Вікторія Лук’янець: «Жодні критики не візьмуться за мене так, як я сама це роблю...»

Поділитися
Нещодавно шанувальники оперного мистецтва мали радість. Для участі у концертній програмі Національного симфонічного оркестру України до Києва приїхала Вікторія Лук’янець...

Нещодавно шанувальники оперного мистецтва мали радість. Для участі у концертній програмі Національного симфонічного оркестру України до Києва приїхала Вікторія Лук’янець. Ненадовго. Всього один вечір мистецтва. Примадонні оперної сцени він був потрібен не менше, ніж українській публіці. Бо Вікторія любить Київ. Тут народилася, росла, тут живе її мама. А Київ любить Вікторію...

— Пані Вікторіє, ви — зірка оперної сцени. Як гадаєте: це доля, закономірність чи випадковість у вашому житті? Талановитої молоді з перспективними голосами, мабуть, немало...

— Зі мною сталося диво. Тепер, коли озираєшся назад, це розумієш. У 1987-му я виграла всесоюзний конкурс Глінки. Відтоді у моє життя ввійшли гастролі, концерти. Професійно в театрі почала працювати з 1989 року. Вже майже 20 років... Так, я народилася з Божим даром. Від нашої землі, батьків, моїх пращурів... І народилася саме в тій сім’ї, мала те оточення, яке сприяло розвитку таланту. Батьки були дуже вимогливі. Мама розуміла, що мені треба багато працювати. Але коли почався гарт роботою і виховався мій характер, то тут уже долучилися доля й випадок. Але це були таке прагнення, така віддача і така віра у себе... Відбери бодай одну ланку ланцюжка, котрий привів мене до успіху, — і... нічого б не сталося.

Я дуже самокритична. Можу просто себе убивати. Жодні критики не візьмуться за мене так, як я сама це роблю. Найбільше, про що мріяла мама, — аби я співала в нашому органному залі. Оперний, здавалося, був недосяжний. А що наші співаки колись матимуть успіх за кордоном — у ті часи й думки ні в кого не виникало.

Дев’яності були жахливі. Розруха, дезорієнтація... У Києві для мене не було роботи. Один спектакль на три місяці — мізер. Як тепер пам’ятаю — лютий дев’яносто третього... Ридала від безвиході. Чоловік мені сказав, що коли протягом місяця нічого не зміниться, ми поїдемо звідси. Невідомо як і куди, але поїдемо. Не те що співати, жити не хотілося... Душа була в петлі. Тут саме доля і втрутилася. Спочатку мала дебют в Маріїнському театрі у спектаклі «Цариця ночі». Потім — вистава у Большому театрі. Трапилося так, що в залі сидів імпресаріо з Відня. Він уперше приїхав до Москви.

— Підписав із вами контракт?

— Ні, тільки сказав, що йому сподобався мій спів і що я можу прислати записи. Але ми не зволікали. Чоловік із величезною відеокамерою на плечі робив зйомку «Марії Стюарт», «Цариці ночі»... Імпресаріо показав це у Віденському оперному театрі. Мене викликали до Австрії на прослуховування і підписали контракт... Можна було це якось передбачити? Все стрімко закрутилося... Контракт уклали тільки на шість місяців... Однак ми, вся моя сім’я, ризикнули й виїхали. Практично в нікуди, у невідомість.

— Як сприйняла вас віденська публіка?

— Фіксованою солісткою Віденської опери я була до 1998 року. На Заході існує закон: ти можеш бути зіркою тільки тоді, коли ти вільна. А на контракті мусиш задовольнятися другими і третіми партіями. Не можеш співати Лючію, Джильду... По суті, з самого початку мене взяли на такий підрядний контракт. Коли на першому спектаклі я проспівала партію Ксенії у «Борисі Годунові», я плакала. Як? Після «Травіати», «Марії Стюарт» співати таке? Але це треба було пройти. І коли через кілька місяців мені вдалося «стрибнути» у «Любовний напій» Доніцетті — то вже був шанс. По-перше, мені подовжили контракт. Хто міг таке гарантувати? Деякі мої московські колеги були вже на такому контракті і попереджали, аби я не будувала великих планів.

Але я вірила... Багато прослуховувань робила за власний кошт, усі гроші витрачала на поїздки у різні театри: в Італії, Австрії, Швейцарії... Знаєте, подобалася майже всім, але коли ти молодий і невідомий, ніхто не хоче ризикувати. І ось у зальцбурзькому театрі мене взяли дублером головної партії «Травіати». Тільки на підстрахування, без права на спектакль. І сталося так, що співачка захворіла... Мені телефонують, і я просто «влітаю» на генеральну репетицію. Там була вся преса, імпресаріо з усього світу! Бо це ж «Травіата» з Рікардо Мутті... Так сотворилося диво. Після цієї вистави я одразу отримала шість контрактів на «Травіату» від різних театрів, навіть від «Метрополітен-опера». Звісно, репертуар театрів планується на два роки наперед, тому мед смакувала я тільки у 1997 році.

— Мені здається, ви самі зачудовані своїм життям...

— А як не зачудуватися? На Заході, мабуть, більше, ніж у нас, існує можливість зв’язків, кланів, залежність від суспільної ієрархії. Дуже важливо, з якої ти країни. Італійцям завжди легше: це країна опери та бельканто. А тут українка... Та звідки вона взялася? Ну хай ще може заспівати Людмилу з опери «Руслан і Людмила», але «Травіату»? Нонсенс!

У дев’яносто восьмому ризикнула й пішла на свій «хліб». До того всі знали, що я працюю у трупі Віденської опери. Знаєте, скільки мені за цей час дзвонили? Пропозицій десь зі сто відхилила. Інакше не могла: була пов’язана умовами контракту з Віденською оперою. Прийду до директора, а він мені: «Ви зайняті». Мабуть, я єдина в Європі, перебуваючи на фіксованому контракті, проспівала всі головні партії. Що ж... Директор непогано заощадив на мені. Потім ще певний час треба було доводити, що я вільна. Найняла декілька імпресаріо у різних країнах... Перші роки було дуже важко. Мусила перетерпіти, щоб вийти на інший, вищий рівень.

— Як вам живеться у Відні?

— Там наш дім. Я люблю Відень. Він схожий на Київ. Дуже камерний і наче у серці Європи. Мені недобре в Парижі, Лондоні, в інших столицях. Не для мене їхній блиск, кіч, суєта... Мені комфортно у Відні і в Києві. Там я вдома.

— Як думаєте, чому Відень застрахований від європейської суєти?

— По-перше, маленька країна. Австрійці не допускають велику кількість емігрантів і приїжджих. Місто зелене й нехмарочосне. Мешканці зберегли архітектуру і дуже дбають, щоб вона «не розбавлялася». Ми платимо величезні податки, але знаємо, куди вони йдуть. Будинки реставрують постійно, а ще дбають про тишу і затишок. Я живу в центрі міста, проте інколи виникає відчуття, наче в лісі. Ось як так можна зробити? Не знаю...

— Себто там немає такого, щоб у центрі міста постійно «бухкали» рок-концерти...

— У центрі на Радхауз-пляц щороку проводять відкритий травневий фестиваль. Я також там виступала. Пригадую, зібралося тоді 40 тисяч людей. Але Австрія не є країною рок-музики чи попси. Це країна класики. У місті, в якому десь один мільйон триста тисяч жителів, є три оперних театри і декілька великих концертних залів, не кажучи про менші. Вони завжди заповнені. Київ, здається, теж затужив за великим мистецтвом. Ось недавно був концерт Національного симфонічного оркестру, я брала в ньому участь. Як публіка сприймала! І це не були підготовлені меломани, тому й репертуар підібрали більш популярний. Але якщо ти йдеш зі справжнім мистецтвом, то достукаєшся до кожного серця.

— У ХІХ столітті, мабуть, творився основний міф опери. Шаляпін, Крушельницька, Карузо... Тоді був пік популярності оперного мистецтва. А тепер? Як змінилося ставлення до опери у світі?

— Погано, що оперу теж стали вважати продуктом медіа. Звісно, якщо ти претендуєш на роль справжньої зірки — медіа допомагають зробити розкрутку. Але у цю ж розкрутку часто потрапляють люди, котрі цього не варті, або, навпаки варті, але не витримують шаленого темпу. Повірте, я бачила кар’єри, які згоряли за кілька років. Західна система: видушують і викидають. Але я бачу схожі тенденції і в Україні. Раніше все робилося поступово. Людина росла, нагромаджувала досвід, поступово набиралася фізичної і духовної сили. Тому у 40, 50, ба навіть у 60 років співак мав найбільший розквіт таланту... А тепер? Розквіт у 23—25 років. А що робити потім, коли людина виснажена? На мою думку, колись було краще.

Але не скажу, що до опери нині послабла увага. Особливо у Європі. Подивіться, що сталося з Анною Нєтрєбко... Співачку з Петербурга почали так розкручувати, що куди там Мадонні! Щоб успішно продавати записи, людину мусять бачити на кожному розі. В магазині, на вокзалі, на телебаченні. Закрадається питання: скільки ж співак може витримати такий темп? Тому я стараюся себе від того рятувати...

— Мені здається, оперних зірок найкраще приймають в Італії...

— Взагалі-то, італійці — жахливі сноби в оперному мистецтві. Вважають, що, крім них, ніхто не співатиме добре оперу, особливо італійську. Але тепер ситуація склалася так, що італійських співаків практично немає. А пальму першості в оперному мистецтві тримають Аргентина, Мексика, Чилі, слов’янські країни... Може, тому я маю великий успіх в Італії. Ось у лютому матиму два концерти. Їх записуватимуть у фонд радіо «Ватикан».

— Часу на все ніколи не вистачає, правда?

— Наші пращури були мудрими людьми. Вони ніколи не поспішали, тому і встигали. Просто треба зосереджено думати над тим, що є головне, і не впадати в суєту.

— Отже, ви не поспішаєте?

— Раніше поспішала. Хотіла встигнути і туди, і туди... Був період, коли відчувала, що біжу, як скакун... З однією країни в іншу, з одного контракту на інший. Потім настав момент, коли зупинилася й відчула — порожня... Страшно стало. Коли ж поповнювати себе, свою душу, духовний арсенал? Коли спілкуватися з дитиною, чоловіком? Як побачити перехід осені в зиму? Коли взагалі жити? Я це відчула і п’ять років тому кардинально змінила спосіб життя. Не поспішаю, роблю паузи між контрактами, аби відпочити і побути з людьми, дуже мені дорогими.

Інколи вдома мене називають равликом. Закриваєшся в собі, у своєму маленькому світі з книжкою, квітами, просто з думками… І відчуваєш: я хочу жити, співати, рухатися.

Вікторія Лук’янець — народна артистка України (09.2001); співачка (лірико-колоратурне сопрано); солістка Національної опери України (з 1989), Віденського оперного театру Staatsoper Wien (Австрія, з 01.1994), «Людина року-99» у номінації «Культура та мистецтво». Партії: Марфа («Царева наречена» Римського-Корсакова), Розіна («Севільський цирульник» Россіні), Віолетта, Джільда («Травіата», «Ріголетто» Верді), Лючія, Адіна, Марія Стюарт («Лючія ді Ламмермур», «Любовний напій», «Марія Стюарт» Доніцетті), Цариця ночі, Донна Анна («Чарівна флейта», «Дон Жуан» Моцарта), Ельвіра («Італійка в Алжирі» Россіні), Парася («Сорочинський ярмарок» Мусоргського).

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі