композиторів, письменників, художників. Особливо поетів. Тому що рукою поета рухає Космос. І тому що процес написання віршів і читання віршів — це гранично інтимний процес. Він пише завжди на самоті. І ви читаєте завжди на самоті. Ну, наприклад, відповідати вашому настрою може це:

Второе Рождество на берегу

незамерзающего Понта.

Звезда Царей над изгородью порта.

И не могу сказать, что не могу

жить без тебя — поскольку я живу.

Как видно из бумаги. Существую;

глотаю пиво, пачкаю листву и

топчу траву.

Теперь в кофейне, из которой мы,

как и пристало временно счастливым,

беззвучным были выброшены взрывом

в грядущее, под натиском зимы

бежав на Юг, я пальцами черчу

твое лицо на мраморе для бедных;

поодаль нимфы прыгают, на бедрах

задрав парчу.

Что боги, — если бурое пятно

в окне символизирует вас, боги —

стремились вы нам высказать в итоге?

Грядущее настало, и оно

переносимо; падает предмет,

скрипач выходит, музыка не длится,

и море все морщинистей, и лица.

А ветра нет…

Иосиф Бродский