ВІДКЛАДЕМО ДО ГРЕЦЬКИХ КАЛЕНД, АБО ПРО МІСЯЦЬ, ВИКРЕСЛЕНИЙ ІЗ ЖИТТЯ - Соціум - dt.ua

ВІДКЛАДЕМО ДО ГРЕЦЬКИХ КАЛЕНД, АБО ПРО МІСЯЦЬ, ВИКРЕСЛЕНИЙ ІЗ ЖИТТЯ

27 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 27 грудня-10 січня

Вислів «відкласти до грецьких календ» означає час, який ніколи не настане, оскільки термін «календи» вживається лише в римському календарі...

Вислів «відкласти до грецьких календ» означає час,
який ніколи не настане, оскільки термін «календи» вживається лише в римському календарі.

Радянський енциклопедичний словник, 1990 р.

Завжди прикро вкотре чути, що третину життя ми проводимо у вісні. Втім, мрія кожного першого — елементарно виспатися. Але й це ще не все. Щорічно з настанням грудня усе напів-, не- й цілком свідоме населення починає охоплювати мандраж, іменований передноворічним. Гарячково перелічується кількість родичів і сума грошей, необхідна для подарунків. Найпрагматичніші індивідууми починають купувати подарунки вже з перших днів грудня (склавши їх список приблизно з літа), і до числа десятого вони вже спокійні. Але це особлива, особисто мені не відома, але гіпотетично існуюча порода людей. Решта ж спохоплюються ближче до католицького Різдва. І цей період — із 25 по 31 грудня — уявляється нам особливо цікавим. Як назвали б його романісти, сценаристи та інші серйозні писаки — «зав’язка сюжету». Масовка: натовпи людей у час, який вважається робочим, із божевільними очима нишпорять повсюди. Підвищений інтерес викликає кожен торговий об’єкт — чи то комерційний лоток, розкладка в підземному переході, ЦУМ або бутік. Настає благодатний час для працівників торгівлі, адже з прилавків метуть усе, що спокійно пролежало там попередніх одинадцять місяців. Ясна річ, можна вдатися до інших методів: знайти в домі що-небудь непотрібне й подарувати. Але в такому разі слід виявити надзвичайну пильність, адже є небезпека помилково повернути торішній подарунок його тодішньому дарувальнику. І знову ж, згадавши кота Матроскіна: «Для того, аби продати (тут — подарувати) що-небудь непотрібне, потрібно купити що-небудь непотрібне».

Апогеєм загального божевілля стає день 31 грудня. Приємно відпочиваючи на робочих місцях — усі веселі, ошатні й у передчутті, — кожен підсвідомо клопочеться думкою: «Чого ще я не зробив для родини?» Особливо розчулює класичний уже розподіл передсвяткової праці між чоловіком та жінкою. Сильна половина людства цього дня тримається: а) одне за одного (щоб не впасти); б) за ялинку (з тієї ж таки причини), при цьому намагаючись зберегти в очах твердість духу й упевненість у завтрашньому дні. А жінки в основному тримаються за менш романтичні речі, приміром, за т.зв. споживчі кошики, і думки їхні, на відміну від загальнодержавних дум чоловіків, зайняті значно прозаїчнішими питаннями — як і чим накрити святковий стіл. Хоча варіанти проведення загадкового 31 грудня можливі. Дехто ходить на Хрещатик — подивитися на головну ялинку країни. На власний подив, до цієї категорії громадян років зо два тому потрапила й моя родина. Нам пощастило — вперше за ...надцять років спільного життя батько сімейства цей день провів поза службою. Пішли подивитися святкове видовище. Поки чоловік і син ходили у справах, протягом сорока хвилин я перебувала на лобному місці. І що побачила? Мій досить короткозорий погляд побіжно вихопив убогу ялинку, довгі черги прагнучих безплатної кави чи бульйону з рекламною метою і купу Дідів Морозів, як і належить. Крім того, з проханнями до мене звернулися: шість разів — діти «безпритульні — сироти», тричі — сумнівні на вигляд черниці (чи хто там вони насправді?), чотири жінки з платними обідами, а також було отримано три непристойні пропозиції від осіб протилежної статі, що видалося єдино нормальним у цей передноворічний вечір. На сина видовище головної ялинки країни не справило анінайменшого враження, він щоп’ять хвилин ніби мимохіть пропонував: «А чи не зайти нам куди-небудь у кафе?».

А як проходить сама новорічна ніч у середньостатистичній столичній сім’ї? Певна річ, усе залежить від традицій, якщо такі є. Прогресивна молодь останніми роками, наслідуючи загальноєвропейську моду, проводить свято на центральних площах міста, відірвавшись від телевізорів та накритих столів. А людям середнього і старшого віку змінювати звички ніколи. Хто веселиться в ресторані, хто в заміському пансіонаті, хто просто запрошує друзів у гості. Проживши за велінням долі кілька років в одному зі спальних районів столиці, я мимоволі спостерігала чудові картини. Ці райони, як відомо, населяють в основному люди, котрі порівняно недавно розпрощалися з «малою батьківщиною», тому в них — свої закони. Відразу після дванадцятої ночі починаються активні походи сусідів одне до одного, колективне «водіння кози», голосні пісні й танці прямо на сходовому майданчику, хороводи з бійками у дворі. Причому спробуй не відчинити двері непроханим гостям годині десь о третій ночі — з тобою не вітатимуться потім років зо три! А діти тим часом радісно лічать грошики, чесно зароблені «засіванням».

…Відшумів, відгудів, відпив, відгуляв, відспівав, відтанцював, знову відпив і відспівав і відшумів Новий рік. Ніби все добре — родичів поздоровили, дітям подарунки вручили, самі не померли, і то слава Богу. Чого бракує? А того, що все не як у людей. Не так, як у всього прогресивного людства чи бодай окремої його частини. Там спочатку святкують народження Бога, а вже потім— Новий рік. І взагалі, 5-го січня розпочинають виконання трудових обов’язків. Ми ж, досі перебуваючи у стані безмежного ідіотизму, робимо все навпаки. У нас спочатку приходить Новий рік, а вже потім Ісус народжується. Зрозуміло, це не новина, але вже принаймні — дивина. Ми-то не винні, але однак відчувається в цьому щось не те. Звісно, люди, котрі суворо дотримуються церковних канонів і правил, живуть і діють адекватно. Але то вони. А це — ми, радісні й духовно дрімучі, відсвяткувавши Новий рік, чекаємо Різдва. Дехто, вважаючи себе особливо прогресивним, навіть вирушає до церкви. Ставлять свічки, підводять очі до небес, просячи у Всевишнього свій окрайчик маленького щастя. І йдуть далі... Далі їсти, пити, співати, гуляти, танцювати, веселитися, загалом — робити все, що належить у свято. І так ще кілька днів.

На жаль, трапляється певний прикро обмежувальний момент — на два-три дні доводиться вийти на службу. Питається — навіщо? Варіанти відповідей: а) завершити розпочаті справи; б) розібратися зі справами поточними; в) накреслити перспективи на майбутнє. Підказка для нетямущих — усі варіанти відповідей неправильні. Та ж не задля таких дурниць збираються колективи в настільки суворий для здоров’я кожного час, аж ніяк. Та ж головне — гуманізм. Головне, дізнатися в товариша: «Як погуляли?», «Як вижив?», «У що обійшлося?», «Хто винен?», «Що робити?» Загалом, перекантувалися на службі, підставляючи одне одному хто товариське плече, хто подружнє колінце (на вибір). Та й це свято колективної праці триває недовго. Самі знаєте, чому. Нарешті гряде Новий рік, але вже Старий. Хоча єдино правильний для нас, православних християн. Але за ліком уже другий. А нам, далеким від таких тонкощів, що до того? А нічого. Чим не чудовий привід знову зустрітися (адже так давно не бачилися!), посидіти, випити, попоїсти, потанцювати, повеселитися, пісень поспівати, ну, все як належить... Тим більше що телевізори й газети не тішать — новин особливих немає: зустрілися, попоїли, попили... Але про це писати не будеш.

Проте трапляються ще новини культури. Протягом вищеописаного періоду в культурному житті країни відбувається єдине яскраве явище, іменоване умовним позначенням — «ялинка». Це окрема історія, яку ми вважаємо не менш важливою, оскільки доки доросла частина населення віддається своїм розвагам, діти — на канікулах. У них у житті також велике щастя — вони не в школі. Та ще й «ялинки», головна радість яких — у подарунках. Хоча й тут діти бувають різні. Комусь подобається дивитися спектаклі, вони активно співпереживають, співчувають і беруть посильну участь у всіх видах таких розваг. Але, знову-таки, це чиїсь міфічні діти, або ж батьки, які розповідають про них, дуже прикрашають дійсність. А з іншими все набагато простіше. Навіть у найніжному віці їх цікавило: подарунки, буфети, побігати коридорами.

Повернімося від «канікулярних» дітей до «відпочиваючих» батьків. Вони ніби знову повернулися до праці, адже і Старий Новий рік уже відзначено. Прочухалися, проспалися, збадьорилися й розпочали ... Святкувати наступне свято — Водохрещу, знов-таки — перерва невеличка. І начебто вже нікому й не хочеться, і не можеться ні збиратися, ні зустрічатися, ні їсти, ні пити, ні веселитися, але ж нічого не вдієш — свято. І всі мчать, відповідно до нових, точніше — призабутих давніх, традицій, у церкву, набрати святої водички та знову попросити свій окрайчик маленького щастя, а потім — галопом — у магазини, адже ввечері гості... Потім ідуть свята Іоанна Хрестителя, чудово-веселий Тетянин день, потім «гуляють Нін», а там, не встигнеш озирнутися, — Новий рік-3, уже за східним календарем, адже до 6 лютого — рукою подати.

Усе загалом досить весело, але відчуття дискомфорту не полишає. Не беруся стверджувати з точністю, тим більше на чомусь наполягати. Бо ж це прерогатива вищих чинів духівництва — церковні свята, і уряду, який робить їх загальнонародними. Проте потрібно якось визначитися. Хотілося б по черзі: Різдво, Новий рік, потім усе інше, причому не в загальнодержавних, а особисто-родинних масштабах. Щоб не «Як ви залишилися живі?», а «Дай вам Боже усього». І щоб до третини й так проспаного життя не додавався місяць, просто з нього викреслений... Чи цей час не настане?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво