«Вихованець Марса» знайшов останній притулок у Києві. Князь Костянтин Іванович Острозький: у тіні сина

Серед визначних столичних пам’яток доби Ренесансу — блискучий витвір мистецтва, який, на жаль, загинув під час варварського підриву 3 листопада 1941 року більшовиками-підпільниками Успенського собору Києво-Печерської лаври, а тому про нього нефахівцям майже нічого не відомо. Ідеться про надгробок волинського князя, великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича Острозького (1460 — 1530). Кияни можуть побачити лише його копію в експозиції Музею-заповідника «Києво-Печерська лавра». Залишилося також кілька фотографій надгробку.

Встановив скульптурний надгробок син гетьмана Василь (Костянтин) у серпні 1579 року. Ймовірно, виготовив його майстер, львів’янин Себастіан Чешек. Через 15 років посланець Габсбургів до запорожців Еріх Лясота писав у своїх мемуарах про відвідини Києва і Лаври: «Церква красива, кам’яна, в ній можна бачити прекрасну мармурову гробницю князя Костянтина Острозького, батька нинішнього старого воєводи Київського; він був хоробрий герой. Напис руський». Цікаво, що під час пожежі в Лаврі 1718 року фігура князя збереглася. Не збереглася епітафія, але існує кілька пізніших її варіантів.

Композиція, яку докладно описав архідиякон Павло Алеппський, член посольства патріарха Антіохійського Макарія до Москви, викликала повагу своєю фундаментальністю: «...дуже висока арка, яка заходить за архієрейське місце, всередині вона вся з мармуру із письменами; відкоси з тієї і з іншої сторони вкриті блискучим мармуром з різьбленими прикрасами (барельєфи): на ньому зображені люди, коні, битви, колісниці і гармати тонкої чіткої роботи, що вражає подивом розум. На половині цієї арки виступають обриси продовгуватого столу, на якому спить людина з бородою, в залізних лаштунках; вона зроблена з твердого червоного каменю, схожого на порфир, і нічим не відрізняється від людської постаті. Вона лежить на боці, обпершись на лікоть, підклавши правицю під голову; одне коліно його покладене на друге; на голові визолочена корона, на грудях золочені ж ланцюги...».

Проблеми з вивченням життєпису князя починаються вже на такому етапі, як... ідентифікація. Часто й досі плутають батька і сина — Костянтина Івановича та Василя (Костянтина) Костянтиновича (1527 — 1608). Князь Василь Острозький, література про якого незрівнянно більша, відомий насамперед як фундатор Острозької академії (1576 р.) і меценат. Завдяки йому в Острозі працювала друкарня емігранта з Московії Івана Федорова (1581 р. там була надрукована перша слов’янська «Біблія» церковно-літературною мовою, поділена на розділи). Син був головним ревнителем і захисником православної віри в Україні. На відміну від батька, якого називали «вихованцем Марса» (Mavortis alumnus), набагато менше відомий Василь Острозький як вправний полководець.

Костянтин Іванович також був послідовним захисником віри пращурів. Князь вважається одним із найщедріших меценатів Києво-Печерського монастиря. Значною мірою і цим фактом пояснюється поховання його в Лаврі. Нагадаємо одну родинну історію: впливовий прибічник Свидригайла Ольгердовича в боротьбі за литовський великокняжий престол, князь Федір Острозький, що був учасником Грюнвальдської битви та Гуситських війн, теж мав безпосередній стосунок до київської святині. У віці 70 років він постригся у ченці, прийнявши ім’я Феодосій (із грецької — Богом даний). Помер через кілька років, похований у Феодосієвій печері. В XVI столітті православна церква проголосила колишнього князя святим.

За даними відомого українського дослідника Василя Ульяновського, «факт поховання кн. К.І. Острозького в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря свідчить про особливе ставлення до нього... Ім’я князя та весь його рід були занесені до давнього (1483 — 1526 рр. з продовженням) пом’яника Києво-Печерського монастиря, оригінал якого нещодавно віднайдено». Також треба наголосити, що другою дружиною князя була Олександра Олелькович-Слуцька, донька останнього спадкового князя Київської землі Семена Олельковича. Саме він 1470 року відбудовував Успенський собор після Батиєвої навали.

Для радянських історіографів (а певною мірою й офіційних імперських — часів Романових) ім’я Костянтина Івановича було не таке бажане. Чому? У Київському літописі, який готували ченці у першій чверті XVII століття, подано чимало цікавих даних про діяльність князя К.І.Острозького. У «Хроніці о разних речах, тут найдеш чого потреба» від року 1500 читаємо: «князя Константина Острозького, воєводу троцького, на Ведроши из іншими литовськими панами Москва поимала и везли до самої столиці». Розповідається про одну з двох програних битв великого гетьмана литовського — на річці Ведроша 14 липня 1500 року. Це, підкреслюємо, з-поміж 15 задокументованих битв (!). Часто пишуть про 33, або ж 60 перемог князя, але то звичайне перебільшення. Московити завдяки удару засадного полку в тил і фланг литовського війська досягли повної перемоги. Загинуло майже 8 тисяч воїнів, а всі магнати разом із князем К.І.Острозьким потрапили в полон.

Гетьмана в кайданах відправили до Кремля. Він категорично відмовився служити московському царю Івану III і тому опинився на засланні у Вологді. Через кілька років князь вимушений прийняти-таки пропозицію московитів, але тільки задля того, щоб 1507 року таємно повернутися на батьківщину. Вже наступного року він повертає собі уряд великого гетьмана Литовського і на чолі військ захоплює міста Дорогобуж та Біле. Серед перемог над кримськими татарами в постійному протистоянні на Правобережжі України відзначимо блискучі вікторії Костянтина Івановича під Вишневцем і на Лопушні 1512 року. Саме від татар під Сокалем 1519 року він зазнав другої в житті нищівної поразки. Взимку 1527 року Костянтин Іванович реваншувався в битві на Ольшаниці, розгромивши 20-тисячну орду.

Але найбільшою перемогою всього життя князя стала битва з московитами під Оршею 8 вересня 1514 року. Лише 30 тисяч литовського війська (абсолютну більшість якого становили українські, білоруські та польські загони) зустрілися з майже 80-тисячною армією. Видатний російський історик Сергій Соловйов так описує цю грандіозну, за мірками Європи, битву: «Русские начали нападение, и долго с обеих сторон боролись с переменным счастием, как наконец литовцы намеренно обратились в бегство и подвели русских под свои пушки; страшный залп смял преследующих, привел их в расстройство, которое скоро сообщилось и всему войску московскому, потерпевшему страшное поражение: все воеводы попали в плен, не говоря уже об огромном количестве убитых ратников; река Кропивна (между Оршею и Дубровною) запрудилась телами московитян…». Втрати переможених лише вбитими становили 30 тисяч чоловік; у полон потрапили 6 воєвод, 37 князів, близько 2000 «дітей боярських» та багато тисяч ратників. Сигізмунд I Старий, який одночасно посідав два столи — великокняжий литовський і королівський польський, — дозволив переможцю московитів пройти у Вільно через тріумфальні ворота, виявивши щонайбільшу повагу своєму кращому полководцеві.

Видатний польський хроніст Мацей Стрийковський називав князя-«схизматика», який вірою та правдою служив своїй державі — Великому князівству Литовському, — «другим Аннібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським... мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності». Додамо, що в Україні його ім’я майже невідоме сучасникам і перебуває в тіні яскравої особистості сина — князя Василя Острозького.