Від бажання революції до революції бажання

Поділитися
На противагу тому, що твердять класики психоаналізу, несвідоме не є байдужою до історичних змін ін...

На противагу тому, що твердять класики психоаналізу, несвідоме не є байдужою до історичних змін інстанцією, в надрах якої, буцімто, вічно антагоністичні сили Добра і Зла структурують суверенну психіку наших українських дрібних буржуа, екзальтованих романтиків, посполитого люду і донецьких шахтарів. Ми більше не вікторіанці і не кріпаки, які в одну мить можуть спалити цілий поміщицький маєток чи кинутися з мосту, прочитавши «Страждання юного Вертера». Ми занадто іронічні та цинічні. Хоч і не зовсім: у протиставленні цинізму і пристрасті пристрасний цинізм призвів би нас до чистої клініки, а ми прагнемо чистої критики. Тому нас більше задовольняє цинічний романтизм.

Ми ніколи не хотіли революцій — ні пролетарських, ні футуристичних, ні космічних — дайте нам жити спокійно, аби не було війни! — але ось-таки спромоглися на нашу, рідну, помаранчеву революцію. Про те, що то була «революція без революції» (вже зачовгана формула Робесп’єра, який 4 листопада 1792 року кричав до жирондистів: «Громадяни, чи ви хочете однієї революції без революцій?»), ще напишуть історики. Консолідація, солідарність, громадянське суспільство, національна мобілізація духу — це справа довготривала, ба навіть перманентна, і межами шоу на Майдані Незалежності далеко не вичерпується. Ватажки помаранчевої революції подякували народу за палку підтримку й попросили розійтися по домівках. Вирішуватиме еліта. Журналісти будуть чесно і спокійно розповідати і показувати народу, як цей народ продовжує рухатися до свободи. Університети готуватимуть гідних синів вітчизни, працьовитих і розумних, а заводи виконуватимуть план. Люди співатимуть пісень і розповідатимуть дошкульні та дотепні анекдоти про ненависну і смішну владу. Спочатку було страшно, а потім радісно. У нас буде президент, іконку із зображенням якого триматиме вдома не одна родина. Так ця революція і скінчиться.

Однак, дивно, нам цього мало. Ми бажаємо кардинальних і принципових змін. Ми не впізнаємо самих себе, апатичних снобів, котрі бажають революції. Якось Бернар-Анрі Леві зазначив, що свого часу революцію сприймали як Свободу, пізніше — як Табір, а тепер про неї говорять виключно у термінах Бажання. Як відомо, Леві належить до так званої течії «нових філософів», які у Франції десятиліттями займалися лише тим, що робили собі кар’єру на радіо і телебаченні, невтомно доводячи одне дещо примітивне, але красномовне рівняння, ніби Маркс=Ленін=ГУЛАГ. Звісно, цей «філософ» хотів як завше пожартувати (і принагідно полякати) на тему республіканського революційного запалу, який час від часу виривається у його співвітчизників.

Ми згадали про цю мало симпатичну масмедійну фігуру, можливо, тому, що схожі настрої панують і в Україні. Революційний дискурс усталено асоціювався тут із віджилими гаслами радянських часів, із цементними стелами на вокзалах та бородою Фіделя в газетах. Революціонерами ж залишалися старенькі затяті типи, з яких вже сипався пісок. Їхні революційні ідеали дещо нагадували історію Старого і Нового Завіту з незмінними темами втраченого раю, поруйнованої Вавилонської вежі, грізного, однак справедливого бога Саваофа та воскресіння всіх мерців у Христі. Ці революціонери жахали молодь картинами скорої перемоги немитих і голодних пролетарів, що ось-ось прокинуться і вийдуть із печер заводів і фабрик, «ніби нібелунги», брудними чоботями на поверхню сучасних автострад, супермаркетів і найт-клабів. Ніхто їм не повірив, тому екзегети образилися й зачинились у стінах Верховної Ради до нового пришестя «пролетарської» революції.

Звісно, справжня революція може бути тільки пролетарською та всенародною. Проте сучасний пролетарій, щоденно відчужуючи за гроші свою робочу силу та час, попри усю незахищеність, несправедливість й корумпованість суспільства, зачаровано вдивляється у вогники вітрин супермаркетів та синій вогник свого телевізора і вірить у завтрашній день. Таку наснагу йому приносить новий фундаментальний політичний міф, що прийшов на зміну радянському міфу демократії, висловленому у фігурі ленінської кухарки, яка спроможеться однієї днини разом зі своїми подругами та колегами спокійно керувати державою. Місце «горизонтального» ленінського міфу зайняв міф «вертикальний»: про хлопчину-газетяра, котрий, розпочавши свою кар’єру з двох пенсів, врешті-решт перетворився на мільйонера.

Звісно, ця американська фабула (highway to heaven) має більш солідні біблійні витоки: маємо на увазі славнозвісний сон (sic!) святого Якова, якому наснилася драбина, що стояла на землі й сягала самого неба, звідки Господь благословив його. Драбиною піднімались і спускались ангели. Більшість екзегетів тлумачать цей епізод як символ життєвого становлення людини назустріч Богу. Проте цей контакт не завершився для Якова лишень «візуально» — він матиме нагоду доторкнутися до Бога тактильно, навіть більше того — зійдеться з ним у нічному двобої до самої ранкової зорі. Ця загадкова сутичка завершиться актом найменування, коли Яків отримує винагороду від Бога у формі ідентифікації: «І промовив до нього: «Як твоє ймення?» Той відказав: «Яків». І сказав: «Не Яків буде називатися ймення твоє, але Ізраїль [переклад: богоборець], бо ти боровся з Богом та його людьми — і подужав» (Кн. Буття, 28-30).

Існує безліч тлумачень цієї містичної події. Мені не йде з голови одна з останніх картин Ежена Делакруа «Боротьба Якова з янголом», що прикрашає стіну каплиці паризького собору Сен-Сюльпіс. Художник розпочав писати її у квітні 1849 року після відомих революційних зрушень 1848 року, в часи, коли ще не була проголошена Друга Імперія, а Жорж Санд тільки-но завершила повість «Маленька Фадетта»... Однак завершити роботу зміг лише через п’ять років! За той час принц-президент устиг перетворитися в імператора, барон Османн став префектом департаменту Сени, а Гюго опублікував поетичну збірку «Кари». Світ радикально змінився за ці роки. Й ця дивовижна картина породжує ще більше таємниць і запитань, ніж могла б розкрити, відображаючи наочно «все, як було». Чому цей ангел із великими крилами ніби не б’ється, а любовно танцює з Яковом, чому у старого патріарха такі молодечі м’язи, чому ангел споглядає за плече Якову, спокійно, мудро, зі смішком, а Яків нікуди не дивиться — очі вирячені, застиглі у напруженні?.. Борці ледь не випадають за межі композиції, центральну частину займає буйство кремезних дубів, крони яких захоплюють увесь верхній простір полотнища. А десь збоку, низько у яру, вершники женуть геть отару овець і, звісно ж, нічого не помічають...

До речі, мотиви, відображені Делакруа у соборі Сен-Сюльпіс, виринають і в інших роботах, написаних художником у той історичний період, — «Святий Михайло побиває демона» або «Вигнання Геліодора з храму», де вже відверто підкреслено сюжет Останньої Битви та революційного протистояння.

У 1926 році Марина Цвєтаєва пише «Поэму лестницы».

«Короткая схватка

На лестнице шаткой,

На лестнице падкой».

— розпочинає вона, імпульсивно стисло й запаморочливо еліптично вимальовуючи образи трьох сходин: «чорних» брудних сходів побутового зубожіння та знедоленості, потім «омріяної» драбини у рай та, насамкінець, проміжної між ними пожежної драбини, якою можна врятуватися від справжньої пожежі революції, що вибухає наприкінці поеми від невинної дитячої гри сірниками, спалюючи світ несправедливості та зла. Священні мотиви ніби впали з небес і покривають своєю аурою тлінну землю.

Найяскравішу постмодерну версію боротьби Якова з ангелом, ймовірно, віднаходимо в романі Чака Паланіка «Бійцівський клуб». Ангел — це вже шизофренічний інший, революційний об’єкт бажання, друг-ворог, котрий більше не символізує бажання як нестачу того, чого в тебе немає, а навпаки — надлишок бажання діалектики любові-ненависті, навколо якої організовується стратегія підготування спільноти до революційного перевороту. Цікаво, що реалізація бажання революції у дійсність збігається з одкровенням ідентифікації власного «Я» головного героя. Він ототожнюється з іншим (із тим, ким і так «завжди був») лише наприкінці історії, коли все летить шкереберть і світ кардинально змінюється. Отож подолання психічного розладу нібито врешті-решт уможливлюється за рахунок розладу суспільного, космічного. Індивідуальна психіка стає абсолютним барометром світових історичних перетворень.

«Час зірвався з петель», — говорить Гамлет, маючи на увазі, що пізнання істини не дає гарантій комфортного вороття назад. Діставшись височин, відкинувши драбину, герой повисає в порожнечі, він здобуває вже мало придатну «правду» про своє парадоксальне «Я».

Сліди бажання революції розлиті усіма ландшафтами соціального несвідомого. Питання «чого я бажаю» невіддільне від звернення до ствердження суб’єктивності та «заперечення» певної ідентифікації. Дійсно, бажання революції сигналізує переконання, що певний стан речей більше не є прийнятним. Чи заперечується тут, скажімо, «буржуазний» світ із його цінностями? Здається, нічого легшого не буває: цим усі тільки й займаються, більше того — «буржуазний» світ безупинно сам себе ганить і критикує. А от «заперечити» світ «капіталізму» (або ж сексизму, расизму) й визначити йому заміну — це вже зовсім інша, не проста справа. Ось тут дійсно нагальною є робота думки та розбудова суб’єктивності. Адже чим є пошуки ідентичності, як не роботою поліційних служб зі встановлення «точного» місця проживання, імені, кола інтересів та джерела прибутків індивіда? Навіть інший — це той самий ідентичний собі «саме той», кого в будь-який момент можна вислати на «ісконную» батьківщину. Ідентичність завжди «порахована». Суб’єктивністю тоді буде вимога рівності для квазі-іншого — суб’єкта, котрий і там, і тут «без місця», котрий пручається загальній економіці «тотожності—інакшості».

Коли у травні 1968 року ватажка студентського бунту Даніеля Кон-Бендіта депортували до Німеччини, мотивуючи це тим, що крім того, що він збурює пристрасті у французьких спудеїв, він ще є «німецьким євреєм», наступного дня сотні тисяч французів вишли на вулиці із скандальною заявою: «я — німецький єврей». І це були не пошуки тотожності, а боротьба за рівність. Саме боротьба за гетерономну суб’єктивність змусить усіх сучасних революціонерів заявити «я — донецький» у разі, якщо схожим чином цих людей і надалі будуть третирувати як представників культури «попси і блотняка». Культурницький расизм не пройде!

Отже, як ввижається, бажання революції прагне насамперед розуму та творчого мислення. Тому революція — це наука. Сартр якось сказав: «Ми бунтуємо не без причини». Буквально ця фраза звучить як «маємо розум збунтуватися». Цьому смисловому нюансові, до речі, присвятила своє життя Роза Люксембург. Перед нею стояла гостра проблема: як «цивілізувати» революцію, як подолати її невмиту «дикість», що дісталась їй від капіталістичної експлуатації та репресій державного апарату? Її бажання революції артикулювалося у бажанні здобути більше демократії, освіти, уяви, без яких світ залишився б простим ідентичним негативом світу, котрий він «заперечив».

Проте є ще один значний момент, який ніяк не можна оминути. Йдеться про те, що бажання революції знаменує собою спрагу до дива у сучасних суспільствах. Звідси фестивальна, святкова природа революцій. Революційні зібрання — це секуляризовані літургії. Соціолог Роже Каюа називав свято «пароксизмом життя» й писав про внутрішній світ традиційної людини: «...у глибині душі вона живе споминами про минуле свято й очікуванням наступного, тому що свято означає для неї, для її пам’яті і для її бажання час сильних почуттів і метаморфозу її буття».

Соціологу аж ніяк не варто нехтувати механізмами «зачарування» себе суспільством. І тут не йдеться про те, що революції можна розглядати, з одного боку, як безумовну історичну закономірність, діалектику потреб, раціональний імператив «об’єктивних і суб’єктивних передумов» суспільних потрясінь. А з іншого, говорити, що революції — це містичне переображення чи апофеоз божевілля. З першим, «об’єктивним» визначенням все гаразд. Як і пророкував Руссо у своєму «Емілі», «ми наближаємося до століття революцій», а Ян Паточка йому ніби підтвердив: так, «революції — це фундаментальна риса сучасності». І саме вони покликані компенсувати нам нестачу сакрального чи «дивовижного» у повсякденні.

Тому-то мова зайшла про революцію бажання. Коли публічна сфера занепадає, а приватний, інтимний світ людини оголює свою беззмістовність та німотність, індивід звертається до проблем суспільства — до глобальних, космічних проблем — з боку міри їх пристосованості до приватних турбот та симпатій. «Маленька людина» переживає падіння режимів, політичні чвари, екологічні катастрофи так, ніби ці новини стосувалися б його бабусі чи племінниці. Сприймати світ особистісно-селективно, не домішуючи до цього нічого «чужинного», «несімейного», — ось нова риса нашої з вами політичної чуттєвості. Highway to heaven — то ще й метафора сексуального бажання, насолоди від приватного. Сьогодні революції вчиняють домогосподарки. Вони обирають президентів так само, як прицінюються до нового прального порошку. Така собі цинічна пристрасть. Навіть наметове містечко на Майдані значною мірою утримували домогосподарки. Тому й не дивно, що найпопулярнішим політичним символом помаранчевої революції стала розпізнавальна «марка»: деталь особистого туалету, яку можна причепити до сумочки, обв’язати навкруг шиї, пришпилити до грудей... Фантазм свободи, еротичний каприз, стилістичне лібідо? Саме так, але також і бажання дива.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі