Від Гоголя до наших днів. Духовні засади українського землеробства - Соціум - dt.ua

Від Гоголя до наших днів. Духовні засади українського землеробства

4 лютого, 2010, 14:55 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-12 лютого

Попередній рік минув під знаком Гоголя. Здається, 200-річчя великого письменника приглушило всі інші дати і ювілеї...

Попередній рік минув під знаком Гоголя. Здається, 200-річчя великого письменника приглушило всі інші дати і ювілеї. Але напружмо пам’ять — чи не забули чогось важливого? Так і є! Тієї весни, коли в Сорочинцях народився Микола Васильович, зовсім поруч, під Миргородом, універсальний ерудит і землероб В.Ломиковський посадив першу в нашій (можливо, і в світовій) історії полезахисну лісосмугу. Згодом долі видатних особистостей дивним чином перетнулися… До цього додамо, що століття по тому побачила світ книжка українського агронома І.Овсинського «Новая система земледелия», а того ж таки 1909 року почала діяти Полтавська сільськогосподарська дослідна станція. Її започатковано як перше в країні Дослідне поле ще в 1884 році за участі «батька ґрунтознавства» В.Докучаєва, тобто 125 років тому. Чи не забагато «круглих» дат? Саме стільки, щоб прослідкувати духовні джерела вітчизняного землеробства.

Влітку 1888 року, коли Пол­тавське губернське земство запро­понувало В.Докучаєву обстежити місцеві ґрунти для наступного «облагородження», Василь Васильович охоче погодився, бо йому вже доводилося досліджувати землі Лівобережжя. У новій експедиції, як і раніше, взяли участь його учні. Серед них — Во­лодимир Іванович Вернадський, чиї біосферні погляди формувалися саме в ті роки, під впливом праць Докучаєва. Згодом він здобув світове визнання як автор учення про біосферу, заснував нову науку — біогеохімію. А в 1918 році В.Вернадський став першим президентом новонародженої Української академії наук, згодом працював у Полтавському краєзнавчому музеї. Глибоке, здорове коріння живили полтавські чорноземи!

Того ж літа у Полтаві Докуча­єв познайомився з талановитим агрономом, чудовим знавцем степового рільництва Олександром Олексійовичем Ізмаїльським, який працював управителем великого маєтку князя В.Кочубея неподалік Диканьки. Час, вільний від службових обов’язків, Ізма­їльський віддавав науці, досліджу­ючи полтавські ґрунти, випробову­ючи агротехнічні засоби боротьби з посухою. Був віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства. Лани Ізма­їльського завжди були в чудовому стані, давали високі врожаї без надмірних витрат праці і коштів.

Дружба вченого-ґрунтознавця і агронома є життєвим прикладом благотворного взаємо­впливу науки й землеробської практики. Спільна робота, що мала на меті вивчення водного режиму степів, збагатила новим знанням і досвідом вітчизняну науку. Їхні думки збігалися в головному, а саме — у переконанні: потрібно не перетворювати природу степів, а допомагати їй. Особливо яскраво природоохоронні ідеї В.Докучаєва та О.Ізма­їль­ського проявились у пропозиціях щодо влаштування такого водного господарства, де землі й води розглядаються як органічні складники єдиної живої природної системи. Вони радили використовувати місцеві водотоки, влаштовуючи ставки саме у вер­хів’ях видолинків і ярів, тобто на вододілах; самі ж яри засаджувати деревами й кущами. Поміж ланами мали піднятися лісосмуги, які захищали б землю від вітрів. А щоб поверхня ж ґрунту не втра­чала здатності затримувати сніги, роль густого руна степових трав, що зникли внаслідок господарської діяльності людини, мали відіграти стерня та інші пожнивні залишки.

Справедливо вважаючи, що для організації польового господарства важлива не та волога, яка випадає на ґрунт, а та, яку він вбирає, Ізмаїльський писав у книжці «Як висох наш степ»: «Якщо ми будемо й надалі так само безтурботно позирати на прогресуючі зміни поверхні наших степів, а в цьому зв’язку — і на зростаюче висушування степового ґрунту, то навряд чи можна сумніватися, що в порівняно недалекому майбутньому степи наші перетворяться в неродючу пустелю». На жаль, ця праця відомого українського дослідника, ентузіаста природоохоронного господарювання, востаннє видавалася аж у 1950 році. Чому — неважко здогадатися. Керівні позиції в науці захопили авантюристи, котрі оголосили війну не тільки всім без винятку генетикам, а й теоретикам і практикам органічного землеробства.

Результати полтавської експедиції лягли в основу відомої книжки «Наши степи прежде и теперь», де Докучаєв розвинув своє вчення і вперше в історії науки застосував до ґрунтів еволюційні принципи, вважаючи, що одні ґрунти можуть походити від інших. Вони народжуються, ростуть, досягають розквіту і, за несприятливих умов, гинуть. Отже, вивчати й використовувати їх слід за законами життя, а не мерт­вої, за визначенням Вернадсь­кого, «косної» природи. Живі ґрунти, безперечно, мають свої періоди активності, свої хвороби, а можливо, навіть і примхи! Цю думку Докучаєв яскраво проілюстрував в одній із лекцій, прочитаній у Полтаві: «Я не можу вигадати кращого порівняння для сучасного стану чорнозему, ніж те, до якого я вже вдавався у своїх статтях. Він нагадує нам чистокровного арабського коня, загнаного й затурканого. Дайте йому відпочити, відновіть його сили, і він знову буде скакуном, якого нікому не обігнати».

Поетичні алегорії Докучаєва допомогли широкому загалу землеробів прилучитися до наукового мислення, осягнути феномен утворення ґрунтів. І стали справж­нім викликом хижацькому ставленню до землі, з якої все, що тільки можна, вичавлювалося, але майже нічого їй не поверталося. Образ втомленого скакуна не втрачає актуальності й сьогодні, коли знову гостро стоїть питання родючості... Тож не випадково докучаєвські читання цікавили не самих тільки землевласників. Це, звичайно, свідчення популяризаторського хисту великого вченого. Та все ж головне, мабуть, у філософській глибині, високій моральності його лекцій, сповнених справжнього патріотизму. Адже професор відкривав своїм слухачам не просто приховані від неуважного ока таємниці життя ґрунту. Він пробуджував почуття відповідальності за майбутнє землі, чи не першим з учених звернувся до духовних засад землеробства.

Халтурникам зазвичай дорікають тим, що не мають совісті. Певні моральні засади необхідні будь-якому спеціалістові, інакше вбогими будуть результати праці. Землеробові ж потрібне щось більше, ніж звичайна професійна совість. Історія землеробства переконує: земля — не просто певна субстанція, своєрідна сировина, з якої виробляються харчові продукти. Доки живе, вона є чутливою системою, яка здатна виконувати своє природне призначення. А залишається живою тільки за умови, коли землероб несе за кожен її клаптик не лише матеріальну, а й моральну відповідальність. Знеособ­лення ж землі позбавляє селянина можливості віддати свій моральний борг, розриває споконвічні зв’язки, створені самим Життям. І кожного разу, коли ці зв’язки втрачалися, цивілізація опинялася перед прірвою.

В античні часи знеособлення родючого лану призвело до спусто­шення колись квітучих земель Північної Африки, Апеннін, частини Іберії та Греції, стало навіть однією з причин занепаду Римсь­кої імперії. А в XIX, на початку і в середині минулого століття — до виснаження наших степових чорноземів унаслідок над­мірної експлуатації, яку Доку­чаєв назвав «хижацькою». Особ­ли­во — за часів «інтенсифікації», коли бездумне застосування важкої техніки, знеосібка і плани «по валу» призвели до нової аграрної кризи 1960—1970-х років… З певністю можна стверджувати, що в суспільстві діє закон моральної відпові­дальнос­ті за землю-годувальницю. Силою своєї дії він дорів­нює, мабуть, найфундаментальнішим об’єктив­ним законам, за якими відбувається розвиток при­родно-соціальних про­цесів. Його дотриман­ня допоможе нам відновити екологічну рівновагу сучасної людини з навколишнім середовищем, на відсутність якої ми так часто нарікаємо.

Після того як В.До­ку­­­чаєв пояснив значення структури чорнозе­мів, професор Петер­бурзь­­­кого університету Павло Андрійович Костичев роз­ро­бив своєрідну теорію віднов­лен­ня структури ґрунтів під по­к­ри­вом трав. Трохи згодом талано­витий ґрунтознавець, майбутній академік Василь Робертович Ві­льямс, розглядаючи ґрунт як жи­ве утворення, переконався, що «вся фізика ґрунту визначається його біологією». На підставі праць своїх попередників Вільямс розвинув вчення про травопільну сівозміну з науково обґрунтова­ним розміщенням луків, ланів та захисних лісонасаджень. Ві­льямс був ревним прибічником культури багаторічних трав, особ­ливо бо­бових — люцерни, конюшини, що відновлюють структуру, підвищують родючість ґрун­тів. Ідеї цього видатного вченого панували в нашому землеробстві до середини 1950-х років, ставши основою для урядової постанови 1948 року «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових та лісостепових районах європейської частини СРСР».

Але невдовзі від травопільної системи відмовилися як від «нерентабельної», зневажливо охрестивши її «травополкою», вважаючи, ніби вона заважає запроваджувати кукурудзу та просапні. І почали викорінювати навіть там, де без трав просто неможливо захистити землю…

Та ще до того, як проблеми тяглової сили втратили гостроту з появою трактора, виникла ідея безплужного обробітку ґрунту. Відповідну систему вперше в історії агрономії обґрунтував і розробив наш співвітчизник — агроном з Поділля Іван Євгенович Овсинський. Характерно, що його рукопис тривалий час блукав по різних редакціях, де скрізь відхилявся як несерйозний. Упер­ше побачивши світ в одному з польських часописів, ця праця привернула увагу практиків і, нарешті, хоч і дуже недбало перекладена, 1899 року була видана в Києві під назвою «Нова система землеробства». Друге — доповнене московське — видання 1909 року автор підготував сам. Попри суперечливі міркування про «психічне» життя рослин, у цій книжці є цікаві думки й практичні поради щодо того, як обробляти землю, уникаючи глибокої оранки.

«Де той плуг, що орав степи, вкриті буйною дикою рослинністю, якої не породити нашим оброблюваним ланам, — писав Овсинський. — Невже ми не бачимо степів, де верхній шар землі, багатий на органічні залишки, протягом багатьох віків знаходився на поверхні, доки не утворив дивовижно родючий ґрунт — чорнозем!.. Природа дала нам грандіозний приклад, як слід обробляти землю, але ми не вміли або не бажали читати з її мудрої книги». Його систему можна вважати енергійною спробою застосувати на практиці вчення Докучаєва про землю як живий організм.

Розглядаючи причини й наслідки ерозії, Докучаєв не обмежився, звичайно, визначенням лише одного або двох симптомів страшної хвороби землі. Він розвинув свою думку далі: «Ліси, що захищали місцевість від розмиву і вітрів, накопичували сніги, сприяли збереженню ґрунтової вологи, а вірогідно, і підвищенню горизонту ґрунтових вод; ліси, що охороняли джерела, озера і ріки від засмічення, зменшували розміри й збільшували тривалість весняних водопіль — ці, можна сказати, найважливіші, найнадійніші і найдосконаліші регулятори атмосферних вод і життя наших річок, озер та криниць місцями зменшилися у три-п’ять і більше ра­зів». Не забуваймо, що це написано понад століття тому. Скільки ж природних водоохоронних лісів зникло відтоді?!

Стан вод і земель, погодьтеся, — це показник того, як ми шануємо минуле, і чи віримо у власне майбутнє. Цього можна по­вчитися у наших великих предків… Ви заходите до садиби-музею геніального письменника, що в селі Гоголевому, колишній Василівці. І бачите малюнок могутнього дуба, зроблений його рукою. Ще й лебедя у батьківському гербі... Чи плавали гордовиті птахи в тутешніх ставах — питання, як побачимо, не марне. Але найважливіше те, що господарі Василівки почувалися значно ближчими до природних реалій, ніж ми. Це поза сумнівом. Можливо, саме тому більше й не народилося людини з гоголівським талантом.

Ось гербарій, зібраний Мико­лою Васильовичем на схилі життя, під час останнього його приїзду додому, разом із сестрою Ольгою. Можливо, деякі із цих трав уже не квітнуть в околицях колишньої садиби Гоголів—Яновсь­ких, а що в парку — то майже напевно. А от і ставки, зображені на живописних етюдах, які зберігаються в садибі-музеї. Виконані сучасниками письменника, ці етюди з документальною докладністю доводять, що Гоголь міг милуватися сніжно-білими квітами латаття просто з паркової альтанки. Дрібниця? Не скажіть. У Гоголя дрібниць немає, є геніальні деталі й подробиці.

Кілометрів за 60 від гоголівсь­кої Василівки була садиба В.Ло­миковського, завзятого історика й етнографа. А ще — й агронома! Він походив зі стародавнього роду козацької старшини: його предок, генеральний обозний Іван Ломиковський, за свідченням відомого історика С.Соло­в­йова, був прибічником гетьмана Мазепи. Вчився Василь Яко­вич у Московському шляхетному кадетському корпусі, та на військовій службі побув недовго. Оселившись у маєтку під Мирго­родом, збирав матеріали з історії України, записував народні пісні і думи; деякі з них дійшли до нас тільки завдяки Ломи­ковському. Отримавши у спадок «пустиню», перетворив її на зразкове господарство… Гого­лі—Яновські, особливо мати пись­менника, Марія Іванівна, були добре знайомі з Василем Ломи­ковським і не раз бували в його маєтку, символічно названому «Парк Трудолюб». Напевно, бачив ті землі і знав про «древо­пільну» систему і сам Микола Ва­сильович. Адже саме Ломиковсь­кий став прототипом прогресивно­го аграрія — поміщика Костан­жогло у 2-му томі безсмертної поеми «Мертві душі». Навіть нез­рівнянний сарказм геніального письменника на якийсь час угаму­вався перед побаченим, і в 3-й главі Гоголь переходить на майже «високий» епічний стиль:

«І справді, через усе поле йшов сіяний ліс — рівні, як стріл­ки, дерева; за ним другий, вищий, теж молодняк; за ними старий ліс­няк, і всі один вищий від одно­го […] І тричі проїхали, як крізь ворота стін, крізь ліси […] «Як же це він зробив?» «Роз­питаєте в ньо­го. Це земле­знавець такий, у нього нічого немає марно. Ма­ло то­го що він ґрунт знає, але знає, яке сусідство для кого пот­ріб­не, біля якого хліба які дерева. Кожне в нього три, чотири служ­би справляє. Ліс у нього, крім того що для лісу, потрібен іще на те, щоб саме в такому місці на стільки вологи прибавити полям, на стільки угноїти опалим листям, на стільки дати тіні. Коли на­вкруги посуха, у нього немає по­сухи; коли навкруги неврожай, у нього немає неврожаю».

— Древопільна система Ломи­ковсь­кого покращувала землю, — коментує Віктор Самородов, доцент кафедри екології і ботаніки Полтавської державної аграрної академії. — Вже тоді він визначив, які дерева садити берегами водойм, а які — на схилах і по байраках. Експериментував з дубами і ясенами, вільхами і осиками, виявив екологічні вимоги кількох видів тополиних і вербових. Дослідним шляхом довів, що дерева захищають ґрунт від суховіїв, затримують сніг, а опале листя зігріває землю і збагачує її органічними речовинами.

Гоголь був добре обізнаний з турботами сільських господарів, і це підтверджується у його по­вістях, які увійшли до збірки «Миргород». Наполегливі пошуки правди та позитивних вражень у суспільстві, верхівка якого чимось нагадує нашу сучасну захланну, споживацьку «еліту», породили літературний образ героя з душею землероба, який засвоїв старосвітські цінності (прос­­тоту побуту, працьовитість, відпо­відальність, справедливість, благодійність) у поєднанні з пере­довою практикою тогочасної наукової агрономії. Людини, яка не визискує ближнього свого, а отримує «прибуток» від природних джерел — сонця, повітря, води і, звісно, землі. Такий ідеальний герой володів думками і мріями найкращих мислителів усіх часів і народів, а життя його слушно вважалося гідним прикладом для інших. Ось що говорить про нього (а отже, і про се­бе) Костан­жогло-Ломиковський:

«Хазяїнові не можна, нема коли нудьгувати. В житті його і на піввершка нема порожнечі — все повнота. Саме ця різноманітність праці, і до того ж якої праці! — праці, що справді підносить дух. Як би там не було, але ж тут людина іде поруч з природою, з порами року, співучасник і співбесідник усього, що діється в творінні […]. Та в цілому світі не знайдете ви подібної насолоди! Саме тут наслідує людина Бога. Бог узяв на себе справу творіння як найвищу за все насолоду і вимагає від людини також, щоб вона була подібним творцем благоденства навкруги себе» (перек­лад І.Сенченка).

Щирий поетичний гімн землеробству і землеробам не міг не розлютити «революційних демократів», які мріяли про великі потрясіння і зневажали поступову сумлінну працю. За 2-й том своєї поеми Гоголь зазнав шаленої критики, особливо від В.Бє­лінського. Гоголя звинувачували у «релігійному містицизмі», ідеалізації «патріархального побуту» і т. ін. Усе це й призвело до авторської і життєвої трагедії — спалення рукопису. Але й те, що збереглося, несе високу моральну науку співпраці з Природою, поваги до її божественного начала. Тому й згодом, у стані радянських «переможців природи», не сприйняли «ідейно хибного» образу Костанжогло. З тих самих причин несправедливо забутий і його прототип В.Ломиковський… Невідомо, чи знали про його працю і книжку «Разведение леса в сельце Трудолюбе» (1837 р.) До­ку­чаєв з Ізмаїльським. Але напевне можна стверджувати, що прозірливі думки цієї незвичайної особистості були близькі вченим і практикам XIX і ХХ століть. Слава Богу, хвала землеробам, знаходять вони розуміння й за наших часів. Як, до речі, — і це символічно — збереглася донині назва села Трудолюб.

Волелюбна, демократична тра­­диція хліборобів дала про себе зна­ти у «перебудовних» 1980-х роках потужним рухом захисників природи. Звідси ви­йшла плеяда ентузіастів, прибічників безплужного, органічного землеробства, таких як Микола Ши­кула та Федір Моргун. І, зреш­тою, — успішних практиків, таких як засновник сільськогосподарського підприємства «Агро­екологія» Семен Антонець. Їхню діяльність можна порівняти ли­ше з подвигом народного лікаря — незабутнього Миколи Касьяна з Кобеляків, який повернув здо­ров’я сотням тисяч людей… Саме так, спираючись на досягнення передової науки, але народними засобами, без міндобрив і отрутохімікатів, землероби нової хвилі повертають життя сот­ням тисяч гектарів землі — вічної основи нашого існування.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво