«Виховати людину, яка б уміла трудитися і головою, і руками, — колосально важлива річ...» - Соціум - dt.ua

«Виховати людину, яка б уміла трудитися і головою, і руками, — колосально важлива річ...»

20 березня, 2009, 14:58 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

«Іванові Гуровичу страшенно пощастило, що він має дослідника його спадщини, який займається нею т...

«Іванові Гуровичу страшенно пощастило, що він має дослідника його спадщини, який займається нею так системно, — сказала під час захисту дисертації на звання кандидата педагогічних наук кіровоградцем Андрієм Іванком донька всесвітньо відомого педагога Ольга Сухомлинська. — Бо на матеріалах творчої спадщини мого батька захищено сотні дисертацій, але навряд чи хто займається нею так послідовно».

Справді, проректор з навчально-методичної роботи Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Андрій Іванко — автор десятків статей і книг, присвячених педагогічній спадщині видатного педагога-земляка Івана Ткаченка.

— Андрію Борисовичу сьогодні ім’я цього талановитого педагога не дуже відоме широкій громадськості, та й молоді педагоги не завжди знають про його здобутки.

— 2009-й — це рік 90-річчя Івана Гуровича Ткаченка і, до речі, ще одного «ювілею», про який мало хто говорить, — 30-річчя усунення видатного педагога з посади директора і вчителя математики Богданівської загальноосвітньої школи №1 Знам’янського району, яку він очолював 35 років — з 1944-го по 1979-й.

Звичайно, сьогодні молодий учитель, відкриваючи твори Сухомлинського чи Ткаченка (а вони видавалися ще за радянської доби), натрапляє насамперед на комуністичну риторику. І це, зрозуміло, відштовхує. Тому й досі стоїть проблема оцінки педагогічного, і не лише педагогічного — інтелектуального, доробку радянської доби. Ми мусимо переосмислити цей спадок. Легковажити і забувати його — неприпустимо. Звісно, слід однозначно відкинути ідеологічне нашарування.

— Але ж спадок попередників — не лише інтелектуальне надбання, багато їхніх ідей актуальні й досі...

— Іван Гурович — автор дев’яти книжок, близько 200 статей. Загальний наклад його книг понад 150 тисяч примірників. Він був колосально цікавою і яскравою постаттю. Пять років тому наш інститут підготував і випустив книжку спогадів про Івана Ткаченка. Ті, хто працював з ним, ветерани педагогічної праці, методисти, управлінці згадують про нього саме так. Буквально одне речення зі спогаду мого колеги — проректора з наукової роботи інституту післядипломної освіти Адама Бика: «Іван Гурович Ткаченко — постать в освітньому просторі України і колишнього Союзу — життєво драматична і педагогічно успішна, бюрократично гонима і соціально мобільна, науково фундаментальна, ідейно самобутня і суспільно перспективна». До речі, цього року ми випустили книжечку-цитатник «Іван Гурович Ткаченко про навчання і виховання учнівської молоді». Думки його, звідки ми прибрали всю комуністичну риторику, звучать сьогодні надзвичайно актуально.

Наприклад, іще в 70-ті роки він говорив про роль директора в забезпеченні наукового керівництва школою. Хороший учитель не завжди може стати хорошим директором. Іван Гурович розробив спеціальний факультатив для підготовки управлінця-освітянина. Але ця його ідея так і залишилася нереалізованою.

А думки про виховання, формування педагогічного колективу та самоосвітню діяльність керівників шкіл? А проблема функціонування та перспективи сільської школи? А ідея створення у школі наукової ради, яка можлива за контактів школи з науковими установами? Чи це не актуально сьогодні? Він пропонував розробити положення про науково-педагогічну, громадську діяльність керівника навчальної установи, розглядав педагогічну культуру як складову загальної культури особистості.

— Ви так часто згадуєте поряд з ім’ям Івана Ткаченка Василя Сухомлинського, що напрошується запитання, чи був він самодостатнім у педагогічній творчості?

— Він був передусім Учителем. І сьогодні далеко не кожен директор є блискучим учителем. Часто це фактичне лідерство замінюється формальною посадою. Іван Гурович був чудовим учителем математики. Наведу один факт, сьогодні вже маловідомий. На сторінках журналу ЦК КПРС «Комуніст» на початку 80-х років велася дискусія про шляхи поліпшення викладання математики в середній школі. Хто брав у ній участь? Академік Амбарцумян, один із провідних математиків-теоретиків, тодішній міністр освіти СРСР Прокоф’єв, ректор Московського державного університету Логунов і учитель математики Ткаченко.

Коли у квітні 1979-го Івана Гуровича, невдовзі після відзначення його 60-річного ювілею, буквально викинули зі школи, він дуже тяжко це переживав. Не дочекалися навіть кінця навчального року. Донька Світлана згадувала: він неоднораз казав, що у снах бачить школу, чує шкільний дзвоник. Його друг Ярослав Береговий сказав про це: «Забрати в нього дітей, це все одно, що забрати в Паганіні скрипку. Жорстокішої кари для нього не придумав би і сам диявол».

А щодо Сухомлинського, то Ткаченка слід назвати основоположником сухомлиністики. Сьогодні це ім’я знає весь світ. А в ті далекі часи, відразу по смерті Василя Олександровича, слова Ткаченка про те, що Сухомлинський є класиком світової педагогіки, сприймалися досить скептично. Ольга Сухомлинська визнавала, що саме з його легкої руки почалося визнання Василя Олександровича, в Україні принаймні. Іван Гурович виступив потужним популяризатором ідей Сухомлинського.

За життя вони теж були досить близькі. 50—70-ті роки — це той період, коли вони йшли пліч-о-пліч, обмінювалися ідеями, генерували їх, допомагали один одному. Василь Олександрович уперше в історії української педагогіки розробив 12 принципів трудового навчання та виховання. Іван Гурович блискуче апробував і реалізував їх, вносячи певні корективи, у своїй Богданівській школі. А коли у 67-му році «Народное образование» опублікувало знамениті «Етюди про комуністичне виховання» Сухомлинського, майбутній академік Борис Лихачов на сторінках «Учительськой газеты» виступив із нищівною критикою. Він не просто критикував — звинувачував Василя Олександровича у прихильності до західних буржуазних ідей, у тому, що він відступає від класичних засад марксистсько-ленінської педагогіки. На той час це був практично політичний донос. І тоді саме Іван Гурович Ткаченко кинувся на захист Сухомлинського. Разом з колегами він пише листа на захист Сухомлинського. І цей лист відіграв свою роль: газета «Правда» запропонувала видатному педагогові виступити із серією статей, відтоді цькування припинилося. Зайве говорити, що це було вчинком.

— Вони пройшли нелегкі часи, але знаходили сили й можливості постійно працювати над собою, розвиватися, виховувати в собі високий рівень культури. Нинішнє вчительство має набагато ширші можливості — величезний інформаційний простір, сучасні технічні засоби, Інтернет. Але й досі проблемою залишається загальний рівень культури вчительства.

— Очевидно, до Інтернету і до книги слід підходити синтетично. У бібліотеці Івана Ткаченка налічувалося більш як десять тисяч томів. Його старша донька Світлана Шабарова згадувала, що батько передплачував фактично всі товсті журнали, які виходили на той час. Спектр його інтересів був колосальним. Він вважав: якщо педагог не прочитує сотню-другу сторінок на день, той день для нього втрачений.

Звичайно, є методичні рекомендації, є певний офіціоз, і за ним часто не бачать живих Сухомлинського, Ткаченка, інших педагогів їхньої плеяди. Фактично вони випали з обмежувальних рамок радянської педагогіки, відійшли від моделі школи, яка почала формуватися в 30-ті роки, — школи сидіння за партами й зубріння підручників. Вони її трансформували в школу праці, спілкування з природою, відчуття зв’язку із власним родом.

Сьогодні ж виховання працею фактично відійшло. А в закладах нового типу навіть натяки на щось подібне звучать архаїчно. Не готуємо людину до праці. Забули Ушинського: якщо хочемо готувати людину до щастя, мусимо готувати її до свідомої праці. А ми нині повернулися до колишньої школи, тільки в гіршому варіанті: у підручниках параграфи по 10—12 сторінок, а в дитини по шість-сім уроків на день. Сучасні дослідження показують, що відсотків 50 наших учнів взагалі не беруть підручників у руки...

Кожне ж нормальне суспільство — і приклад європейських демократичних правових держав тут не виняток, а швидше підтвердження — тримається на кваліфікованій, інтелектуальній та фізичній чесній праці. Ми ж часто виховуємо ледарів, які нічого не вміють. А що робив Іван Гурович? Організовував учнівські виробничі бригади. А ще був табір праці та відпочинку старшокласників, наукові й технічні гуртки, уроки виробничого навчання, було більше ста гектарів поля. Спробуйте сьогоднішнього учня посадити за кермо трактора й домогтися, аби він працював із дотриманням агротехнологій, зі знанням норм унесення мінеральних добрив... Це було реальністю. І не тільки в Богданівській школі. Ось вам досвід радянської школи. Найлегше поставити на ньому масний чорний хрест. Звісно, ідеологія радянська нам не потрібна, комуністичну полуду слід відкинути. Але виховати людину, яка б уміла трудитися і головою, і руками, — це колосально важлива річ. Плюс виховання відповідальності, чого просто катастрофічно бракує нинішній молоді.

І якщо ця школа була широко відома насамперед трудовим вихованням, то мало хто знає, що й інтелектуальне, і естетичне виховання там були на дуже високому рівні. Свого часу в Москві вийшла книжка В.Невєрова «Союз труда и красоты». Левова частка у цій книзі — Богданівка.

Іван Гурович вірив, що надбання їхнього педагогічного покоління не пропаде марно. Про це писав до колеги Георгія Перебийноса за рік до смерті. Очевидно, він мав рацію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво