Веселе й хороше життя - Соціум - dt.ua

Веселе й хороше життя

18 травня, 2007, 11:57 Роздрукувати Випуск №19, 18 травня-25 травня

Вона — одеситка (народилася в Калініні, але дитинство і юність в Одесі, погодьтеся, важать більше), гідробіолог...

Вона — одеситка (народилася в Калініні, але дитинство і юність в Одесі, погодьтеся, важать більше), гідробіолог. Він — фізик з Дніпропетровська. Втім, у бутність ученими-природознавцями вони ще не були знайомі. І навряд чи зустрілися б, якби кожен із них якоїсь миті круто не змінив свого життя.

Сьогодні Марія Галіна та Аркадій Штипель — москвичі, але в Києві їх можна зустріти досить часто. На поетичному фестивалі «Київські лаври», розпал якого припадає на день виходу цього номера «ДТ», вони теж обіцяли бути. Галіну і Штипеля добре знають у поетичних колах України і Росії, в авангардних і мейнстримівських літературних сферах, у середовищі фантастів: діапазон занадто широкий, щоб можна було назвати цю пару просто колоритними тусовочними персонажами.

Марія як поет здобула 2005 року премію «Нового мира», як фантаст — великий «Портал-2005», а торік її веселу книжку «Хомячки в Эгладоре» номінували на солідний «Російський Букер». Окрім того, Галіна — літературний критик у діапазоні від «Знамени» до «Реальности фантастики» і редактор у видавництві з дуже оригінальною політикою. Аркадій — поет і перекладач, постійний учасник модних нині слемів, усних поетичних змагань, де окрім якості текстів багато що вирішують гучність, оригінальність і артистизм автора, яких йому не бракує.

Вони постійно подорожують. Вони постійно оточені молоддю, з якою спілкуються на рівних.

Вони постійно разом.

— Маріє, Аркадію, наскільки я знаю, ви обоє за освітою — не гуманітарії. Можете пригадати свій «поворотний пункт», з якого вирушили в літературу?

М.Г. — Щодо мене, то я за освітою гідробіолог, кандидат наук. За радянських часів наука давала можливість вести відносно вільний спосіб життя. Це була синекура: можна їздити в експедиції, подивитися світ, плюс ненормований робочий час, обов’язковий бібліотечний день для науковців — усе було чудово. А коли скінчилася ця лафа і довелося вибивати гранти, вдаватися до якихось енергійних дій, мені це раптом набридло.

Сталося так, що мені поталанило: за грантом поїхала на рік до Норвегії вивчати лососевих риб у Бергенському університеті. І там, оскільки було багато вільного часу і мовне голодування, я почала писати. Доти теж писала, але це було не зов­сім серйозно. Приїхала з Норвегії з досить великою повістю і розумінням, що не хочу більше займатися наукою, а хочу — літературою. Це був 1995 рік, дуже нелегкий час. Я звільнилася, усе покинула, сиділа вдома, підробляючи уроками англійської мови й перекладами, перекладала багато фантастики. Так воно й пішло.

А Штипель свого часу був фізиком-теоретиком, навчався в Дніпропетровському університеті, де за махрових радянських часів був літературний гурток. Вони там збиралися видавати журнал, і Аркадій потрапив до чорних списків, його виключили з університету. Потім він поновився, але за фахом працювати вже не міг, бо це посади режимні, його нікуди не брали. Перебивався різними роботами і, ясна річ, поступово теж почав з’їжджати на літературу, через котру, власне, й постраждав...

— Аркадію, що ж вам такого інкримінували?

А.Ш.: — Від сіонізму до українського націоналізму. Без жартів, такий був діапазон запропонованих обвинувачень. Я вже не кажу про формалізм, очорнення, моменти суто літературного плану... Дивлячись із сьогодення, це взагалі нічого. Але я вилетів з університету як дисидент, потім, щоправда, все одно його закінчив — після того як відслужив в армії. Потім осів у Москві, писав, але був осторонь власне літературного життя. Тільки років 10—15 тому в мене пішли перші публікації на хвилі, так би мовити, нових свобод.

— Як ви познайомилися?

М.Г. — У літературній студії при Спілці письменників, цілком офіційній, вона називалася «Лабораторія першої книги». Там розглядали рукописи, з яких потім теоретично мали утворюватися книжки. За радянських часів це був дуже довгий, марудний і важкий процес, перша книжка могла вийти в людини в дуже солідному віці.

А.Ш. — Такий собі прихисток для тих, хто начебто вже не дуже юний, але ще не видав жодної книжки, мав призначення збирати цих людей і просувати їх. Щодо збирати — усе вдавалося, там було цікаво. Щодо просувати — в кінцевому підсумку не вийшло нічого, але якийсь час ця «лабораторія» функціонувала.

М.Г. — Там ми й познайомилися. Моя приятелька з Одеси подивилася на Штипеля і сказала: «Знаєш, дай рукопис на обговорення цьому Аркадієві, він справляє враження нормальної людини».

А.Ш. — Мені потрапив на рецензію рукопис не знайомої мені Марії Галіної, котрий мені дуже сподобався. А потім я вже зустрівся з авторкою.

— Ви обоє родом з України, живете в Росії, часто приїжджаєте сюди. Чи органічно ви почуваєтеся там і тут? Яку позицію намагаєтеся тримати в національно-політичних питаннях, які часто в літературному середовищі дискутуються дуже бурхливо?

А.Ш. — Я ж уже сказав: я український націоналіст зі стажем! Я справді вважаю Україну своєю батьківщиною, і якщо йде футбольний матч Росія—Україна, уболіваю за Україну (сміється). Але при цьому я російський літератор, одне іншому не заважає.

М.Г. — Я завжди симпатизувала Ющенкові й незалежності України і не приховую своїх симпатій. Хоча, звісно, для мене це процес дуже болючий, багато родичів опинилися по різні боки кордону. Але я завжди вважала, що в кожного народу має бути шанс робити свою історію, свою долю. Український народ заслужив принаймні право на реалізацію такої спроби. Я знаю українську досить непогано, читаю, розумію, розмовляю, тож жодних проблем із українізацією в мене не було. Українська література зараз дуже цікава, активно розвивається, що мені теж дуже симпатично. Спостерігаю з великим задоволенням за українською поезією, зокрема за експериментальною, авангардною літературою. Але те, що тут існує величезний пласт літератури російською мовою, — теж чудово. Мені здається, у двомовності нічого поганого немає. Навпаки, що багатша культура, різноманітніші мови, то краще для всіх.

— Наскільки різняться за світоглядом, атмосферою літературні кола України і Росії?

М.Г. — Мені важко судити. Я спілкуюся переважно з молоддю. Авангардисти — і прозаїки, і поети — Росії та України займаються однією й тією ж справою і дуже добре розуміють одне одного. Що ж до більш консервативних кіл, скажімо, націоналістів в Україні й Росії... Кожен робить те, що вважає за потрібне, може, воно дійсно потрібне, але мені це менш цікаво.

Зараз відбувається взаємний обмін і збагачення, українці їздять до Росії, до Москви, росіяни — сюди. Недавно був чемпіонат зі слему, він проходив у Львові й у Москві: перше місце посів Герман Лукомніков, він же Боніфацій, відома людина в авангардній московській літературі, друге — Анна Русс, теж із Москви. Третє розділили Штипель і якийсь хлопець зі Львова. Тобто ніякої недоброзичливості не було. Йде нормальний процес взаємозбагачення, корисний для всіх.

А.Ш. — Слем — це змагання не командне, а індивідуальне. Цілком об’єктивно і у Львові, і в Москві виграли московські автори Гера Лукомніков і Аня Русс, вони дуже артистичні, у них оригінальні тексти. Щоправда, у Москві українські автори — а приїхали власне україномовні поети — були московським слухачам просто незрозумілі. Але у Львові були ті самі результати!

— А як ви оцінюєте рівень нинішньої української поезії?

А.Ш. — Не можу сказати, що дуже уважно відстежую цю справу. В усякому разі власне українська поезія, я маю на увазі поезію українською мовою, зараз на підйомі. Дуже велике розмаїття. Не знаю, як щодо видатних речей, вони трапляються досить рідко в будь-якій країні й у будь-який час, — але в цілому розквіт і підйом. Щоправда, кажуть, розквіт — теж форма кризи. У Росії те ж саме.

Що стосується російськомовної української поезії, тут стабільніша ситуація. Я знаю багато чудових поетів, які живуть в Україні, насамперед наш із Машею близький друг і приятель Борис Херсонський з Одеси. Виявилося, його дружина Люся теж чудовий поет, хоча про це довго ніхто не знав! У Києві живе дуже гарний, цікавий поет Олександр Кабанов, він улаштовує просто вражаючий, феєричний фестиваль «Київські лаври», в якому беруть участь російські поети з усіх кінців світу. Минулого разу приїжджали Бахит Кенжеєв, Олексій Цвєтков, Олексій Парщиков, Іван Жданов, — цих людей уже можна називати стариками, таке собі «сузір’я стариків». Але й молоді були дуже цікаві, багатообіцяючі автори. Цього року знову очікують зірковий склад, і це дуже класно й цікаво.

— Нещодавно ви їздили на поетичний фестиваль до Шотландії...

А.Ш. — Маша їздила. Там був дещо феміністський ухил, делегація трьох поетес, я тут ні до чого.

М.Г. — Міф про те, що Росія — літературоцентрична країна, постійно спростовують. Будь-яка країна, котра має глибокі літературні корені, не менше за нашу любить літературу і цікавиться нею. На шотландському фестивалі шанувальники, щоб послухати поетів, платили чималі гроші, і зали на сто-двісті людей були забиті. Я і мої колеги Олена Фанайлова та Олександра Петрова виступали російською з перекладом англійською. Зал був повний, і це дуже приємно й обнадійливо. Інтерес до поезії універсальний, стабільний, нікуди він не подівся.

— Однак видають поезію сьогодні неохоче, і вона дедалі більше переходить в усні форми й в Інтернет. Це нормальна тенденція?

А.Ш. — Поезія ніколи не нехтувала усними формами. У Срібному віці читання були дуже істотною частиною побутування поезії, та й, власне, і в пушкінські часи теж. І в 60-ті, коли з’явився термін «стадіонна поезія». Нині вона не стадіонна, а клубна, але усна форма має місце, і це зов­сім непогано. Інша річ, що далеко не будь-який чудовий вірш легко сприймається на слух, далеко не кожен гарний поет ще й гарний артист... Все одно: погано, коли чогось не робиться, а коли робиться — це добре.

— Маріє, ви зі своїми книжками існуєте на перетині фантастики та мейнстриму. Наскільки ці дві літератури сумісні?

М.Г. — За останні два роки відбувся величезний прорив: мейнстрим нарешті визнав фантастику як рівноправного партнера. «Букера» торік здобув «2017» Ольги Славнікової, цілком фантастичний роман. «ЖД» Дмитра Бикова, фантастичний роман, — у всіх на слуху і, можливо, теж буде відзначений преміями. У торішній шорт-лист «Великої книги» ввійшла «Шайтан-звезда» Далії Трускіновської, що для багатьох було величезною несподіванкою, а в цьогорічний лонг-лист — «Храбр» Олега Дивова і «Песня цветов аконита» Світлани Дільдіної. І навіть на прес-конференції «Великої книги» було відзначено, що фантастика сьогодні становить величезну рівноправну частину сучасної літератури. Так воно й має бути. Завжди фантастика була рівноправною, починаючи з Гоголя і Пушкіна. Тому мені здається, що мав місце штучний процес обмеження, пов’язаний із тим, що частина фантастики — суто комерційна масова література. Давайте її відкинемо, як відкидаємо будь-який треш, а вершини, котрі залишаться, будуть рівноправні з усім іншим.

— Фантастичні книжки почали з’являтися в престижних номінаціях багато в чому і вашими зусиллями як редактора видавництва «Форум»...

— «Форум» якраз шукає твори, що перебувають на межі літератури мейнстримівської і фантастики. Перше, на що звертають увагу, — літературний рівень тексту, а потім уже — сюжет і все інше. Завдяки цьому було відкрито багато нових цікавих імен: та ж Світлана Дільдіна, Ярослава Кузнєцова, Володимир Лорченков... Оскільки «Форум» — видавництво некомерційне, наклади там дуже маленькі, авторам платять мізерні гроші, прибутку особливого немає, а відтак і реклами теж, то він намагається висувати своїх авторів на всі можливі літературні премії: це і реклама, і новинний привід. От і вийшло, що в торішньому лонг-листі «Букера» були дві «форумські» книжки, у числі яких і моя.

— Ви багато подорожуєте, справляєте враження дуже легких на підйом людей. Звідки сили й оптимізм?

М.Г. — Я все своє життя дуже багато працювала, і Штипель теж. Працювали тяжко, бо роки були важкі, були зайняті виживанням, зароблянням, якимись насущними справами. Сьогодні, коли стало трохи легше, з’явилася можливість продихнути, кудись з’їздити, подивитися світ і просто побачити гарних людей, ми цією можливістю завжди користуємося. Вже є якийсь доробок, нас знають, охоче кличуть. І до того ж їздити просто приємно!

А.Ш. — Ми товаришуємо з молодими хлопцями й дівчатами, вони нас усюди запрошують. Були на фестивалях у Нижньому Новгороді, у Вологді, у Саратові, у Твері, а там уже й «Київські лаври»... Так що життя веселе й хороше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво