Відома невідома битва

70 років тому сталася одна з найстрашніших трагедій Великої Вітчизняної війни, що дістала назву «Харківська катастрофа 1942 року». Тоді в результаті невдалого наступу на Харків було розгромлено війська Південно-Західного фронту (ПЗФ), і стратегічна ініціатива знову перейшла до вермахту. Ослаблена РСЧА влітку 1942 року відступала до Сталінграда та Північного Кавказу. Але мало хто знає, що Харківській катастрофі можна було запобігти. Про це свідчить доля начальника оперативного відділу штабу ПЗФ Івана Никифоровича Рухлє, який заступив на посаду у квітні 1942 року.

Його призначення зумовлювалося тим, що, як досвідчений працівник Генерального штабу, полковник Рухлє (справжнє прізвище уродженця Мінської губернії - Рухля) був одним з розробників успішної операції зі звільнення Ростова-на-Дону наприкінці листопада 1941 року. Розглянувши після призначення на посаду матеріали про підготовку майбутнього наступу фронту на Харківському напрямку, він твердо переконався, що операція закінчиться в кращому разі невдачею, а в гіршому - розгромом. Для такого висновку він мав вагомі підстави. Ще 22 березня 1942 року командування Південно-Західного напрямку (командувач - С.Тимошенко, член Військової ради - М.Хрущов, начальник штабу - І.Баграмян) доповіло в ставку про свої плани на весняно-літню кампанію 1942-го: «Розбити сили противника і вийти на Середній Дніпро, Гомель, Київ, Черкаси і далі - Первомайськ, Миколаїв». Було зроблено категоричний висновок: південний напрямок стане для нацистів другорядним, головного удару вони завдадуть на Московському напрямку. Хоча численні, які заслуговують на довіру, повідомлення зовнішньої розвідки НКВС, резидентури особливого відділу ПЗФ у штабі німецького піхотного корпусу в Бєлгороді свідчили, що ворог планує завдати головного удару на півдні. Це підтверджувалося й повідомленнями військових розвідників фронту про великі зосередження танків у районах Кременчука, Кіровограда, Дніпропетровська, Полтави.

Плани радянських військ не були для німців секретом. Якщо війська ПЗФ обслуговувало всього 10 літаків-розвідників, то угруповання противника - 90. До німців постійно переходили, по одному і групами, перебіжчики, повідомляючи їм останні плани командування. Німецькі секретні служби на той час провели часткову реорганізацію, завдяки чому поповнилися кадровими співробітниками, підготували сотні шпигунів і диверсантів для закидання в тили ПЗФ. Було видано нові керівні документи, зокрема «Інструкцію із зафронтової розвідки», «Посібник з контррозвідки в діючій німецькій армії», «Посібник з боротьби зі шпигунами, саботажем та політичною злочинністю в армії», «Інструкцію з боротьби з партизанами». Наприкінці квітня - початку травня 1942 року було проведено кілька нарад абвера та РСХА з питань активізації розвідки та контррозвідки на фронті; наголошено на посиленні розвідувальної та диверсійної діяльності спецслужб на значно більшу глибину (400-600 км від лінії фронту). Основний кістяк нацистських спецслужб на радянсько-німецькому фронті становив абвер (військова розвідка та контррозвідка, керівник - В.Канаріс), зокрема його відділ «закордон», а також головне управління імперської безпеки (РСХА - керівник Е.Кальтенбруннер) в особі його VI управління (зовнішня розвідка та контррозвідка). Проти Південно-Західного фронту було розгорнуто розвідувальну абверкоманду 101 «А» (шість абвергруп) та диверсійну абверкоманду 204 (чотири абвергрупи), підпорядковані штабу «Валлі»; два відділення (507 і 508) таємної польової поліції (ГФП); відділення «Русланд-Зюд» новоствореного під керівництвом РСХА відділу «Цепелін» (розкладання глибокого тилу противника); відділення зондерштабу «Р» (боротьба проти партизанів і підпільників); два армійські, 12 корпусних і понад 40 дивізійних розвідвідділів «1-Ц». Працювали дві розвідшколи - у Варшаві та Полтаві…

Зазначені підрозділи нацистських спецслужб дали противнику змогу протягом весни 1942 року вести активну розвідувальну та диверсійну роботу в тилах Південно-Західного фронту на глибину до 500 км. Здійснювалися і досить ефективні каральні й контррозвідувальні заходи проти радянських розвідників, партизанів і підпільників. Із цих та багатьох інших причин грандіозні плани командування Південно-Західного напрямку (ПЗН) не знайшли підтримки у ставці Верховного головнокомандування. Було отримано дозвіл лише на проведення окремої операції з визволення Харкова. Але й цю операцію Генштаб двічі опротестовував у Й.Сталіна. Верховний головнокомандувач вагався. Однак Хрущов і Тимошенко гарантували (!) перемогу. Під їхні гарантії Сталін і дозволив наступ, наказавши Генштабу вважати операцію внутрішньою справою ПЗН і в жодні питання щодо неї не втручатися. Це був великий прорахунок, адже на цій ділянці фронту вирішувалася подальша доля війни. Полковник Рухлє звернувся до начальника відділення Особливого відділу фронту Михайла Бєлоусова, якого він знав з часів спільної служби, з проханням доповісти його думку Й.Сталіну. Річ у тім, що особливі відділи в цей період війни входили до складу Народного комісаріату внутрішніх справ, а не Народного комісаріату оборони, як це було пізніше. Відповідно, канали зв’язку в них були окремі. М.Бєлоусов доповів про цю пропозицію начальникові Особливого відділу фронту старшому майору держбезпеки М.Селівановському. Той повністю погодився із прогнозом І.Рухлє і доручив М.Бєлоусову підготувати з дотриманням найсуворішої конспірації звернення-доповідь. Потім Селівановський особисто відредагував текст документа. Доповідь із позначкою «Цілком таємно. Тільки особисто» відправили начальникові Управління особливих відділів НКВС СРСР В.Абакумову. Доповідна на ім’я Сталіна була у внутрішньому конверті.

Однак Абакумов, замість доповісти Сталіну (можливо, боячись проігнорувати члена Політбюро ЦК ВКП(б), зв’язався по «ВЧ» з М.Хрущовим і повідомив йому, що досвідчені працівники штабу Південно-Західного фронту серйозно побоюються за результат операції. Член військової ради ПЗН відповів, що такі побоювання мають певні підстави, але тепер «нічого вже не можна зробити. Усім нам треба працювати над тим, щоб ця операція пройшла якнайкраще». Хрущов брехав - Сталін досі ще сумнівався і, отримавши адресовану йому доповідь, безперечно, цю операцію скасував би. Стратегічна обстановка на південному напрямку на той час дуже ускладнилася. Розгром Кримського фронту на Керченському півострові дав німецькому командуванню змогу перекинути 8-й авіакорпус фон Ріхтгофена з Криму в район Харкова. Ставка не змогла в обіцяних кількостях поповнити Південно-Західний напрямок особовим складом і технікою. Брянський фронт вивели з його складу, фланги Харківського наступального угруповання не були належно прикриті військами (особливо це стосувалося лівого флангу). Крім того, на стику Південно-Західного і Південного фронтів розгорталися танкові й піхотні з’єднання армії фон Клейста. Хрущов зрозумів, що джерелом інформації в Москву про провал планованого наступу на Харків є начальник оперативного відділу штабу його фронту. 15 і 16 травня Селівановський і Рухлє порізно попередили члена Військової Ради ПЗН про небезпеку прориву на лівому фланзі військ противника. Начальник оперативного відділу штабу фронту пропонував негайно перекинути туди резерви, Баграмян натомість говорив про необхідність використати резерви на правому фланзі для розвитку наступу на Харків. Хрущов підтримав Баграмяна. А на попередження командувача 9-ї армії Ф.Харитонова про дату та масштаби німецького наступу на стику Південного і Південно-Західного фронтів маршал Тимошенко кинув глузливо: «Не до наступу буде німцям, коли ми вдаримо».

Подальші події показали помилковість таких шапкозакидацьких настроїв. 12 травня перейшли в наступ на Харків війська Південно-Західного фронту, а 17 травня, як і передбачав полковник Рухлє, противник силами 14-ї та 16-ї танкових дивізій за масованої підтримки авіації завдав потужного удару на ослабленій ділянці 9-ї армії Південного фронту. Сил відбити такий удар не було. Протитанкову артилерію за розпорядженням генерала Баграмяна було передано Південно-Західному фронту для «нарощування наступу на Харків».

Наближалася катастрофа. Наступного дня, 18 травня, обстановка погіршилася ще більше. Генштаб знову висловився за те, щоб припинити наступ на Харків. Пропонувалося повернути основні сили барвінківського наступального угруповання, ліквідувати прорив противника і відновити розташування 9-ї армії. Сталін із цим погодився. Ось що пише Г.Жуков у своїх мемуарах «Спогади і роздуми»: «Мені вдалося бути присутнім цього дня у Ставці при розмові Й.В.Сталіна з командуванням Південно-Західного фронту. Добре пам’ятаю, що Верховний запропонував С.К.Тимошенку припинити наступ і повернути основні сили барвінківського угруповання проти краматорського угруповання противника. С.К.Тимошенко доповів, що військова рада вважає небезпеку краматорської групи явно перебільшеною, а отже, припиняти наступальну операцію немає підстав. До вечора 18 травня відбулася розмова з цього ж питання з М.Хрущовим, який висловив такі самі міркування». Зрештою, як пише Жуков, Верховний відхилив міркування Генштабу. «Ухвалюючи таке рішення, і Тимошенко, і Хрущов не мали уявлення про критичну ситуацію, яка склалася в Харківському угрупованні військ. Хіба можна було продовжувати наступальну операцію за цілковитої переваги противника в повітрі, нестачі боєприпасів, продовольства? 19 травня обстановка на південно-західному напрямку стала катастрофічною».

Ударне угруповання противника прорвалося в тил радянських військ. Тільки тепер було віддано наказ про припинення наступу на Харків. Головні сили барвінківської ударної групи мали розгорнутися проти армії фон Клейста. Але було вже запізно. З півночі прорвалися танкові з’єднання 6-ї армії фон Паулюса і рушили на південь. До кінця 22 травня Харківське угруповання було оточене, а 29-го - повністю ліквідоване. У полоні опинилося 230 тис. радянських солдатів і офіцерів, 87 тисяч загинуло при спробі вирватися з оточення.

Головними винуватцями харківської трагедії, поза сумнівом, були Тимошенко, Хрущов і Баграмян, які наполягали на проведенні операції. Але крайнім у цій історії виявився… Іван Рухлє, який 21 липня 1942 року став генерал-майором і заступником начальника штабу новоствореного Сталінградського фронту. У розпал битви за Сталінград Верховний головнокомандувач послав повідомлення, адресоване Василевському і Маленкову: «Розпорядження Верховного головнокомандувача №170585 представникам ставки та Державного комітету оборони про відведення військ 62-ї та 64-ї армій на середній сталінградський обвід 25 серпня 1942 року.

Мене вражає те, що на Сталінградському фронті стався точно такий самий прорив далеко в тил наших військ, який мав місце торік на Брянському фронті, з виходом противника на Орел. Слід зазначити, що начальником штабу був тоді на Брянському фронті той-таки Захаров, а довіреною людиною тов. Єременка - Рухлє. Варто над цим замислитися. Або Єременко не розуміє ідеї другого ешелону в тих місцях фронту, де на передньому краї стоять необстріляні дивізії, або ж ми маємо тут чиюсь злу волю, яка точно інформує німців про слабкі пункти нашого фронту...».

Через місяць, 24 вересня 1942 року, Хрущов у розмові по прямому проводу із заступником начальника Генштабу Боковим дав І.Рухлє таку характеристику: «Начальник оперативного відділу Рухлє нікчемна людина, яка боїться відповідальності, неточна, неакуратна й при тому боягуз... Я вважаю, що подальше перебування... товариша Рухлє на посаді начальника оперативного відділу неможливе». Далі Хрущов зажадав якомога швидше доповісти цю інформацію Сталіну. Реакція останнього на цей очевидний наклеп не забарилася: «Наказ ставки Верховного головнокомандування №994209 про створення Донського і Сталінградського фронтів

28 вересня 1942 р. ...6. Звільнити з посади... начальника оперативного відділу штабу Сталінградського фронту генерал-майора Рухлє І.Н...».

Справу на генерал-майора фабрикували під контролем Г.Маленкова, який перебував улітку і восени 1942 року на Сталінградському фронті як представник ДКО. Матеріали проти Рухлє готувалися в штабі та особливому відділі 4-ї танкової армії. Начальником штабу цієї армії був полковник Полозов, якого раніше Рухлє відрахував зі штабу фронту за професійну некомпетентність. Особливий відділ армії склав для Маленкова довідку саме на базі вигадок Полозова та висловлювань, яких нібито припускався член військової ради Лучко. (Останній на допиті у вересні 1944 року заявив, що жодних заяв, які плямують Рухлє, не писав.) Після того як Маленков особисто доповів Сталіну про результати «розслідування», Верховний головнокомандувач дав санкцію на арешт Івана Рухлє. 4 жовтня 1942 року генерал-майор Рухлє здав справи новому начальникові оперативного відділу штабу Сталінградського фронту й відбув до Москви. Там 5 жовтня його заарештували. 9 жовтня заднім числом було винесено постанову про його арешт за обвинуваченням у провалі Харківської операції (!) та роботі на німців (слідча справа №Р-751). У той самий спосіб і з тієї ж причини, що й у випадку з Рухлє, Тимошенко і Хрущов намагалися очорнити і знищити ще одного свідка їхнього злочинного авантюризму - командувача 9-ї армії Харитонова. Але його вивів з-під удару начальник Генерального штабу О.Василевський, який доповів про цю справу Сталіну.

Про подальшу долю заарештованого генерал-майора розповів у своїх мемуарах екс-співробітник центрального апарату військової контррозвідки Леонід Іванов. У другій половині 1953 року йому доручили підготувати до реабілітації справи ряду засуджених генералів. Ось що він написав про Івана Никифоровича: «…Одного разу серед справ я знайшов тонку синю папку - справу генерала І.Рухлє. Це був один з перших червоних офіцерів, старий член партії, герой Громадянської війни, нагороджений орденом Червоного Прапора, що стояв у почесній варті біля труни Леніна. У цій папці була справжня телеграма командувача Сталінградського фронту А.Єременка - Й.Сталіну, датована осінню 1942 року, де той покладав провину за зрив вересневого наступу на начальника оперативного управління штабу фронту генерал-майора І.Рухлє, який готував його. На телеграмі червоним олівцем особиста резолюція Сталіна: «Рухлє заарештувати». Перевертаю телеграму і бачу довідку, що І.Рухлє сидить у такому-то таборі. Ні вироку, ні рішення суду, ні на скільки років засуджений
І.Рухлє - нічого цього не було. А сидів він уже понад 10 років. Справа здалася мені незвичайною. Я доповів Д.Леонову (начальнику управління) про заарештованого І.Рухлє.

- Та я його знаю ще по роботі в Генштабі, гідна людина, - сказав Леонов. - Залиши папку в мене.

Приблизно через півтора місяця Д.Леонов викликав мене і повідомив, що І.Рухлє живий, звільнений, поновлений у званні генерал-майора і направлений у Петрозаводськ заступником командира стрілецького корпусу до генерал-лейтенанта С.Андрющенка.

Згодом, уже працюючи в Москві і мешкаючи на Кутузовському проспекті, я довідався від дружини, що наші сусіди зверху - сім’я якогось поважного генерала. Виявилося, що прізвище генерала - І.Рухлє. Так мені довелося познайомитися з людиною, заочно знайомою раніше. Про свою участь у його долі я ніколи йому не розповідав…».

Про Харківську операцію 1942 року написано цілі томи досліджень. Але насправді в ній і досі чимало загадок…

Історія не знає умовного способу. Але як розвивалися б події у травні-червні 1942 року, якби Абакумов передав доповідь Рухлє за призначенням?