ВІН ВИБРАВ НЕБО ОСТАННЄ ІНТЕРВ'Ю ГЕНЕРАЛА ЛЕОНІДА БОРОДИЧА - Соціум - dt.ua

ВІН ВИБРАВ НЕБО ОСТАННЄ ІНТЕРВ'Ю ГЕНЕРАЛА ЛЕОНІДА БОРОДИЧА

22 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 22 вересня-29 вересня

Все-таки я дихав вільним вітром безкраїх просторів. Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде його смак.....

Все-таки я дихав вільним вітром безкраїх просторів. Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде його смак... І суть не в тім, щоб жити серед небезпек, тореадори мені не до душі, я знаю, що я люблю. Я люблю життя!

Антуан де Сент-Екзюпері

— Небо — єдине місце, де почуваєш себе цілком вільним. Воно — чистилище моєї душі, — сказав Леонід Бородич і засміявся, — ось бачите, висловлююсь не як «мент», а як поет. Це завжди так, коли йдеться про польоти. А земні службові справи іншої мови потребують.

…Останнє моє інтерв’ю з генералом МВС Бородичем, взяте за два дні до трагедії, було саме на тему «поетичну» — про його незвичне для наших генералів хобі: польоти на спортивному літаку. Леонід Васильович — один з перших в Україні пілотів-аматорів, майстер спортивного пілотажу. Багато в чому саме завдяки його зусиллям цей вид спорту не лише відродився, а й став набувати масовості та популярності. Номер його посвідчення пілота відповідав номерові виклику служби міліції — 02. А в Кримінальному кодексі на робочому столі нерідко тимчасовими закладками слугували фотографії літаків. Сувенірні моделі літаків прикрашали й робочий стіл, і книжкову шафу, якось дуже гармонійно вписуючись у загальний діловий інтер’єр. Господар кабінету, натхненно, з красномовністю Екзюпері, розповідав про небо. Але коли подавав голос телефон, пілот-романтик, що сидів переді мною, умить перетворювався на прагматика-генерала, відповідаючи на дзвінки по-діловому: насичено, чітко й по суті.

— Леоніде Васильовичу, чи бувають моменти, коли хочеться поставити крапку на пілотажі і перейти на менш ризиковані види генеральського відпочинку — теніс, риболовлю, полювання, зрештою.

— Ніколи. Чим більше літаю, тим сильніше в небо вабить. Відчуваю, поступово стаю таким собі «небоманом». Не політаю кілька місяців — і починається «ламка», місця собі не знаходжу: злий стаю, в’їдливий, нервовий.

— І коли з’явився потяг до цієї «небоманії»?

— Після одного випадку в дитинстві. Пам’ятаю як зараз. Їдемо ми з батьком досить жвавим пу- тівцем. Навколо простір, степ, поля дозрівають. А в небі зовсім низько над полем — «кукурузник». Гарно так кружляє, вишукано. Я аж замилувався. Раптом літак затрясся, як у лихоманці, і чорний шлейф простягнувся слідом за ним. І ось він усе ближче, ближче. Мчить стрімголов, надривно стогне й ...падає на шлях прямо перед нами. Видовище, відверто кажучи, не для слабких нервів. Багатьох очевидців відразу «вивернуло навиворіт». А я чомусь не відвернувся. Стояв як укопаний, дивився, щосили ревів, а потім заявив батькові, що обов’язково стану військовим льотчиком. Тоді ніхто моїм словам особливого значення не надав, адже в ті роки льотчиками й космонавтами мріяли стати всі без винятку хлопчики.

Життя розпорядилося так, що я став представником найбільш земної професії, яку дуже люблю. Досить довго я ловив злочинців, мріяв про небо й регулярно літав лише ві сні (й нині літаю, тільки дуже рідко). А коли нарешті перший раз самостійно сів за штурвал — був щасливий, як хлоп’я. Розумієте, коли збувається дитяча мрія — це якесь особливе, просто вражаюче щастя, ні до, ні після нічого подібного я не відчував.

— Але ж ви мріяли стати військовим льотчиком, а не пілотом- аматором?

— І не шкодую з цього приводу. У великому літаку почуваєш себе лише часткою величезної ма- шини, так би мовити, її мозковим центром. Сидиш перед ілюмінатором, як перед екраном комп’ютера, виконуєш завчені команди, й усе. А спортивний літак маленький, слухняний, ти «вростаєш» у нього, як у свою нову оболонку. Відчуття таке, ніби в тебе самого відросли крила і ти, як птах, вільно ширяєш, кружляєш, впиваючись неповторним солодко-тривожним смаком неба. Пірнаєш у цю синь, зливаєшся з нею, наповнюєшся внутрішньою енергією, силою. А потім повертаєшся на землю оновленим і дужим, а всі неприємності й проблеми як рукою, точніше, крилом зняло.

— Це означає, що польоти для вас — своєрідний засіб психічного розвантаження?

— Не тільки. Це ще й «курси підвищення фахової кваліфікації». Спорт, який, як ніщо інше, тренує силу волі, розкриває особистість. Це шлях до пізнання себе, своїх прихованих можливостей і недоліків. Польоти розвивають і шліфують такі неоціненні для міліціонера якості, як зібраність, пильність, обережність, уміння миттєво реагувати на зміну ситуації й багато чого відчувати інтуїтивно, що називається — «шкірою». А ще вчать бути завжди насторожі, цінувати підтримку друзів, не втрачати спортивної форми, любити й цінувати життя. Саме таким набором якостей має володіти справжній міліціонер.

Тому, якби моя воля, я б усіх колег, як норми ГПО, змусив би пройти бодай курси і скласти іспит пілотів-аматорів. І насамперед вищий командний склад. Тоді відразу було б видно, хто чого вартий. (Леонід Васильович щиро розсміявся.) Звісно, це поки що жарт, але, як кажуть, у кожному жарті є тільки частка жарту. Небо справді загартовує і фізично, й духовно. Я мав можливість наочно в цьому переконатися на прикладі мого сина. Прилучив його до польотів, то він за два роки цілком іншою людиною став. Нехлюйство, незібраність, повільність як вітром звіяло!

Адже одне з основних завдань сьогоднішніх реформ у міліції— змінити психологію міліціонера, повернути його обличчям до людини, виховати в нього не лише фахові навички, а й принципово нове ставлення до своєї роботи.

— Кажуть, ви берете активну участь у процесі оснащення міліції льотною технікою й навіть плануєте створити «батальйон ментів летючих»?

— Оснастити міліцію легкими маневреними невеличкими літаками дуже вигідно й, безумовно, ефективно. Робота в цьому напрямку ведеться давно, гадаю, під кінець року можна буде потішити деякими в цьому плані новаціями. А якими — поки що мовчатиму, аби не наврочити.

— Плани генерала Бородича зрозумілі, а що збирається робити найближчим часом Бородич-пілот?

— Готуватися до наступних змагань разом з іншим генералом — депутатом Верховної Ради Іваном Біласом, який також фанат цього екстремального виду відпочинку.

— У парламенті попереднього скликання Іван Григорович «збив» депутатську групу, члени якої з задоволенням літали (правда, з інструкторами) і щодуху стрибали з парашутами. Але за півроку до виборів усі, за винятком Біласа, заняття це припинили, оскільки, як мені пояснили, стали думати про безпеку: конкуренти різне влаштувати можуть. А в небі коли щось трапиться — ніхто нічого не доведе. Пропала людина й кінці, що називається, «в повітря». Особистість ви помітна, впливових друзів і ворогів у вас досить багато. Мало що трапитися може...

— По-моєму, було б нерозумно, за прикладом «премудрого піскаря», позбавляти себе задоволення тільки тому, що хтось на тебе «гострить зуба». Щодо польотів, то я в усіх питаннях людина допитлива, в тому числі і в тих, що стосуються техніки безпеки. Крім того, ЯК-52, на якому літаю, дуже надійний, і перед польотом його завжди перевіряють. А в іншому я фаталіст. Адже долю не обдуриш. Принаймні такий кінець не дуже вже й кепський для справжнього чоловіка...

Валерія БОНДАРЕНКО

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво