Від карооких ведмежат до темних тіней дитячого суїциду - Соціум - dt.ua

Від карооких ведмежат до темних тіней дитячого суїциду

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Вони не переживають екзистенціальних криз, не відслідковують нейрохімічних механізмів діяльності своєї нервової системи і зживаються з розумінням власної психологічної уразливості...

Вони не переживають екзистенціальних криз, не відслідковують нейрохімічних механізмів діяльності своєї нервової системи і зживаються з розумінням власної психологічної уразливості. І хоча більшість із них схильна виражати свої негативні переживання через ревучий, як тисяча чортів, вируючий ураган емоцій, у цілому вони надзвичайно прості та життєрадісні істоти. Їхня свідомість, вважаємо ми, дорослі, наповнена лише силуетами плюшевих зайців, деталями заводної гусені із кумедними волохатими ріжками і п’ятисантиметровими винищувачами з написом «та-та-та!» на борту. Можливо, саме через наявність такого милого хаосу нам, дорослим, ніколи не хочеться згадувати про існування такого страшного явища, за яке в середньовічній Європі спочатку протягали вулицею обличчям донизу, а потім, вбивши в груди осиковий кіл, закопували на перехресті. Ми кажемо про суїцид, точніше, про одну з найтрагічніших його форм — дитяче самогубство, почувши про яке, одні закривають вуха, інші — заплющують очі, а треті опечатують свої роти надійним сургучем із мовчання та забуття. Перед обличчям цього лиха ми справді перетворюємося на тих мавп, кожна з яких боїться, кожна з який прагне не знати.

Щорічно в нашій країні не одна й не дві дитини від 7 до 14 років (сьогодні мова йтиме саме про цей вік) здійснюють спробу самогубства, проте офіційна статистика про ступінь поширення цього явища воліє не знати. Втім, навіть підкручений циферблат статистики не такий страшний, як усвідомлення того, що перед обличчям дитячого суїциду ми, дорослі, практично безсилі: у кожного другого маленького суїцидента відсутній так званий пресуїцидальний синдром — психологічний симптомокомплекс, який супроводжує період формування суїцидальної поведінки. Іншими словами, рішення про смерть народжується в дитячій голові майже блискавично, і часу на обмірковування ситуації чи зіставлення фактів у його рідних уже немає.

Попри існування сьогодні безлічі теорій і наукових гіпотез про причини суїцидальних актів, жодний психіатр і жодний суїцидолог не скажуть вам, що саме стоїть за цим страшним феноменом і куди ідуть його корені. Дітей не можна віднести до жодного параграфу суїцидології — науки, яка вивчає теоретичний і практичний аспекти аутоагресивної (суїцидальної) активності людини, тому що споконвічно вони були і є джерелом життєрадісності та чистоти. Їм не властиві ті дикі, сповнені мороку й розпачу стани, які дуже часто рухають і управляють дорослими людьми. Ніхто з них навіть не думає поневолювати свою свідомість тією «естетичною аурою самогубства», про існування якої вже понад десять років сперечаються вчені-суїцидологи й котру деякі з них вважають превалюючою у стані будь-якого суїцидента. Та все-таки вони здійснюють «це».

Щоб зняти стрес, позбутися психотравми дитина вдається до різних, але однаково страшних засобів: мотузки, висоти, отруйних речовин. Причому, говорять спеціалісти, рівень умисності дій, що самозашкоджують, зростає зі збільшенням віку дитини. Вже не одне покоління психіатрів знає про те, що будь-який випадок, у якому людина старша за шість років немов «провокує» свою смерть, — далеко не трагічна випадковість. Особливо це характерно для дитячих отруєнь. «Випадкові» передозування дуже рідкісні серед дітей, тому навіть якщо згодом маля стверджуватиме, що просто хотіло пограти в «лікаря» і тому скористалося вмістом домашньої аптечки для власного лікування, — вірити йому не можна. Тому що, відповідно до статистики, дитячі самогубства дуже рідко були наслідком якоїсь захоплюючої гри.

Навіть якщо психіатри не знаходять у маленького суїцидента психічного розладу та в його сім’ї «усе як завжди» — це не означає, що в нього не може бути ніяких причин для здійснення акту sui caedo.

Гірка статистика

За даними психіатрів, серед дітей 7—14 років найбільшу кількість суїцидів здійснюють хлопчики, оскільки їхня психіка в цьому віці неміцна й більше, ніж у дівчаток, схильна до психотравм. Якщо казати про форми суїциду, то медикаменти найчастіше обирають дівчатка, тоді як хлопчики вважають за краще (якщо ці слова доречні в подібній статті) йти з життя «з допомогою мотузки».

Чимало дослідників вважають, що більша частина дітей, які здійснили суїцидальну спробу чи суїцид, були психічно здоровими й не мали навіть емоційних порушень. (Академік Павлов також повністю відкидав думку про те, що кожний із тих, хто здійснив суїцидальну дію, неодмінно був душевнохворим. Цей учинок він завжди пояснював відсутністю в суїцидента так званого рефлексу мети.)

Також було встановлено, що діти, які покінчили чи намагалися покінчити із собою, мали вищий коефіцієнт розумових здібностей порівняно зі своїми однолітками. І, що найголовніше, 78% суїцидентів належали до зовнішньо благополучних сімей із середнім і вище за середній статком. Не знаю, як прокоментувати такий факт і чи можливий коментар узагалі, але серед безпритульних дітей до суїциду, попри всю трагічність їхнього існування, вдається лише кожна десята дитина (що, зазвичай, теж чимало, проте цілком можна пояснити і з соціальної, і з психологічної сторони).

Проте існуюча статистика дитячих суїцидів по кожній з українських областей, Києву й по Україні в цілому — це лише «доведені» цифри. Для виявлення реальної кількості здійснених дітьми суїцидальних дій існує ряд таких «але»: по-перше, самогубства, особливо дитячі, через відсутність вагомих доказів часто кваліфікують як нещасні випадки; по-друге, відсутності цих самих доказів іноді «допомагають» батьки, які не бажають розголошення подробиць і без того страшної трагедії; по-третє, при відсутності ускладнень після здійснення спроби самогубства дитячий суїцид часто ніде не фіксують.

Саме тому сьогоднішня середньоарифметична кількість дитячих смертей перевищує сім, а не сімнадцять десятків. З року в рік українські діти продовжують іти з життя, і цьому, на жаль, поки що ніяк завадити не можна.

Суїцидогенна сім’я

Дитяче самогубство — завжди трагедія для всіх — близьких і чужих. Та по рідних дитини, яка пішла з життя, вона б’є так, що багато хто з них утрачає бажання жити. Провалля, що виникло перед ними, поглинає всі думки та почуття. Порівнюючи та спостерігаючи, аналізуючи та співставляючи, психологи дійшли висновку, що травма, отримана близькими суїцидента, цілком може стати причиною нової трагедії. Тому світова психіатрія вже давно каже про необхідність подання психотерапевтичної допомоги найближчому оточенню суїцидента. На жаль, на практиці мало хто з лікарів приділяє цьому питанню належну увагу. Можливо, саме через настільки грубу неуважність і народилося поняття тієї самої «суїцидогенної сім’ї», яка в історії науки про душу вже давно стала предметом численних досліджень.

Кажуть, суїцид на сторінках сімейної історії справді може стати провокативною моделлю для наступних «родинних» самогубств. Чому? Теорія вродженої схильності до суїциду, якої дотримувалися багато славетних медиків, психіатри, біологи й психологи, не тільки жива, а й успішно розвивається. Її автор — французький дослідник і соціолог Фалрет стверджував, що суїцидальна спадковість насправді існує і виражається не лише в схильності членів сім’ї до самогубства, а й у певних рисах характеру, і навіть у таких типах реакцій, як пристрасність, надмірна роздратованість, нетиповий спосіб життя, періодичний похмурий настрій, завищена самооцінка, нетерпимість тощо. Факт біологічної основи суїцидальної поведінки можна вважати доведеним: учені дійшли висновку, що в процес формування суїцидальної активності включені серотонінергічна, донамінергічна, опіатна та нейротрансмітгерна системи і що істотне зниження рівня серотоніну в людській крові прямо пов’язане з відчуттям безнадійності та наступного розвитку суїциду.

Критична глибина питання

За останні роки загальна психіатрія здійснила значний ривок у розумінні крихкості дитячого світу та розмежувала всі чинники, що впливають на нього. Сьогодні майже кожний другий психіатр може дати чітку й вичерпну характеристику вікових особливостей суїцидальної поведінки.

Основною причиною, що спонукає дітей до настільки страшного кроку, є сім’я, члени якої не завжди розуміють колосальну важливість своєї ролі або мають досить специфічне уявлення про «правильний» виховний процес. Нижче ми наводимо фрагмент із надзвичайно цікавої доповіді суїцидолога — пані Вроно, яка вже понад двадцять років працює в галузі дитячо-підліткової суїцидології та котра в травні 1998 року представляла результати своєї роботи на десятому Всесвітньому конгресі з сімейної психотерапії в Дюссельдорфі: «Діти переконані в тому, що смерть має початок і кінець. У їхньому уявленні смерть — це або інший вид існування, або тривала відсутність, або навіть важка хвороба. Вони переконані, що, здійснивши суїцидальну спробу, помруть, але помруть «не до кінця». З допомогою смерті вони прагнуть уникнути нестерпної життєвої ситуації або позбутися страху покарання за проступок, що наближається. Після «закінчення смерті» діти сподіваються розпочати нове життя без конфліктів із тими, кому був адресований їхній суїцид як останній аргумент, як крик про допомогу. Найчастіше тут йдеться про батьків. Здійснюючи спробу суїциду, діти сподіваються, що зможуть цим учинком змусити їх змінитися і що «вона», смерть, допоможе відновити мир і розуміння в сім’ї, і коли «вона» закінчиться, то можна буде по-справжньому щасливо жити у своїй сім’ї. Семирічний хлопчик після спроби повіситися казав, що вирішив померти через те, що мати погрожувала йому притулком за погану поведінку. Він вичерпав всі аргументи: кричав, плакав, просив — не допомагало, після кожного нового проступку вона продовжувала погрожувати покаранням. І для того «щоб вона зрозуміла», він вирішив повіситися. «Висітиму та дивитимуся, як вона убивається, а потім усе в нас буде гаразд». — «Коли потім?» — запитали його. — «Потім, коли смерть пройде».

Кожна дитина живе за принципом «тут і нині» і щиро вірить у те, що якщо її карають і не визнають сьогодні, отже, те саме відбуватиметься з нею й завтра, і завжди. Діти дуже безпосередні, але мислять конкретно, тому ті надзвичайні «фігури мови» й міцні словесні обороти, що у нападі злості можуть злетіти з ніжних батьківських уст, вони завжди схильні сприймати буквально. Одне слово чіпляється за інше, друге за третє, третє за попереднє, і дитина вже не згадає про карооких ведмежат, подарованих їй на Різдво. Звичайно, рідкісні батьківські випади не можуть стати підставою для розвитку в дитини суїцидального потенціалу, але якщо внутрісімейна ситуація справді складна та переповнена подібними речами, то цілком можливо, що одного прекрасного дня дитя не витримає напруги й тихо піде. І хтось чужий потім розпочне свою звичну роботу — проводитиме посмертний аналіз обставин, які передують і супроводжують самогубство: вивчати біографію, відтворювати події останніх днів, проводити опитування родичів, аналізувати посмертні записки...

На думку вищезгаданої пані Вроно, ключовою фігурою суїцидальних дій дитини завжди є її мати, яка, вносячи елементи дисгармонії в їхні стосунки, може сильно ранити дитя. Окремі суїцидологи переконані в тому, що тема «мати суїцидента» не менш глибока та цікава, ніж світ чи світосприймання його самого, тому що в більшості випадків саме вона виступає першопричиною розвитку суїцидального потенціалу.

Госпіталізація

Якщо спроба суїциду не вдалася і дитина благополучно уникнула фізичних ушкоджень, її батьки, на свій страх і ризик, можуть або звернутися до приватного психолога, або піти «на поступку перед совістю» і госпіталізувати дитину в психіатричну лікарню. За іронією, останню вибирають лише в крайньому випадку, коли дітися вже справді нікуди. Щоб довідатися про подальшу долю суїцидальних дітей і особливості їхнього ведення в психіатричній клініці, «ДТ» звернулося до Ольги Ремівни Гуленко — завідуючої 11-м дитячим відділенням Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1:

— Для дітей нашого контингенту (від 3 до 12 років) суїцидальна спроба — явище справді досить рідкісне. У 2004—2005 роках у нас лежало четверо дітей. Одна з них — дівчинка одинадцяти років, яка поступила до нас унаслідок надзвичайно складної сімейної ситуації: при розлученні батьків її залишили батьку, але дитина не хотіла жити без рідної матері. Нова школа та новий колектив ще більше погіршили ситуацію, і 1 вересня в неї виникло психологічне збудження — вона страшно металася, намагалася викинутися з вікна. Цей випадок турбував нас поганою перспективою — батько наполягав, щоб дочка, відповідно до рішення опікунської ради, перебувала з ним. Однак ми, бачачи в дівчинки яскраво виражену депресивну симптоматику, вирішили направити до опікунської ради відповідний лист. Не знаю, як вирішився цей конфлікт, але більше ця дівчинка до нас не поступала.

Наступний випадок також був пов’язаний із проблемами в сім’ї: мама розлучилася з батьком восьмирічної дівчинки й незабаром вийшла заміж за іншого. До появи нового тата мала спала з мамою. Все це призвело до того, що якось вночі в дитини сталося психомоторне порушення, дівчинка кинулася на вікно. Слава Богу, її вчасно зупинили. Подібна реакція була спровокована труднощами адаптації до нової сімейної обстановки, тому нам, крім медикаментозної терапії, довелося підключати психологів, які працювали й з батьками, і з дівчинкою.

У третьому випадку хлопчик захотів перевірити, чи зможе він спуститися з дев’ятого поверху з допомогою парасольки. Такий інтерес виник у дитини не раптово. У молодшому віці він також любив проробляти подібні експерименти й стрибав із дахів якихось низеньких будівель, сарайчиків. Його теж вчасно зупинили. Ще одна дитина, маючи органічне ураження головного мозку, надзвичайно зацікавилася питаннями загробного життя і, на жаль, дуже піддавалася навіюванням: після яскравої розповіді однолітків про відділення душі від тіла погодилася на повішення. Цього десятирічного хлопчика встигли зняти з петлі, проте до його проблем додалася ще й органічна симптоматика, тому що легку асфіксію він усе-таки встиг перенести.

Усі ці діти не мали психічних захворювань і були виписані під нагляд дільничного психіатра.

— Як відбувається процес госпіталізації дітей і скільки в середньому вони перебувають у вас?

— Відповідно до закону про психіатричну допомогу, дитину можна госпіталізувати в тому випадку, якщо її батьки дають письмову згоду на це. Середній термін перебування таких дітей у нас — півтора місяця, але ми ніколи не виписуємо їх відразу. Здебільшого спочатку відпускаємо в коротку лікувальну відпустку: дивимося, як проходить адаптація до сімейної обстановки. Якщо все благополучно — подовжуємо його. Перед випискою дитини із суїцидальними тенденціями ми повинні бути переконані в тому, що виписуємо пацієнта з явним поліпшенням і без якоїсь загрози для його життя.

Проте є такі діти, яким психологічна корекція необхідна постійно. Психіатри за місцем проживання є, а от із психологами важче. Сьогодні безліч дітей мають ознаки яскраво вираженої агресії, і з ними повинен працювати не психіатр, а психолог.

— Ольго Ремівно, а якщо батьки не бажають бачити у вчинку своєї дитини суїцид і відмовляються відправляти її на лікування, що тоді?

— Теоретично, якби батьки відмовилися від госпіталізації, але психіатр побачив би, що загроза для життя дитини справді є, тоді це питання вирішувалося б уже через відповідні органи піклування, які, відповідно до закону про психіатричну допомогу, мають повне право направити дитину на лікування без батьківської згоди. Проте в усіх відомих мені випадках батьки йшли назустріч лікарям.

— Як і чим наша психіатрія лікує сьогодні дітей, які намагалися здійснити суїцидальний акт?

— Усім дітям, котрі поступали до нас із суїцидальною спробою, не були потрібні реанімаційні заходи. Тому основою їхнього лікування були антидепресанти, вітамінотерапія, психологічна робота, препарати зі зменшення тривоги. Іноді доводиться вдаватися до транквілізаторів, але їхнє використання зводиться до мінімуму: середній курс розрахований на десять днів.

— Наскільки я знаю, чим молодша дитина, тим складніше довести наявність спроби суїциду. Якщо в міліції немає ніяких доказів, а батьки бачать тільки нещасний випадок, що тоді?

— Тоді необхідна серйозна роз’яснювальна робота. Саме тому сьогодні ми намагаємося «не закриватися» перед оточуючими. Якщо раніше лікарня ім. Павлова асоціювалася зі страшним місцем, до якого відправляли лише тоді, коли вже не було іншого виходу, то нині контингент наших дітей дуже помінявся. Особисто я намагаюся не робити секретів із того, що відбувається у відділенні та як воно працює. Звичайно, нас продовжують запитувати про те, чи проводимо ми експерименти на дітях, адже хтось десь щось таке чув. І коли мені таке кажуть, я завжди починаю роз’яснювати... Головне — не прогаяти час, тому що коли він прогаяний, розібратися в причинах і наслідках дуже важко.

— Ольго Ремівно, чи існує, на ваш погляд, необхідність проведення анкетування серед українських школярів для виявлення схильності до суїциду?

— Мені здається, подібний крок був би хорошою профілактикою в питанні попередження дитячих трагедій, тому що в анкеті навіть з відповідей на непрямі питання можна побачити тенденції розвитку дитини і якоюсь мірою навіть визначити її конституційне тло. На мій погляд, у подібних профілактичних заходах була б зацікавлена й наша міліція. Іноді ми, психіатри, не бачимо в дітей ніякого негативу, у той час як психологи за малюнками доводять нам, що якесь порушення точно є. Ми починаємо придивлятися, працювати над цим питанням і незабаром розуміємо, що вони справді не помилилися у своїх припущеннях.

Причини суїцидальної поведінки дуже складні. Їх можна шукати в біологічних, генетичних, соціальних і психологічних сферах нашого життя. Дослідження, звичайно, є, але єдиного системного підходу до однієї із найстрашніших проблем людства в нас як не було, так дотепер і немає.

Та хоч що казали б теоретики, дітям із суїцидальними схильностями, так само, як і їхнім близьким, необхідно допомагати: фізично, психологічно, соціально і, звісно ж, інформаційно. З метою профілактики суїцидальної поведінки необхідно проводити не тільки закриті медичні семінари, а й такі інформаційно-навчальні заходи, котрі були б спрямовані на поширення знань про особливості формування суїцидальної поведінки, про її перебіг в дорослих і дітей, про роботу різноманітних суїцидологічних служб тощо. Поки що українська психіатрія нічим таким похвалитися не може — величезний «табуйований» замок дотепер висить на її жовтих дверях.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво