Веселка Сакартвело - Соціум - dt.ua

Веселка Сакартвело

21 грудня, 2007, 13:35 Роздрукувати Випуск №49, 21 грудня-28 грудня

Літак рейсу «Київ—Тбілісі», що прилетів увечері, сідав у море вогнів. Ми дивилися на них і згадували кожен своє...

Літак рейсу «Київ—Тбілісі», що прилетів увечері, сідав у море вогнів. Ми дивилися на них і згадували кожен своє. Я — повний сонця і туристів літній Тбілісі двадцятип’ятирічної давнини, зі смаком вод Лагідзе із сиропом тархуну, із соковитим життєвим темпоритмом, що іскрився, немов води Кури (Мткварі) на сонці. Мій колега — зовсім темний, нашорошений Тбілісі середини 90-х, що мерехтів рідкісними тривожними сполохами свічок у вікнах…

За чотири дні, які ми провели у різних куточках Грузії, світло й тіні не раз спліталися у примхливі комбінації. Чого було більше — минулого, яке тішить серце, але заважає жити, нового, від якого й серце болить, і жити важко, чи неприйняття болючого переходу від першого до другого? І тут доречно виринула над омитими грозою виноградниками Кахетії чудова веселка, підказавши потрібний образ: переломлення світла в насиченому озоном повітрі — неначе химерне переломлення почутого, побаченого, відчутого. Адже в переплетенні фактів і цифр можна побачити бадьорий помаранчевий і стабілізуючий зелений, войовничий червоний і містичний фіолетовий. А разом вони утворюють білий — колір істини й чистоти. Тло грузинського прапора…

Люди

Влада і Лела — молоде обличчя грузинського туризму
Влада і Лела — молоде обличчя грузинського туризму
Після затримки рейсу — чекали на транзит із Москви — літак нарешті взяв курс на Тбілісі. Наша сусідка рахує хвилини — вдома не була вже років п’ять. Робота в Москві тримає. Маленька деталь: хоч і вона, й чоловік давно вже громадяни Росії, успішні бізнесмени, однаково паспорти завжди носять із собою — перевірити можуть у будь-який момент... Почувши від колеги вивчену колись фразу грузинською мовою, по-дитячому зраділа, похвалила вимову і навіть щиро заявила, що він... схожий на грузина! Приземлилися. Кожного пасажира родичі зустрічають як національного героя: квіти, сльози, обійми...

* * *

У районі сірчаних лазень підіймаємося по вуличках, які так стрімко забирають угору, що боїшся зісковзнути навіть у кросівках. Цікаво, що жителі ходять тут спокійно, і машини їздять... На невеликому п’ятачку зійшлися грузинська православна церква, вірменська апостольська церква, єврейська синагога, мусульманська мечеть... Будинки стоять під таким нахилом, що важко зрозуміти, як вони ще тримаються. Грузинський дворик: виглянь у вікно — прочиниш вікно сусіда — отакі відстані, старі сходи з позаминулого століття закручені у неймовірно тугу спіраль, балкон, що йде по периметру, кран у дворі...

— Тепер водопровід і газ є у кожній квартирі, — розповідає місцевий житель Олексій. — Взагалі тут 27 родин живе...

— Як, на площі, котру пристойний новий українець навіть собі самому не виділить? І що, не сваритеся?

— Ну, як у кожній великій родині. А взагалі звикли.

Традиційне грузинське застілля з тамадою від фольклорного ансамблю «Цинандалі» (Телаві). Як вони натхненно співали разом із нами «Червону руту»!
Традиційне грузинське застілля з тамадою від фольклорного ансамблю «Цинандалі» (Телаві). Як вони натхненно співали разом із нами «Червону руту»!
Звичне запитання, звідки ми. На слові «Україна» виникає широка усмішка — за чотири дні ми до неї вже звикли. Олексій не тільки бував у нас, а й навіть зберігає привезену раритетну книжку про українську духовну музику. І відразу запросив у гості — подивитися.

* * *

Зупинилися на одному з майданів Кутаїсі. У центрі — пам’ятник. Навколо повно машин — не сфотографуєш. Двері в перший-ліпший під’їзд прочинені, у першу ж квартиру на третьому поверсі — не замкнені. «Можна сфотографувати майдан із вашого вікна?» — «Звичайно, заходьте, будь ласка! Вам зручно? А може, із цього вікна?» Наче так і треба! Гостинність — вона й без рекламного буклета гостинність.

* * *

Влада й Лела — наші супроводжуючі. У Влади крізь грузинські риси проступає щось слов’янське (як вона сама сказала: «У мені намішано п’ять кровей»), Лела — типова персіянка з вологими очима сарни. В обох дівчат — горда статура справжніх грузинок, легкість на підйом, неприховане захоплення своєю роботою, зовсім природна релігійність і бажання розповісти нам усе-усе-усе найцікавіше, щоб і ми полюбили їхню батьківщину так само, як і вони. Влада Кандарелі — гід, Лела Гіоргадзе — провідний спеціаліст відділу міжнародного туризму. Молоді обличчя в департаменті туризму та курортів Грузії — явище цілком природне. Чесно кажучи, недавно призначений голова департаменту Отар Бубашвілі взагалі здався мені юнаком... Виявилося, 27 років.

На запитання, як вдалося зібрати в одному управлінні стількох молодих, знаючих і енергійних людей, їхній старший товариш Гігі Купарадзе, котрий нині працює радником голови департаменту туризму та курортів Грузії, відповів:

— У серпні минулого року ми оголосили конкурс на всі посади. Перед цим геть усіх звільнили з роботи, крім голови, якого призначає прем’єр-міністр. На 24 місця надійшло 154 заявки. Жодних обмежень, у тому числі вікових, не було. Обов’язково враховувалися знання комп’ютера, володіння не менш як двома іноземними мовами (зокрема й російською — у нас сьогодні молодь знає її гірше за англійську). Із цього контингенту комісія й обирала... Щоправда, я так нервував, що років на десять постарів...

* * *

Доглядачеві Гелатського монастиря, заснованого Давидом Бу­дівельником, Костянтину Мико­лайовичу Чангаладзе — за 80. Ясноокий старий із дивовижно пронизливим поглядом й увібраною мудрістю минулих століть, яку він охороняє.

— Тут ми жили з XIX століття. Спочатку бабуся була доглядачкою, потім мій батько. Коли батько помер, я став доглядачем. Назираю за територією, охороняю. Тут і син мій, і внуки — їх у мене троє... Овва, скільки раніше сюди туристів приїжджало! Тепер тільки місцеві або іноземці — англійці, американці, німці, ізраїльтяни. Пам’ятаю, Саакашвілі, коли ще не був президентом, приїздив, довго стояв біля могили Давида Будівельника (вважається, що могили святих дають заряд надзвичайної сили: грузини, відвідуючи храм, обов’язково торкаються святині рукою. — Авт.). А опісля я його тут більше не бачив.

До нашої розмови приєднується син Костянтина Мико­лайовича: «У мене стоїть «тарілка», ловить ваш Перший національний. Я бачив, у вас там знову щось заварилося в парламенті...»

Синє небо, вітер, що приносить прохолоду найчистішого джерела, потужний енергетичний заряд, привнесений у цю місцевість непересічними особистостями за десять століть, неприродно гарні гори навколо. І... практично жодної людини.

— Китайці, азербайджанці, вірмени приїздять сюди купувати землю, — з гіркотою зауважує Костянтин Миколайович.

— Що ж буде з вами... і з нами?

— Треба сподіватися, — тихо, але твердо відповідає старий доглядач і дивиться вдалину.

* * *

Храм Баграта в Кутаїсі
Храм Баграта в Кутаїсі
— Ну нарешті журналісти приїхали до Кутаїсі не на п’ять хвилин, — відверто тішився начальник кутаїського туристичного інформаційного центру Коте Чархалашвілі. — Нарешті ви побачите: в нас є що подивитися...

Вражень і по дорозі від Тбілісі до Кутаїсі не бракувало. По-перше, від новоспоруджуваної чотирирядної дороги на Сухумі. Від відвідування Горі, де не відчули страху біля найбільшої статуї Сталіна. Від застиглого минулого у вигляді заводів міста Руставі, які руйнуються без роботи. Від величезних черід корів (ото вже молока!) на неозорих полях...

Над містом сходив місяць. Краєвид Кутаїсі з тераси в гостьовому будинку Шалви Бобохідзе, де ми мали заночувати, був справді кіношний. Життя в місті немовби законсервувалося, наче храм Баграта.

— Постійно дізнаюся, що один знайомий виїхав, інший виїхав, десь так тисяч п’ятдесят жителів на заробітках. А працювали тут і хімпідприємства, і машино-, тракторобудівні, електромеханічний завод та інші. Готелі — колишні туристичні бази — у жалюгідному стані, — розповідає Коте.

— Ну як прожити на пенсію у 38 ларі (1 кг помідорів або картоплі — 1 ларі, лаваш — 0,5 ларі, сир сулугуні — 5—8 ларі. — Авт.), — журиться сваха Шалви Тетяна. Вона перекладає слова хазяїна, котрий переживає через недостатнє знання мови. — Доводиться крутитися...

— Я працював учителем праці та суспільствознавства, — згадуючи-таки російські слова, підключається господар. — Тепер вирішив розбудовуватися — зареєстрував гостиний дім: місце гарне, туристам буде тут приємно. Взяв позичку під невеликий відсоток. Та хоч він і маленький, виплатити треба...

* * *

— У вас немає знайомих, щоб потрапити до Греції? Хочу виїхати на заробітки. Там, я чула, можна влаштуватися на непогану роботу, — це вже Майя із Кахетії. — А потім повернуся...

І поперек горла смачнючий хачапурі.

* * *

А наш водій Темур узагалі мало говорив. Бо ж небалакучий. Та зовсім відкрито усміхався — якщо, вах! — розсмішимо. А справу свою знав відмінно — будь-які гори, будь-яке бездоріжжя «мерседес» брав. А після зовсім «унікальної» дороги, що веде до Сатаплійського заповідника, побудованої років 30 тому і «ремонтованої» відтоді лише вітрами й опадами, ми вже вирішили, що краще було б іти пішки — либонь машину таки заїздили... Після цього бус жвавенько пробігав іще три дні. На прощання ми побажали Темуру відіспатися і швидше відремонтувати екскурсійного залізного коня, гадаючи, що транспорт належить турфірмі. «Та то мій власний автобус», — махнув рукою наш водій. «Як власний? — охнули ми. «Сам і відремонтую. На все добре!»

Камені

«Серце» в печері Сатаплійського заповідника повільно росте
«Серце» в печері Сатаплійського заповідника повільно росте
Камінь — це не тільки вражаючі гори, не тільки чудовий матеріал для будівництва та різноманітних виробів. Це радше збірний образ, охоронна грамота грузинської культури, застигла історія перемог і поразок, музика архітектури... Навіть якщо ви переконаний атеїст, подивитися грузинські храми варто. В IV столітті Грузія прийняла християнство. Основні культові споруди датуються VI—XI століттями. Показовий приклад розповідав згаданий вище Коте Чархалашвілі. Турист із Америки на екскурсії запитує, яким століттям датується грузинський храм, котрий вони оглядають. Екскурсовод мимохідь кидає: а, це зовсім молода будівля — лише XVI століття. В американця очі на лоба лізуть: якого-якого століття?

Джварі (у перекладі — святий хрест) побудований на місці першого дерев’яного хреста, встановленого у Мцхеті Святою Ніно, котра принесла в Грузію християнство, і царем Міріамом, під час царювання якого воно стало державною релігією. Коли грузин вертається із далеких мандрівок і бачить Джварі за кілька кілометрів, він полегшено зітхає: «Я вдома!») Дісталися ми і печерних монастирів Давида Гареджі (VI століття), були вражені історією величного храму Баграта (X—XI ст.), якому нині дахом служить небо, проте акустика дозволяє проводити і служби, і фестивалі оперної музики. Відчули себе спудеями у Гелаті й Ікалто (XII століття, перші будівлі датуються VI століттям), де при монастирських комплексах були створені академії. Слава про Гелатську академію сягнула далеко за межі Кавказу, а в Ікалто навчався сам автор «Витязя у тигровій шкурі». Мали змогу порівняти церкву святого Георгія в Алаверді (XI століття), яка раніше вважалася найвищою спорудою у Грузії, з новою церквою Різдва Пресвятої Богородиці в Тбілісі (1994—2004).

Просту, навіть дещо аскетично-сувору, архітектуру мають стародавні грузинські церкви, але як це гарно і значуще! І скільки століть простояли. Принаймні збереглися краще, ніж багато господарських будівель радянського періоду. А такі милі штрихи, як несиметричність, тільки додають особливого шарму. «Старі церкви набагато міцніші й гарніші, ніж ті, що їх будують тепер. І завжди архітектор відчував природу. Уявити пагорб, де стоїть монастир Джварі, без монастиря неможливо. Він надає йому завершеного вигляду», — розповідала нам Влада. Напевно, істинна віра й тонке відчуття прекрасного і створюють особливий сплав, міцніший і надійніший за будь-який будівельний матеріал. Грузини іронічно зауважують, що вони — ледачий народ. Ой, не віриться…

Академія в Ікалто — альма-матер Шота Руставелі
Академія в Ікалто — альма-матер Шота Руставелі
Для культових споруд завжди намагалися обрати віддалені й важкодоступні місця — грузини не бажали, щоб завойовники, яких країною прокотилося чимало, могли ввійти до храму і тим більше зруйнувати його. Тому часто дивуєшся, а як узагалі можна дістатися того чи іншого храму? То він «висить» на краєчку гори, то «вгризається у скелю», то неначе ширяє у повітрі... Вважається, що тільки істинно віруюча людина може подолати важкий шлях, аби помолитися Богові — це ми повною мірою відчули, добираючись спочатку до печерного комплексу Давида Гареджі, а потім пройшовши дорогою, яку ченці за день долають не раз — по камінню, яке часто здається прямовисним, чіпляючись за кущі, під палючим сонцем... Зате на вершині відкривається друге дихання від побаченої величної картини, створеної природою та руками ченців. І багато в чому... зруйнованої руками радянських військових. Пустельна місцевість, де розташований монастир Давида Гареджі, використовувалася як ракетний полігон (сліди відповідних споруд траплялися нам по дорозі). Комплекс, що славиться своїми унікальними фресками, був... мішенню. І це випробування у низці інших, які випали на долю багатостраждального монастиря за століття існування, стало найбільш суворим і руйнівним. На щастя, частину фресок Господь уберіг. Храми, навіть зруйновані, у Грузії не стоять пусткою. Про те, що грузини — глибоко віруючий народ, не потрібно довго розповідати. Досить подивитися, скільки молоді приходить до церкви, і не тільки на службу. Як, побачивши храм, і старий і молодий зупиниться — навіть просто посеред дороги — і обов’язково перехреститься. Тому туристові не завадить запам’ятати прості правила відвідування культових споруд: жінкам прикрити плечі, чоловікам перемінити шорти на штани. (В Алаверді, наприклад, для жінок у штанях спеціально приготовлені спідниці, на кшталт української плахти.)

Болюче питання — реставрація храмів, справа клопітна й дорога. На запитання, чому б не продавати вхідні квитки, бодай туристам, почули відповідь: патріарх не дозволяє. Адже людина приходить до храму молитися...

* * *

На головній вулиці древнього міста Уплісцихе
На головній вулиці древнього міста Уплісцихе
…Коли побачили здаля печерне місто Уплісцихе, навіть сумнівів не виникло, що зійти на цей гірський хребет неможливо. Але ж на самісінькій вершині примостилася каплиця. Нижче розмахує різнобарвними клаптиками дерево бажань. Отже, туди ходять!

Піднялися й ми. Центральною вулицею міста, протоптаною більш як за два тисячоліття. Десь унизу шумить Мткварі. Коли трохи напружити фантазію, можна уявити, як у печерах горить вогонь, про щось темпераментно домовляються жителі, стукають молотки, працюють прядки, крутиться гончарний круг... Місце обране не випадково. Тут проходив Великий Шовковий шлях. А щоб убезпечити себе від набігів охочих поживитися чужим добром, місцеві жителі піднялися в гори, побачили кілька печер, спробували видовбати ще — камінь піддався. Так починалося місто. Камінь слугував і домівкою, і майстернями, і розважальним закладом. Місто вважалося великим комерційним центром, тут проживало понад двадцять тисяч людей, були високо розвинені різні ремесла: кували зброю, обробляли мідь, ткали з овечої вовни, виготовляли глиняний посуд. Значно пізніше, в IX—X ст., побудували церкву.

Сьогодні тут повноправними господарями почуваються ящірки...

Природа

У дворі фермера на одному п’ятачку ростуть виноград, гранати, ківі, банани. На полях Кахетії збирають два врожаї за рік... А от із виноградом, жалілися під час зустрічей на винних заводах, цього року не поталанило — ціна буде вищою, сумно констатували винороби, відповідно зросте й ціна на вино.

* * *

Сатаплі — у перекладі Медова гора. Тут водилося багато диких бджіл, і місцеві жителі добували мед. Коли в 20-ті роки минулого століття цією територією зацікавився Петро Чабукіані, котрий приїхав до Кутаїсі вчителювати після закінчення Тартуського університету, він виявив дуже цікаву печеру, повну сталактитів, сталагмітів, були навіть сталагнати. Приховувала печера й величезний сталагміт, що утворився за 3 млн. (!) років, його назвали «Серце» — до речі, омиваний краплями води, він здається живим і пульсуючим. («Серце Грузії», — зачаровано прошепотіла колега. Але серце — не камінь...) Ще через десяток років, коли до печери почали підводити дорогу, натрапили на кам’яне плато, а коли його очистили, виявили характерні сліди. Прикинули за часом — та це ж сліди... динозаврів! Відбитки трипалих лап чітко збереглися у застиглій лаві.

Плато динозаврів і печера стали основою для створення Сатаплійського заповідника. Тут 70 видів дерев, із яких десять занесені до Червоної книги, 45 видів птахів, яких немає у східних заповідниках, заходять лосі, ведмеді, козулі... Та дістанеться сюди не кожен. Дорога просто благає ремонту, а сліди динозаврів за такої роботи вітру й дощів можуть через якийсь час зникнути, як колись і ті, хто їх залишив. Тож поспішайте побачити.

* * *

Печери й фрески комплексу Давида Гареджі
Печери й фрески комплексу Давида Гареджі
Не встигли ми піднятися земляною дорогою, що веде до комплексу Давида Гареджі, як довелося вийти, аби автобус зміг подолати яму і схил грунтівки. Аж раптом побачили... велику черепаху, котра мирно повзла у своїх справах. Довелося дивитися під ноги, щоб знайти ще щось стрибуче або плазуюче. Дика природа! Заїхавши ще вище, довго спостерігали вільний політ орлів. Недарма цю місцину полюбляють ентузіасти-натуралісти: рідкісні птахи тут, живуть привільно, можна побачити багато цікавого. А разом із воістину космічним пейзажем — химерні пасма червонястих скель із сірими потоками лави немовби запрошують на зйомки фантастичного фільму. Однак прикмети цивілізації дісталися й високих гір. Сонячна батарея з тарілкою на дерев’яному будинку теж варта фото.

Пожива для роздумів

Знаєте, чому грузинські готелі не мають «зірок»? Тому що спроба провести сертифікацію не витримала випробування кумівством. Тоді в департаменті туризму і курортів вирішили піти іншим шляхом: розробити систему самосертифікації. Коли її запустять в онлайновому режимі, ти можеш вибрати, проходити тест чи ні: така процедура — справа добровільна. Але якщо наважився, чесно відповідай на 200 запитань і самостійно присвоюй собі «зірки» у залежності від набраних балів. Не дотягуєш до бажаного, є можливість попрацювати над поліпшенням результату. А коли вже «назвався грибом», то ні кум, ні брат, ні сват тобі не допоможуть. Якщо під час перевірки (вони будуть вибіркові, але без попередження і за повною програмою) виявиться невідповідність, «зірки зірвуть» остаточно і безповоротно із соромом і ганьбою.

Вивчивши кілька моделей роботи країн, порівнянних із Грузією за економічними параметрами, які досягли помітних успіхів у розвитку туризму за короткий термін, співробітники департаменту відзначили, що практично жодна з них не досягла серйозного зростання без участі держави та підтримки державою приватного сектора. Тому нинішнього року було виділено 5 млн. ларі (3 млн. 125 тис. дол.) на пільгові кредити підприєм­ствам малого бізнесу, котрі працюють у туризмі, розміром від 1 тис. до 50 тис. ларі під 10—15% терміном до п’яти років. І це тільки перший етап. До речі, щоб розпочати діяльність на туристичних теренах, потрібно просто зареєструвати компанію у податкових органах.

Грузія за радянських часів приймала на рік 5 млн. туристів. (Населення країни на сьогодні становить 4,5 млн. чол.) Потім був тривалий і відчутний спад.

— За минулий рік — уперше після розпаду СРСР — зафіксоване майже стовідсоткове зростання відвідувань: у країні побували 976 тис. людей, — зазначила завідувач відділу міжнародних відносин департаменту Міріам Словінскі. — Це зумовлено не тільки загальним економічним розвитком країни, а й реформами, що здійснюються в усіх напрямах, зокрема спрямованими на зменшення бюрократії, гарантування безпеки. Дуже важливо, що за минулий рік подвоїлася кількість туроператорів, котрі працюють на ввезення — їх уже 51 (було близько 20), тоді як вивозять лише 14 компаній. (До речі, з 1 січня 2005 року в Грузії на ввезення туристів діє нульова ставка ПДВ. — Авт.) Помітно збільшився і приплив інвестицій.

Досить активна рекламна кампанія — це не тільки участь більш як у п’яти великих туристичних виставках, це насамперед робота над створенням привабливого бренду країни. До співробітництва залучили британське рекламне агентство M&C Saatchi. Перший етап, обсягом в 7,5 млн. ларі, виділених із урядового фонду, — цілеспрямована кампанія залучення інвестицій у Грузію, що включає кілька бізнес-форумів під егідою Financial Times у найбільших бізнес-містах світу, публікації, виготовлення принт- і телереклами та її розміщення, зокрема телереклами — на каналах CNN, Evronews.

— Якщо порівнювати співвідношення інвест-пропозицій та попиту, то попит сьогодні на третину більший, — наголосила Міріам. — І тому насамперед ми звертаємо увагу на інвестування у підвищення якості. Для заохочення інвесторів розробляється пакет дуже простих і зрозумілих заохочень.

— Землю або недобудований дім ми можемо інвесторові подарувати або продати за символічну ціну 1 ларі, президент має на це право, — але під конкретну програму й конкретні зобов’язання, — пояснює радник голови департаменту Гігі Купарадзе. — Скажімо, даруємо ми вам 1 га землі в гірському районі, перспективному для туризму, ви натомість маєте представити програму, і вона повинна нас зацікавити, а через два роки — почати працювати. Якщо ні —втрачаєте все. Нині триває розробка всіх цих механізмів, аби вони набрали чинності.

У створенні національного турпродукту разом із департаментом туризму та курортів і туроператорами беруть участь міністерство економічного розвитку (до складу якого, власне, департамент і входить), міністерство довкілля, авіаперевізники, асоціація готелів. Серед великих авіакомпаній — British Аirlines, Turkish Аirlines, Austrian Аirlines, у Грузію прийшли великі готельні бренди Radisson, Hilton, Hayat, Kempinski, Intercontinental.

Сьогодні департамент проводить інвентаризацію туристичної спадщини країни. Хоча нині в готельному господарстві країни помітний дефіцит — попит визначає пропозицію, — через рік, пообіцяли в департаменті, ціни в готелях стануть більш доступними.

Удалині від центру туристів приймають малі готельні будинки. Власне кажучи, у великому будинку з великою кількістю кімнат це не проблема, а з приготуванням їжі (стіл у Грузії завжди різноманітний і щедрий) допоможуть родичі й сусіди. До речі, всі готельні будинки в департаменті на обліку, запевнили співробітники. Що ще цікаво, у депресивному регіоні вартість проживання в готельному будинку вища (ми могли порівняти Кутаїсі й Телаві) — як своєрідна інвестиція в розвиток.

Департамент узяв на себе турботу про підготовку професійних кадрів — важливий момент на шляху розвитку галузі. Вже діє багатопрофільний коледж туризму за сприяння грецької сторони в Кобулеті. А на регіональних курсах можна буде опанувати не тільки професії, потрібні в конкретній місцевості на сьогодні, а й іноземні мови.

Відкриття 15 туристичних інформаційних центрів — у Тбіліському аеропорті, на залізничному вокзалі, у центрі столиці, а також у регіональних центрах і представлення країни на порталі Європейської туристичної організації, до якої Грузія вступила цього року, допоможе туристам зорієнтуватися у різноманітті грузинських цікавинок і визначних місць. Та чи поїдуть вони туди й як розвиватиметься туристична складова країни, залежить від майбутніх президентських і парламентських виборів, від стабільності і безпеки в країні.

…Стародавні греки вважали веселку шляхом Іриди, посланниці між світами богів і людей. Хтозна, можливо, вона і спускається періодично з небес, аби перевірити, що ж діється на землі, яку, за грузинською легендою, Бог спочатку приберігав для себе, але потім віддав грузинам... Люди повинні цю дорогу зберегти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво