Вєслав Герас: «Україну не знають у світі, бо ви неактивно її презентуєте»

Вєслав Герас уже не перший рік приїжджає до Києва на Міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння». Пан Герас має величезний досвід: у Польщі сорок один рік тому він уперше в Європі організував фестиваль моновистав і досі є його незмінним директором.

З паном Вєславом нам важко не погодитися: культурний обмін між нашими державами надто слабкий та інертний. Дуже добре, що у нас видали Ольгу Токарчук, Анджея Стасюка та ще кількох польських письменників... Та цих видань замало для цілісного уявлення про літературний портрет наших найближчих сусідів. Не надто добре уявляємо, у якому соку варяться польське кіно і театр...

— У Польщі моновистава як жанр театрального мистецтва з’явилася п’ятдесят років тому. У нас це мистецтво живе повнокровно. Крім фестивалю для акторів-професіоналів, є ще й окремий для акторів-аматорів. Митців, які працюють у жанрі «моно», у Польщі декілька тисяч. Це непогано... Кожен фестиваль триває понад місяць. Студенти театральних шкіл теж практикують моноетюди. На виставах завжди людно: приходять і колеги-актори, і студенти. Потім ведуться обговорення, дискусії... На Польський фестиваль я завжди запрошую акторів з України. Протягом кількох років їх було тільки четверо: Ліда Данильчук, Олександр Вертинський, Галина Стефанова та Ігор Завалюк. Минулого року взагалі не було нікого. Шкода...

— Мені самому дивно. Не знаю, що сказати.

— Ні. Я так не вважаю. Мабуть, це залежить від реалій сьогодення. Бурхлива політична ситуація в Україні посуває культуру на другий план.

— Моновистава — складне і важке мистецтво. Не тільки для розуміння. Не кожен професіонал може зробити моноспектакль. В моноактора має бути неабияка відвага. Але не тільки це. Він мусить знати, перш за все персонально для себе, чому він вийшов на сцену. Бо коли я йду до його театру, то хочу чітко знати: чому він мене покликав, чим хоче мене зацікавити?

Багато важить сам текст і його якісна літературна обробка. Знайти добрий сучасний твір — велика проблема. На Київському фестивалі «Відлуння» теж були нерівноцінні тексти. Часом таки поганенькі. Звичайно, що це перешкоджає акторові і заважає добре грати. Актор сам відчуває, який репертуар йому підходить: класична спадщина чи щось сучасне. Втім, із сьогоденням треба бути обережним... Не варто надто бабратися у політиці. Є небезпека, що така вистава може перетворитися на телевізійні новини не першої свіжості.

— Взагалі-то я журналіст (показує посвідчення). Театр — моє хобі. Я замислив фестиваль моновистави як глядач. Не маю жодного інтересу до того чи іншого актора. Не маю жодних близьких контактів з театрами. Не там моя праця. Я обсервую театральне життя збоку, а не зсередини. Такий погляд має більші шанси на об’єктивність.

— Україна змінюється на краще. Дуже змінилася столиця: гарно вдягнені, усміхнені люди... Думаю, політичний хаос за рік-другий втихомириться і це дасть поштовх до нового якісного розвитку. Найбільшою проблемою вважаю те, що українці мають надто мало культурних контактів з Європою. Україну не знають у світі, бо ви неактивно її презентуєте. Ось я вже згадував, що кожного року у Польщі відбуваються театральні фестивалі, але українські актори майже не при­їжджають. Це стосується науки, освіти, студентських обмінів. І це проблема. Тому що ви варитеся тільки у кількох проблемах: Ющенко, Янукович, Тимошенко... Але усе минеться. Ви будете у Євросоюзі, але без ілюзій. Не все так феєрично, як уявляється. Грошей мало, а платити треба за все. Освіта, медичне обслуговування... Так і буде. В Польщі є трохи упереджене ставлення до України. Мовляв, край пияків і бандитів. Як не вкрадуть, то по пиці вріжуть...

— Так люди балакають. А все чому? Тому що мало пишуть у наших газетах про Україну. Тільки політична тематика. А про людей, про їхнє життя, про події культури — цього нічого немає. Виникає образ такої собі затурканої країни. Ні Україна, ні Польща не дбає про розвінчання цих міфів. А ми ж най­ближчі сусіди! Сподіваюся, ситуація зміниться у зв’язку з футболом. Адже футбольні матчі Євро-2012 проходитимуть не тільки у Києві. Це означає, що розвиватимуться комунікація, дороги, готелі...

— У кожному міфі є тільки часточка міфу... Ні, я вірю, що чемпіонат Європи буде непоганим локомотивом розвитку. Насамперед комунікацій. Сподіваюся, після цього у Польщі нарешті з’являться україн­ські газети. Бо маємо і американську пресу і російську, а найближчих сусідів начебто не існує на світі. Відповідно у Києві не знайдеш жодної польської газети.

Ми тепер у Європі. Це не едемський сад. Взяти бодай факт, що два мільйони поляків виїхали на заробітки до Євросоюзу. У нас важко знайти доброго лікаря, тому що він десь у Німеччині або у Франції. Наші будівельники також задіяні на Заході. Отже, відчувається дефіцит кваліфікованих робітників.

— Так, але тут є один нюанс: Україну наша держава пізнає здебільшого через малокваліфіковану працю. Українська інтелігенція до нас не їздить. І тому, коли я їду в Україну, люди дивуються: чому ти їдеш туди? Були часи, коли до нас справді наїхало багато криміналу — сутенери, дівчата легкої поведінки...

— Є, є... Тому я відповідаю своїм колегам: Київ прекрасний, Україна чудова. Але не забуваймо, що були дуже серйозні міжнаціональні конфлікти. На цю задавнену рану накладається сучасний момент хаосу. Однак процес очищення уже не спинити.

— Це є проблема старших людей. Вони не простять. А для молоді — «вшистко єдно». Зміняться покоління і кривди забудуться. Це справа часу.