Віденська битва 1683 року: Остання вікторія об’єднаної Європи - Соціум - dt.ua

Віденська битва 1683 року: Остання вікторія об’єднаної Європи

5 вересня, 2008, 13:05 Роздрукувати Випуск №33, 5 вересня-12 вересня

Venimus, Vidimus, Deus vicit (ми прийшли, ми побачили, Бог переміг) — так, перефразовуючи знаменитий вислів Юлія...

Venimus, Vidimus, Deus vicit (ми прийшли, ми побачили, Бог переміг) — так, перефразовуючи знаменитий вислів Юлія Цезаря, «останній лицар на польському троні» Ян III Собеський підбив підсумок грандіозної битви під Віднем, що 325 років тому назавжди поклала край ісламським завоюванням у Європі.

На стежці джихаду

Шлях, що веде зі Стамбула через Белград до Угорщини і Німеччини, недарма свого часу називали «дорогою війни». Нею османські завойовники протягом кількох століть просувалися в самісіньке серце континенту, захоплюючи нові й нові землі. 1 квітня 1683 року «воїни ісламу» вирушили з міста Едірне (давнього Адріанополя) у новий похід. Історики досі сперечаються щодо первісної мети розпочатої кампанії. Деякі джерела стверджують, що майже 100-тисячна армія повинна була лише відвоювати в австрійців два прикордонні замки, аби приєднати їх до володінь угорського союзника Порти графа Імре Текелі. І лише 25 червня турецький головнокомандувач, великий візир Кара Мустафа-паша, буцімто спокусившись близькістю ворожої столиці, самовільно віддав наказ «з допомогою Аллаха» захопити Відень. Таке трактування ситуації видається радше спробою списати наступну нищівну поразку османців як авантюру одного вельможі.

Насправді турки давно й ретельно готували свій вирішальний «кидок на Захід». Протягом усього XVII століття головним завданням їхньої військової та дипломатичної діяльності була нейтралізація двох потужних християнських держав, що стояли на заваді мусульманській експансії в Європу, — Речі Посполитої та Австрійської імперії. Закономірно, що після відносного успіху на польському напрямку (захоплення частини Правобережної України в 70-х роках) Стамбул зосередився на «віденському питанні». Окрім стратегічного успіху — повного контролю над басейном Дунаю і комунікаціями між Західною Європою та Чорноморським регіоном — оволодіння столицею Австрії давало б османам незаперечну моральну перевагу. До того ж систематична підтримка некатолицьких релігійних меншин у підавстрійській Угорщині, здавалося, починала приносити плоди: проти Габсбургів виступила протестантська шляхта на чолі з Текелі. У Стамбулі вирішили, що час для рішучого удару настав. Відтак стають зрозумілі й мобілізація небаченого досі війська, і передача султаном Мехмедом IV великому візиру зеленого прапора Пророка як символу священної війни (джихаду).

Проте тогочасні технічні можливості не давали змоги здійснити бліцкриг — як не передбачала його й тодішня воєнно-стратегічна доктрина. Війну Австрії було оголошено цілком завчасно — у серпні 1682 року. Тож австрійці мали вдосталь часу, щоби підготуватися до відсічі. Доки турецька армія збиралася біля Едірне й долала відстань до Відня, Габсбурги активно шукали союзників та укладали міждержавні угоди. Серед них найбільш важливим був договір із Польщею, король якої Ян ІІІ Собеський зобов’язувався надати допомогу в разі нападу на Відень. Австрійці натомість мали прийти на допомогу полякам при можливій зміні напрямку турецького удару — наприклад, якщо було б обложено Краків. Курфюрсти Баварії і Саксонії також погодилися підтримати військовою силою імперський уряд. Фінансові субсидії Австрії і Польщі надали Іспанія, Португалія, Генуя, Савойя, а також Папа Римський Інокентій ХІ.

Вживалися заходи й для підготовки до масованої облоги власне столиці — адже вона мала будь-що протриматися до підходу союзницьких військ. Було оновлено міські укріплення, зруйновано всі споруди, які могли б слугувати ворогові укриттям при спробі підійти безпосередньо до стін фортеці. З наближенням турків на початку липня імператор Леопольд І та його двір перебралися до баварського міста Пассау. За ними рушило 80 тисяч біженців. У столиці залишився гарнізон з 11 тис. професійних солдатів і 5 тис. ополченців, які мали у своєму розпорядженні 370 гармат. Очолював захисників граф Ернст Рюдігер фон Штаремберг. Напередодні початку облоги він отримав повідомлення про вчинену османцями жахливу різанину в сусідньому містечку Перхтолсдорф, влада якого вирішила здатися на милість ворога. Відтак фон Штаремберг категорично відкинув ультиматум Кара Мустафи з вимогою капітулювати.

14 липня основні контингенти турків прибули під Відень. Тут до їхньої армії приєдналися 40-тисячна орда кримських татар на чолі з ханом Мурад-Гіреєм, а також угорські союзники. Власне облогу міста здійснював корпус яничарів (близько 12 тис.), решта війська блокувала навколишню місцевість. На штурм Кара Мустафа-паша відразу не зважився, оскільки заздалегідь очищений від будь-яких будівель простір навколо укріплень робив його вояків ідеальною мішенню. І хоча надалі оборонцям таки довелося витримати кілька масованих атак, турецька облога австрійської столиці звелася переважно до змагання саперів. Але найбільше османське командування розраховувало на виснаження сил обложених через брак їжі та недосипання.

Втім, тривале й безрезультатне тупцювання на одному місці не меншою мірою виснажувало й самих турків. Їхні лави танули внаслідок поширення епідемічних хвороб та дезертирства. Особливо масово залишали розташування османської армії вояки з балканських володінь Порти — адже до дому їм було не так уже й далеко, а війна проти одновірців-християн для них аж ніяк не була своєю. Молдавські та волоські каноніри, за переказами, заряджали націлені на Відень гармати солом’яними ядрами. Фрондували навіть кримські татари, часом діючи на власний розсуд і відмовляючись брати участь у планованих штабом Кара Мустафи операціях.

Християнські союзники не гаяли часу. Ян III Собеський не став чекати додаткових підкріплень із Литви і повів свої війська так швидко, що австрійці подеколи навіть не встигали наводити переправи на річках. Поспішали на виручку австрійцям і загони з Баварії, Саксонії, Швабії, Франконії та Ганновера. Прибуло до Австрії й чимало добровольців з інших країн Європи. Успішно працювала союзницька дипломатія: Папа Римський утримував іще одного ворога Габсбургів — короля Франції Людовіка XIV — від повномасштабного удару в спину Священній Римській імперії. Король-сонце не міг ігнорувати християнську солідарність — хоча б із огляду на суспільні настрої у своїй католицькій країні.

І все ж наприкінці серпня ресурси захисників Відня були практично вичерпані. Мало того, османським саперам вдалося підірвати стіну одного з ключових бастіонів — Замкового. Але водночас надійшла й перша тривожна для турків звістка: австрійський командувач Карл Лотаринзький неподалік від столиці розбив загони Імре Текелі. А вже 6 вересня польська армія перетнула Дунай та об’єдналася з німецькими військами. За наступні шість днів, що передували битві, християнам вдалося налагодити ефективне командування своїм багатонаціональним військом. На висоті був і бойовий дух союзників — адже вони воювали на своїй землі і за свою віру.

Фатальна помилка великого візира

Однак, попри всі ці не надто сприятливі для турків обставини, їхня армія продовжувала становити грізну силу. Адже найкращі її підрозділи, що брали участь в облозі, — яничарська гвардія, кавалерійські загони спахіїв, піші албанські головорізи (арнаути та левенди) — зберігали достатньо високу боєздатність. Якби Кара Мустафа-паша одразу кинув свої головні сили на розгром союзницьких армій, що концентрувалися поблизу Відня, то кінцевий результат баталії — а можливо, й увесь подальший хід європейської історії — міг би бути іншим. Про ймовірність такого альтернативного сценарію свідчить і успіх спахіїв у перших сутичках з основною ударною силою християн — знаменитими польськими «крилатими гусарами».

Славнозвісний польський «крилатий гусар». Графіка, Марія Орловська-Габрус
Славнозвісний польський «крилатий гусар». Графіка, Марія Орловська-Габрус
Натомість великий візир на початку вересня обмежився тим, що наказав татарській кінноті атакувати поляків на марші (чого хан не зробив), а майже всі інші війська кинув на штурм Відня, який, здавалося, вже ось-ось мав упасти під тиском «воїнів ісламу». Отже, напередодні битви турки, образно кажучи, опинилися обличчям до столиці й спиною до розгорнутих сил союзників. Перегрупуватися належним чином для зустрічі противника османці так і не встигли. Як виявилося, це рішення турецького командувача, обумовлене явною недооцінкою волі віденців до спротиву, стало, без перебільшення, фатальним для долі всієї кампанії.

12 вересня диспозицію сторін було остаточно визначено. Частина поляків (серед яких були рекрути з українських та білоруських земель) і німців стояла праворуч від гори Каленберг. Ліворуч від неї, аж до Дунаю, вишикувалися австрійські війська Карла Лотаринзького разом із саксонцями та баварцями. У центрі, на самій горі, зайняв позицію Ян III Собеський (що здійснював загальне командування) із добірною гусарською кавалерією та кількома тисячами німецьких солдатів. 81-тисячному війську християн із 152 гарматами протистояло майже 90 тис. «воїнів ісламу» (щоправда, понад 10 тис. яничарів було частково задіяно в облозі Відня, яка тривала, а частково залишено в резерві) і близько 300 гармат.

Бій поблизу Каленберга розпочався на світанку. Першими атакували турки, намагаючись не дати союзникам підготуватися до удару (помилка Кара Мустафи ставала вже цілком очевидною). Християни відповіли контратакою зі свого лівого флангу та центру, причому їм вдалося практично з ходу, за кілька годин, відбити в османців віденські передмістя Нурсдорф і Хайлігенштадт. Після полудня з турецькою піхотою на правому фланзі було покінчено. Одночасно тривали тактичні бої на інших ділянках, що мали виснажити сили мусульман перед вирішальною атакою союзників.
О 16.00, за півдоби від початку бойовища, розгортання кавалерії союзників для вирішального удару було завершено. Розвідка боєм показала, що місцевість аж до турецького табору і ставки командування є практично ідеальною для здійснення атаки.

Ще за годину 20 тис. важкої християнської кінноти (15 тис. польських гусарів та 5 тис. німців) — одна з наймасованіших кінних атак в історії людства — почали рухатися в напрямку турецьких позицій і штабного намету Кара Мустафи-паші. Проти важкої кавалерії аж до появи кулемета можна було оборонятися тільки добре укріпившись за валом або возами (як це робили, наприклад, запорізькі козаки). Втім, будучи тривалий час розгорнутими «спиною» до наступу союзників, турки цього не зробили. Їхні передні лави було буквально зім’ято, а наступні — прорвано в багатьох місцях. Польські гусари завжди вигравали таку атаку, навіть якщо програвали баталію загалом — як це було, приміром, під час Першої північної війни у битві зі шведами при Варшаві. А під Віднем, уже через півгодини після вирішального наступу союзницької кінноти, було захоплено намет великого візира та зелений прапор Пророка. Християнам дісталися весь обоз турків та вся артилерія. Віденський гарнізон приєднався до нищення турків, котрі й не думали чинити хоч якийсь організований опір.

Кульмінація битви під Віднем. Картина кінця XVII ст.
Кульмінація битви під Віднем. Картина кінця XVII ст.
«Воїни ісламу» втратили до 20 тис. убитими, пораненими та полоненими й мусили назавжди облишити думку про продовження завойовницької політики в Європі. Безпосереднього винуватця поразки — великого візира Кара Мустафа-пашу — невдовзі було страчено за наказом султана. Австрія надовго стала наймогутнішою державою Центральної Європи. А от головний переможець — Польща — не отримала практично нічого. Занепала й славнозвісні «крилата гусарія», для якої тріумф у Віденський битві став останнім великим успіхом. Уже в наступному, XVIII столітті ця найблискучіша з європейських кавалерій поступово перетворюється на суто церемоніальний підрозділ.

Про цікаву сторінку історії битви поблизу Відня, пов’язану з місцевим міщанином українського походження (із Самбірщини) Юрієм-Францем Кульчицьким читайте в «ДТ» №7 за 2004 р. у статті Тараса Чухліба «Кава по-турецьки, по-віденськи чи по-українськи».

Три роки по тому, у 1686-му, Європа мала ще одну нагоду для святкувань та феєрверків, коли після більш ніж 150-річного турецького панування було звільнено столицю Угорщини Буду. Однак невдовзі наш континент надовго виявився розділеним на ворогуючі блоки та коаліції, і вже жодна наступна війна не могла розраховувати на таке одностайне сприйняття з боку християнського світу, як та вікопомна кампанія. Ну а останні операції в Афганістані та Іраку, що в них бере участь низка європейських держав у рамках керованого США НАТО, аж ніяк не можна вважати успішними навіть у суто воєнному плані.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво