Він називав її — «рибка моя» - Соціум - dt.ua

Він називав її — «рибка моя»

4 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-11 березня

Чи то нестерпний головний біль, чи незвична глуха тиша повернули йому свідомість. «Краще б вона не ...

Чи то нестерпний головний біль, чи незвична глуха тиша повернули йому свідомість. «Краще б вона не поверталась», — подумав Іван, коли побачив височенну постать німецького солдата, що, застуючи сонце, нависла над його тілом.

Тяжко підвівся на ноги, спостерігаючи, як ворушаться губи німця та витанцьовує в руках автомат.

Шеренга складалася з понад двох десятків військовополонених, що стояли осторонь головної колони. Повільно рухаючись, обер-лейтенант прискіпливо вдивлявся в обличчя бійців.

— Юда? — втиснув дуло пістолета в підборіддя Іванового обличчя, що виділялося природною смаглявістю і великими зеленими очима.

— Ні, — почув відповідь від бійця, що стояв поряд.

— Циган?

— Ні, — знову прозвучав голос полоненого.

— Звідки знаєш і чому відповідаєш ти?

— Знаю, тому що разом служили, це мій помкомвзводу, а відповідаю… Та людина контужена і нічого не чує.

Засохлі цівки крові з ушей, носа та в куточку рота — свідчення тяжкої повітряної контузії — цього разу зберегли життя солдату.

На них чекала головна колона військовополонених та далека задимлена туманом і попелом дорога з-під Києва до Хорола.

…Хорольські табори для військовополонених були знані по всій Україні. Тому навіть вартових на вишках мало турбували жінки, що юрмилися вздовж колючого дроту, сподіваючись отримати будь-яку звістку про своїх чоловіків, синів, братів…

Була серед них дуже симпатична, невеличкого зросту молода жіночка. Звали її Саша. Та саме тій Саші, тільки-но вона наближалася до огорожі, вартові погрожували зброєю.

Як з’ясувалося пізніше, Олександра була вдягнена в морський бушлат з зірочками на металевих гудзиках, що й дратувало німецьких вартових. Довелося замінити гудзики дерев’яними кілочками.

День за днем ходила вона вздовж «колючки», намагаючись хоч що-небудь дізнатися про свого чоловіка. Якось їй пощастило, вона натрапила на полоненого російського лікаря, який пообіцяв їй дещо з’ясувати. Якою ж невтішною була та звістка: страшний тиф звалив Івана!

Поряд з табором на горбочку стояла давня церковка. Її кам’яна підлога була устелена соломою, на якій покотом без будь-якої одежини лежали хворі люди. Вони мали вмерти або від голоду, або від хвороби.

Серед них, пухлого від голоду, глухого від контузії, ледь-ледь живого після тифу, вона знайшла свого Івана. Знайшла і забрала, бо тієї миті володіла такою неймовірною силою, такою натхненною вірою в спасіння рідної людини, що зупинити її було неможливо. А він, впізнавши її, лише прошепотів: «Рибка моя».

Якою була дорога додому, пам’ятала, мабуть, лише вона. Але знаю, що і на своїх плечах тягла, і возиком везла, і кіньми. А передостанній відтинок шляху подолали, як королі: за пляшку самогонки машиніст домчав їх на борту паровоза аж до Дарниці.

«Синочку мій, Іваночку! — заголосила бабця Танаська, побачивши, як, тяжко спираючись на Сашине плече, намагається піднятися на ганок її найстарший син. — Що ж ці бісові діти з тобою зробили, трясця їх матері!..» Переступивши поріг батьківської хати, наповненої з дитинства знайомим духом і теплом, Іванові понівечені ноги відмовились тримати змучене болем тіло…

Минули напружені місяці, аж поки з’явилась надія, що Іван житиме. Жовтий, як осінній кленовий лист, зустрів він визволення Києва. Не такі були задуми у молодого помкомвзводу, не на таку долю він очікував.

Але життя брало своє: завантаживши нехитрим скарбом підводу на одного коника, посадив Іван свою дружину з дитиною на клумаки та й поїхав до Києва, до рідної оселі, на щастя не зруйнованої війною. Згодом влаштувався на залізницю. Саша, доглядаючи дім, встигала разом з іншими жінками обходити-об’їздити ближні та далекі села, обмінюючи довоєнні речі на продукти.

Раптом, як грім серед ясного неба, — на папірці, що його приніс Іван з поліклініки, від руки були окреслені легені з величезною каверною. Його легені!

Вона навіть не заплакала. Лише в очах промайнуло багряне полум’я, а по щоках, як у мужчини, прокотилася судомна хвиля.

…З квартири потроху зникали речі. Залишилися два ліжка і кухонний тумбовий стіл, в якому зберігалися банки зі смальцем і собачим жиром — головними на той час ліками від туберкульозу.

Якось їхня дитина, страждаючи від голоду, не втрималася і поцупила три дерунчики зі шкварками з батькової посуди.

Боже милостивий, як плакала Саша! І все промовляла: «Не можна, не можна брати їжу з батькової посуди!». Затим ніжно пригортала дівчинку до своїх грудей і ще більше заходилась у нестерпному плачу.

Але Бог милував. Дитину зберегли, та й ті неймовірні турботи, що ними огорнула Саша свого чоловіка, не пропали марно. Ніби ніколи й не хворів.

…Спливали роки. Вже справили доні гарне весілля. Дівчина, до нестями закохана у свого шляхетного, стрункого лейтенанта, ледь зійшовши з весільного рушника, не озираючись, подалася з ним у далекі мандри. Життя вже ніби вмостилося на твердому грунті.

Олександра чекала Івана з роботи. Наразі мали їхати до її брата святкувати 7 листопада. Схвильований гомін під вікнами її напівпідвального мешкання змусив відкласти прасування Іванової сорочки. За мить вона побачила перелякане обличчя сусідки, і серце, тихенько ворухнувшись, вже гойдалося десь в ногах: «Іван!».

А він, дуже молодий і красивий, лежав собі на робочому майданчику поряд зі своїм вбивцею-трапом, що зірвався з петель і, здавалося, лише торкнувся чорнявої голови.

Саша кинулася до нього, обгортаючи руками, мов крилами Свята Покрова. Але по тому, як не ворухнулися його вії, зволожені сльозою, що сховалася в куточку ока, вона зрозуміла: «Не встигла!». Лишень відчула останнє тепло, що, мов блискавка, обпекло їй долоні і навіки увійшло в землю.

Люди казали, що то був нещасний випадок. Ні! — вочевидь то була Доля, яка жорстко окреслює межу життя, ступити за яку людині заборонено.

…Поховала Олександра свого Івана, та й сама не дуже забарилася. Мабуть, прибилися два моїх сіреньких птаха до якогось клину і, час од часу повертаючись до рідного неба, спостерігають, як потихеньку старіє їхня доня, а юні нащадки вже сповідують інші цінності, настояні, сподіваюсь, на любові, відданості й честі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво