Від політики варварства до політики дружби - Соціум - dt.ua

Від політики варварства до політики дружби

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

Давні греки з їхньою великою культурою називали варварами тих, чиєї мови вони не розуміли, чуючи від них лише абсурдні звуки «вар-вар-вар»...

Давні греки з їхньою великою культурою називали варварами тих, чиєї мови вони не розуміли, чуючи від них лише абсурдні звуки «вар-вар-вар». Сьогодні, живучи в мультикультурному світі, коли спілкуєшся з різними людьми з усіх країн, коли потрібно знати щонайменше три-чотири іноземні мови й розбиратися в історії та системі цінностей безлічі народів, варваром вважатимуть швидше того, хто продовжує в усьому цьому чути нерозбірливе белькотіння «вар-вар-вар». Однак так званих терористів чи людей, які походять з «країн-ізгоїв» третього світу, ми свідомо позбавили права голосу. Терорист, здійснивши якийсь жахливий учинок, чи біженець-азіат, який крадькома перетнув державні кордони, певне, керувалися якимись мотивами (хай якими дивовижними та заплутаними будуть вони для нас). Та, на жаль, ми ніколи не чуємо їхньої мови. Якщо в сучасній цивілізації є табу, то це — раціональні аргументи Чужого.

Сьогодні в суспільній свідомості знову запустила свій страшний маховик діалектика буржуа і варвара. Картинка така: з одного боку, цивілізовані, зрозумілі та приємні люди, з якими можна мати справу, а з іншого — темні маси диких тіней, від яких слід відгородитися високою стіною. Останні — терористи, з ними немає про що розмовляти, вони розуміють лише мову сили. Їх можна безкарно знищувати. Чи утримувати без суду й слідства в таборах і спеціальних тюремних ізоляторах. Світове співтовариство терпляче спостерігає, як одна країна знищує населення іншої, і ще обурюється, коли та намагається хоч якось захиститися. Знамениті інтелектуали кажуть тепер, що наша «цивілізація» давно перестала б існувати, якби не переймала у війни «варварських» методів своїх ворогів.

Отже, триває священна війна проти варварів? Швидше такий пафос, притаманний здебільшого політикам-неоконсерваторам («неоконам»), свідчить про загрозу міжнародному праву, тобто про конституційну кризу всередині «найцивілізованіших» країн першого світу. Адже така «справедлива війна» проти тероризму зовсім не рахується з міжнародними конвенціями, ставлячи свої військові імперативи вище за законодавчі норми світового співтовариства. Активними членами світового співтовариства є не тільки західні країни, які відкидають де-факто всіх інших на периферію капіталістичної світосистеми, а й країни Сходу, котрі де-юре мають право раціональної аргументації на міжнародній арені. У протилежному випадку, перетворюючи «ворога» на безмовного звіра, ми можемо повернутися до неоколоніальної практики.

Наприкінці XIX століття, у класичну епоху колоніалізму, німецький політолог Генріх фон Трейчке висловив цілком показові для тодішньої західноєвропейської громадської думки судження: «Міжнародне право було б лише пустопорожніми фразами, якби спало на думку застосовувати його також до варварських народів. Щоб покарати негритянське плем’я, слід спалити його села — нічого не досягнеш, якщо не зробиш чогось подібного. А якби німецька імперія в таких випадках зверталася б до міжнародного права, це був би не прояв людяності чи справедливості, а ганебна слабкість». Тоді ж у Європі вперше були винайдені розривні кулі. Оскільки вони спричиняли дошкульні незручності для «цивілізованих» країн, у 1897 р. Гаазька міжнародна конвенція заборонила їх використовувати, залишивши тільки «для полювання на дичину та для колоніальних війн». Через півстоліття знаменитий нацистський філософ-юрист Карл Шмітт сформулював принципи європейського публічного права: правила та обмеження каральних дій під час війни поширюються лише на ті країни, які їх дотримуються і визнають; що ж до варварів, тобто «злочинців, розбійників, дикунів», а також колонізованих народів, то стосовно них дозволено все. Не дивно, що винищення фашистами цілих міст і селищ вважалося легітимним, оскільки не було карним стосовно варварських народів. За одного вбитого німецького солдата розстрілювали ціле село. А сьогодні?..

Насправді варварство — це не поведінка іншого (яка вже є наслідком), а передовсім наше невміння знаходити спільну мову з цим іншим. Варварство можна подолати, лише позбувшись ненависті та ворожості до чужих бажань і слів. А для цього спочатку слід вислухати співрозмовника й спробувати зрозуміти його і переконати, тим самим змінюючись разом із співрозмовником. Це можливо, якщо поставитися до іншого як до рівного собі, як до людини з раціональним мисленням, відкритої й готової мінятися, слухати й сперечатися на рівних. Так зароджується політика дружби.

Закликаючи до політики дружби, недостатньо задовольнитися благим закликом до загальної, прозорої та відповідальної комунікації, до дискурсивної кругової етики між раціональними суб’єктами права, які нескінченно сперечаються один з одним, знаходячи задоволення та вмиротворення в рятівному діалозі. Комунікативна етика в стилі Хабермаса видається корисною, але обмеженою вже тим, що не зважає на контекст, на те, що ж відбувається за спинами партнерів, які розмовляють, а саме: на їхні соціальні, расові та гендерні розшарування й антагонізми. Про яку дружбу може йтися між гнобителями та пригнобленими? Ясно, що гнобитель завжди ладен лицемірно співати про рівність, дружбу та любов лише тоді, коли йому це вигідно.

Поза вигодою, поза приватними інтересами, вираженими в суперечливих і розрізнених думках, які легко купуються і продаються, може бути тільки істина.

Політику дружби, яка протистоїть політиці варварства (тобто коли добре усвідомлюється, що варварство існує і від нього не відмахнешся добрими побажаннями добра та миру), слід визначати як політику істини. Еквівалентом істини в політиці є концепція справедливості, за яку потрібно боротися. Тут політику дружби, певне, потрібно розуміти, швидше, як політику друзів істини та справедливості («Сократ мені друг, але істина дорожча»). З одного боку, друзями істини завжди були філософи, тоді як з іншого — за справедливість борються всі пригноблені суб’єкти, які революціонізують свою свідомість. Виходить немов архетипічна зустріч Сократа і Діогена, яких розділяє, звісно ж, не ворожнеча й ненависть, а якась змагальна ігрова практика, яку греки називали агоном. Але ніхто не може нав’язати істину силою чи хитрістю; слід відрізняти тих, хто істину ґвалтує, від тих, хто з нею дружить.

Сьогодні смисли дружби та міжнародного права дуже схожі. Вони полягають у можливості порозуміння та прямої розмови. Надати слово й бути почутим — прерогатива рівних. Ось чому істинною політикою є будь-яка дія, спрямована на пошук рівності («нема ні елліна, ні іудея…»). Антиполітикою в цьому сенсі виступає як фізичне насильство, так і насадження мовчання. Відібрати право говорити або спотворити слова, змусити замовкнути або звести сказане до нісенітниці — це не менший злочин, ніж фізична розправа. І те й інше людину заперечує, істину ґвалтує. Можна, звичайно, вкласти у вуста поневоленого потрібні слова, перетворити його на маріонетку. Але кого ми тоді намагаємося обдурити? Лише самих себе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво