Вільфрід Їльге: «Нам є чого повчитися в України»

«Молодь змінює суспільство»... Це стало темою II «Київського діалогу» — німецько-української конференції, яка відбулася 5—7 жовтня в Києві. Представники громадських молодіжних організацій, політики і представники науки, які опікуються питаннями молоді в Україні і Німеччині, дискутували про проблеми і шанси молодого покоління українців. Своїми поглядами на українську молодь поділився з «ДТ» Вільфрід Їльге — один із членів організаційного комітету цієї конференції, відомий у Німеччині українолог і науковий працівник Лейпцизького центру гуманітарних наук, історії і культури Східної і Середньої Європи.

— Пане Їльге, ви часто буваєте в Україні, маєте уявлення про зміни, що відбуваються в суспільстві. Якою ви бачите українську молодь і чи змінюється вона?

— Насамперед хочу зауважити, що молоді як чогось єдиного для мене не існує. Ні в Німеччині, ні в Україні. Молодь виражає себе по-різному. Є молодь, яка стоїть із гітарою у підземному переході на Хрещатику, співає пісні, створюючи свою субкультуру в культурі. Однак є також інша молодь із цілковито іншими інтересами. В Україні молодь неоднакова, як і скрізь. Я вважаю це вельми позитивним.

— І все ж таки, як, на вашу думку, змінилася молодь в Україні, скажімо, до і після помаранчевої революції?

— Я спілкуюся тут із моїми хрещеними дітьми, а також молоддю серед знайомих. Я помічаю в них зростання почуття власної гідності. Але початок цим змінам було покладено ще до помаранчевої революції. Після неї я помічаю підвищену політизацію 13—14-річних. Мене вражає, наскільки тутешня молодь цікавиться політикою. Вона точно знає, хто є хто сьогодні і що відбувається.

У Києві багато російськомовних підлітків, які приїхали з різних регіонів і влилися в українське середовище. Вдома вони часто говорять російською мовою, але при цьому досконало володіють і українською. Незалежність України для них щось само собою зрозуміле, що не потребує обґрунтування з допомогою будь-яких міфів. Українська молодь упевнена в собі, здебільшого патріотична, дуже критична, цікавиться політикою. Інше питання, чи довіряє ця молодь політиці і політикам. Тут ситуація, мабуть, схожа на німецьку: у нас існує, швидше, не політична апатія і втома, а апатія і втома від політиків.

— А що ви розумієте під політичною молоддю?

— Гадаю, що для генерації молодих українців від 13 до 26 років, так само як і для німців, належність до партії не завжди є актуальним питанням. Це нормально, що в них інші інтереси. Автономний громадянин, котрий самостійно мислить, не повинен неодмінно бути партійною людиною, щоб брати участь у житті країни. І, що теж важливо, він повинен мати право не цікавитися політикою.

Крім того, багато молодих українців роблять політику не в «Порі» або інших подібних великих організаціях, а, наприклад, в об’єднаннях із захисту прав людини. Це дуже добре. Вони працюють у сферах, які їм цікаві, у яких вони компетентні і знають, що вони потрібні. Таке спостерігається і в інших країнах. Цей факт свідчить, що багато нормалізувалося в Україні. Сьогодні надзвичайно важливо, щоб молоді журналісти, політики та активісти громадських організацій терпляче і наполегливо втілювали свої проекти в життя. Громадське телебачення, прозорість економічних і політичних процесів не можуть бути подарунком згори — ні від помаранчевих, ні від біло-синіх. Це приходить тільки тоді, коли ініціатива йде знизу, коли цього постійно вимагають і чинять тиск на політиків. Це має велике значення для демократичного громадянського суспільства.

А якщо партії хочуть, щоб у них вступала молодь, то вони повинні не вимагати, а пропонувати, ставати привабливішими. Українська молодь дуже мудра, що не вступає до партій, які їм нічого не дають. Мені подобається, що це покоління намагається вплинути на суспільство й іншими засобами. Адже можливостей для цього достатньо: і в мас-медіа, і в соціально-політичній царині. Найважливіше мати власну позицію і обстоювати її.

— Що потрібно молодим українцям, щоб стати автономними громадянами? Які мають бути умови, щоб вони були суб’єктами, а не об’єктами суспільства?

— Тут велике значення має освіта. Усім має бути забезпечений справедливий і прозорий доступ до неї. Звичайно, багато що починається вже зі шкільної парти, з методів викладання. Вчитель має організувати уроки так, щоб учні виявляли особисту ініціативу, уміли самостійно мислити, а не тільки «годувати» підлітків фактами. Все це залежить як від самих учителів, так і від програми навчання. Останнє можна швидко змінити. В Україні багато чого вже змінилося. І чимало викладачів (я беру за приклад тих, із якими мав справу в рамках семінару для вчителів-істориків) вимагають більшої самостійності від школярів на уроках. Хоча загалом для зміни персоналу потрібно багато часу і грошей. Це справа не одного дня.

— А що можна змінити вже зараз?

— Можна зробити відкритішою систему вищої освіти, яка до цього часу є надто централізованою, недостатньо прозорою і «шкільною». Звичайно, за умови збереження певних критеріїв. Особливо багато має змінитися в сфері гуманітарних наук. Молодим українцям, як і всім у нашому мінливому світі, потрібна така система навчання, яка даватиме їм перспективу фахового зростання, зробить їх самостійними людьми, а не реципієнтами фактів.

— Що ще ви вважаєте важливим для розвитку молодого покоління в Україні?

— Доступ до інформації, причому у всіх регіонах України. Особливо у східній і південній частинах країни, де помаранчева революція практично не відбулася. Молоді люди повинні отримувати інформацію, причому різноманітну. У сільській місцевості із цим велика проблема... Я нещодавно повернувся з Криму. То там у селах і маленьких містах купити хорошу газету велика проблема, по неї треба далеко їхати. Ці умови мають змінитися.

— Яке місце, на вашу думку, посідає українська молодь у суспільстві?

— Якщо держава не інвестує у свою молодь, не дає їй змоги розвиватися, вона не зможе існувати, насамперед не зможе існувати демократія, яка залежить від самостійності і відповідальності громадян. Тому держава має створювати умови для зростання своїх громадян. У цьому плані демократія набагато складніша, ніж диктатура. Проблема в Україні полягає в тому, що в політичних і управлінських структурах поки ще не очевидне бажання на всіх рівнях дати дорогу молодим людям. Але молодь і не мусить цього чекати. Вона повинна сама виявляти ініціативу. Важливо, щоб молоді українці і далі твердо обстоювали свої інтереси, але для цього вони повинні підвищувати кваліфікацію, і робити це компетентно.

Наступним етапом є співробітництво молодих підприємців, щоб удосконалювати механізми відкриття бізнесу, залучати до спільної роботи нові успішні фірми в країні і за кордоном.

— Яку роль для української молоді може відіграти ЄС?

— Однозначно — поліпшити обмін знаннями, налагодити інтенсивнішу спільну роботу у сфері освіти і надати свободу пересування в Європі. Я впевнений, що багато змін в Україні відбулися саме тому, що молоді українці вже до 2004 року побували в різних країнах. Вони набули нового досвіду. Бачили, як можна жити інакше. Перед ними постало питання: чому в їхній країні життя не може стати іншим? Свобода пересування є однією з основних ознак громадянського суспільства. Це мають зрозуміти і в ЄС. Ми в ЄС, і, зокрема в Німеччині, де живуть 110—150 тисяч українців, повинні дати українцям можливість вільно відвідувати своїх знайомих за кордоном, адже кожна поїздка — це новий досвід, джерело порозуміння, яке мусимо відкрити для себе.

— Ми багато говорили про те, як важливо демократичній державі мати свідомих громадян. Хто, у вашому розумінні, є свідомим громадянином в Україні?

— Мені складно сказати, яким має бути свідомий громадянин, тому що це процес. Як в Україні, так і в Німеччині. Німець не є свідомим громадянином тільки тому, що народився в Німеччині. Можна й у Німеччині бути пасивним бюргером. Таких достатньо. Вони дозволяють робити із собою такі речі, які небагато українців дозволили б.

Що ж до рівня розвитку громадян, то я не хотів би з німецької дзвіниці давати українцям поради. В усіх дискусіях ми зазвичай говоримо лише про Україну. Проте цікавою і важливою була б розмова про те, чого ми можемо навчитися один в одного. Нам є чого повчитися і в України. Я не знаю, чи вийшли б наші люди на вулицю для вирішення важливих політичних питань. Я був у захваті від того, що люди однозначно знали, за що вони вийшли. Це показує, що люди тут свідомі. Вони виходили за конкретні громадянські права. Для мене події 2004 року (я маю на увазі і події до 22 листопада, скажімо, під час перших демократичних протестів 2001 року або в Мукачевому) стали демократичним досвідом, котрий був майже так само важливий, як падіння Берлінської стіни 1989-го. Тому мені складно давати якісь рекомендації молодим українцям — можливо, вони більш розвинені, ніж дехто в Німеччині. Завдяки своїм імпровізаційним здібностям ваші молоді люди можуть упоратися зі змінами в суспільстві і державі краще, ніж ми, які достатньо довго прожили в ситих умовах. Що ж до ініціативи та самостійності, то іноді мені здається, що саме молоде покоління тут пішло далеко вперед.