ВЕРШИТИ ДОЛЮ СТОЛИЦІ КИЯНАМ НЕ ДАНО ЧИ НЕ ДАЮТЬ? - Соціум - dt.ua

ВЕРШИТИ ДОЛЮ СТОЛИЦІ КИЯНАМ НЕ ДАНО ЧИ НЕ ДАЮТЬ?

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Хто найкраще від усіх спроможний зрозуміти потреби міста і його жителів? Відповідь, на перший погл...

Хто найкраще від усіх спроможний зрозуміти потреби міста і його жителів? Відповідь, на перший погляд, очевидна — той, хто в ньому виріс, знає кожну вулицю й про місцеві проблеми інформований не з чужих вуст, а відчув їх на собі. Але дивна річ — вивчивши архівні матеріали з біографічними даними про столичних градоначальників із кінця позаминулого століття, дійшла висновку, що киянином із них був... лише один.

Перші вибори міського голови відбулися в Києві після скасування Магдебурзького права, 19 березня 1835 р. На жаль, історія не зберегла біографій перших градоначальників. Але, судячи з імен, декотрі з них були іноземного походження — Павло Демидов Сан-Донато, Густав Ейсман, Микола Ренненкампф, Іван Толлі.

Завдяки багаторічним кропітким дослідженням старшого наукового працівника Державного архіву Києва Сергія Карамаша, в нас з’явилася унікальна можливість познайомитися з досі невідомими матеріалами про походження й діяльність київських градоначальників, починаючи з кінця XIX століття.

Отже, уродженець Волині Степан Сольський (1887—1900) був сином священика, закінчив Кременчуцьку духовну семінарію та Київську духовну академію, де згодом викладав Новий Заповіт. За 25 років своєї діяльності він одержав звання заслуженого ординарного професора й богословський ступінь доктора. Посаду голови Київської міської думи Сольський обіймав до самої смерті.

Цей мер вирізнявся демократичними поглядами й відданістю справі благоустрою столиці, активно виступав за впровадження новинок техніки в міському господарстві. При ньому в Києві почалася телефонізація, з’явилися побутові електромережі, було пущено перший трамвай. Під керівництвом цієї людини завершилося будівництво Володимирського собору, було споруджено пам’ятник Богдану Хмельницькому. Поховано Сольського на Лук’янівському цвинтарі, про який він піклувався все життя. З 1997 року його склеп служить каплицею і має статус пам’ятника історії.

Місце народження наступного градоначальника, Василя Проценка (1900—1905), невідоме. Знаємо лише, що за фахом він був лікарем і мав науковий ступінь доктора. Працював у Кирилівських богоугодних закладах, у столичній Духовній академії, був директором Олександрівського дитячого притулку. У роки його правління побудовано один із найвідоміших київських пам’ятників архітектури — «Будинок із химерами».

1906 року стерно влади в Києві прийняв потомствений дворянин Київської губернії Іполит Дьяков. Судячи з документів, що дійшли до наших днів, цю людину знали й шанували в багатьох країнах світу. 1895 року він був уповноваженим Головного управління державного конярства з організації російської етнографічної виставки в Парижі, 1900-го працював над підготовкою імперської експозиції на Світовій виставці, за що французький уряд нагородив його орденом Почесного Легіону. Його було вшановано вищими державними нагородами Росії, Італії, Німеччини, Сербії, Болгарії.

За час його керівництва Києвом створено близько сорока моделей літаків, комерційний інститут прийняв перших студентів, відбулося відкриття Педагогічного музею. 1916 року Дьяков подав у відставку, але під час денікінської окупації 1919-го знову став міським головою. За три попередні роки в кріслі градоначальника встигли побувати Федір Бурчак (у минулому — заступник Дьякова), Євген Рябцев, Андрій Іванов і Андрій Бубнов. Дані про цих людей збереглися дуже куці, лише про двох останніх відомо, звідки вони родом. Перший — із с. Кукшево Костромської області (Росія), другий — теж корінний росіянин з Іваново-Вознесенська.

1919 року посаду голови Києва було скасовано, точніше, перейменовано на посаду голови міськради. Вражає той факт, що майже всіх, котрі обіймали цю посаду з 1929 до 1940 р., було репресовано й розстріляно.

— Займаючись протягом декількох років вивченням біографій наших градоначальників, я мріяв потрапити в Державний архів СБУ, де мали зберігатися особові справи хоча б декого з них, — розповідає Сергій Карамаш. — Ця можливість з’явилася в мене два роки тому. Столична міськдержадміністрація вирішила видати довідник про голів міськради Києва й доручила мені зайнятися збиранням інформації. Одержавши дозвіл на роботу з таємними матеріалами, я був упевнений, що своїм дослідженням зможу воскресити імена тих, кого незаслужено обвинувачено та страчено. Але, на жаль, я помилявся. Виявилося, що майже кожен із них опинявся в кріслі мера завдяки доносу, написаному на свого попередника. А через короткий час донощика скидали «з трону» вже перевіреним способом. Ці матеріали я зібрав, систематизував і передав у мерію. Відтоді минуло два роки, а довідника досі немає. Зрозуміти причину цього нескладно.

1921 року градоначальником Києва став затятий борець за встановлення радянської влади Ян Гамарник (1921—1923). Народився він у Житомирі, юридичну освіту здобув у Київському університеті. У його послужному списку — посада секретаря Київського комітету РСДРП(б), пости начальника політуправління Червоної Армії та заступника наркома оборони СРСР. При Гамарникові місто розділили на п’ять районів, побудували Боярську вузькоколійку.

Про те, що в біографії цієї людини багато білих плям (його особистої справи немає навіть у «схованках» СБУ), говорить, зокрема, недавня знахідка Сергія Карамаша.

— Досі історики недооцінювали вплив цієї людини, — розповідає Сергій Юрійович. — Мені вдалося з’ясувати, що в 20-х роках у Примор’ї він одним розчерком пера знищив пам’ятник засновникові Хабаровська Миколі Муравйову-Амурському, побудований на кошти, зібрані хабаровцями. За розпорядженням Гамарника статую просто зіштовхнули зі скелі, на якій вона стояла. Уламки швидко розікрали, залишилася тільки величезна голова, яку, певне, не змогли зрушити з місця. Вона пролежала понад десять років, заросла мохом і багатьом служила орієнтиром для зустрічей. Лише по війні її переплавили — країні бракувало металу.

Та хоч яким усесильним почувався Гамарник, 1937-го його спіткала трагічна доля. Дізнавшись через своїх людей, що на його розстріл уже підписано відповідне розпорядження, він наклав на себе руки.

Після нього посаду голови Київської міськради обійняв Григорій Гринько (1924—1925). Він виріс у родині службовця земської управи в селі Шепетівка (за іншими джерелами — Штепівка) Сумської області. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського й Московського університетів, але жоден із них не закінчив. Під час його правління Київську губернію було перейменовано в Київський округ. 1930 року Гринька призначили наркомом фінансів СРСР. А через сім років його заарештували за обвинуваченням у шкідництві. Він проходив у справі «Антирадянського правотроцкістського блоку» і його розстріляли. У своєму останньому слові Гринько сказав: «Смію сказати про мою радість із приводу того, що нашу злочинну змову розкрито й відвернено ті нечувані біди, які ми готували».

При Пантелеймоні Свистуні (1925—1927), чия біографія не збереглася, було створено Театр опери та балету, а також Російський драматичний театр. Найімовірніше, його також розстріляли.

Юрію Войцеховському, уродженцю Синченців Погребищенського району, вдалося протриматися в кріслі голови міськради з 1928 до 1932 року. При ньому почалися масові соцзмагання, введено в експлуатацію Київську районну електростанцію. Після зняття з посади градоначальника Войцеховський став секретарем ЦВК УРСР, а потім заступником голови Верховного суду УРСР. Заарештований і розстріляний 1937-го як «зрадник батьківщини, німецький шпигун і терорист».

Про двох наступних голів міської ради Києва, Івана Воробйова (1932) і Василя Биструкова (при останньому було ухвалено постанову про перенесення столиці України з Харкова в Київ) невідомо практично нічого.

Після них посаду мера нової столиці обійняв Рафаїл Петрушанський (1934—1937). Він народився в Мелітополі. Закінчивши будівельний інститут, працював заступником начальника двох шахт на спорудженні Московського метрополітену. 1933-го Петрушанський виконував обов’язки заступника голови Харківської міськради.

У пік масових репресій ніхто й не помітив, коли «зник» старий голова й на його місці з’явився новий. Ним став Павло Христич, котрий пропрацював на цьому посту лише шість місяців. Якихось даних про його життя й діяльність, на жаль, немає.

Єдиним, хто обіймав посаду голови Київської міськради в роки репресій і, попри обвинувачення в «антирадянській діяльності», уникнув розстрілу «через недостатність доказів», був уродженець Дніпропетровської області (за іншими даними — Кривого Рогу) Микола Пашко (1937—1940).

— Я читав його записки з в’язниці слідчому, — розповідає Сергій Карамаш. — Ослабленою, тремтячою рукою Пашко невпинно виводив, що його совість чиста. Зрештою арештанта відпустили, але даних про його подальшу долю немає.

Івану Шевцову довірили керувати Києвом із 1940 до 1941 року. Він народився в Середині-Буді Чернігівської області. Пройшов шлях від простого робітника на Південно-Західній залізниці до вповноваженого Промбанку СРСР при РНК УРСР. Відомо, що 1929-го Шевцов брав активну участь у репресіях проти незгодних із позиціями сталіністів на столичному заводі ім. Артема. 1941-го в Бабиному Яру його розстріляли фашисти.

Єдиним киянином, що обіймав посаду глави столиці, за збереженими даними, був Олександр Оглоблін (справжнє прізвище — Мезько, нове одержав від вітчима). Походив зі стародавнього білорусько-українського роду Лашкевичів. Навчався в Третій київській чоловічій гімназії, із 1917 року — на історико-філологічному факультеті Київського університету. Закінчивши його, працював учителем української мови й українознавства в гімназії під Києвом, а з березня 1920-го — викладав у Київському робітничо-селянському університеті. Третього квітня 1922 року він одержав професорське звання, а через чотири роки захистив докторську дисертацію і тоді ж почав співробітничати з Усеукраїнською академією наук. Наприкінці 1930-го його заарештували, але на початку наступного року звільнили.

Олександр Оглоблін доклав багато зусиль для відновлення міста. Завдяки йому знову пішли трамваї, запрацювали телефонна мережа, водопровід, електростанція, відновила роботу Українська академія наук. Саме він ініціював збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму. З посади його зняли німці за «надмірну» пропаганду української національної культури. Помер порівняно недавно — 16 лютого 1992 року в м. Спрингфілд (США).

Кермо влади прийняв його заступник Володимир Багазій (1941—1942), родом із с. Рябівка на Хмельниччині. Як і його попередник, він саботував дії окупаційного режиму, за що його зняли з посади, заарештували й розстріляли в Бабиному Яру разом з іншими діячами українського відродження.

Третім і останнім головою в період окупації був Леонід Форостовський (1942—1943). Інформацію про нього, так само, як і про наступного градоначальника — Леоніда Лебедєва (1943—1944) — втрачено.

День Перемоги в кріслі голови міськради столиці святкував колишній коваль Федір Мокієнко (1944—1946). Народився він у місті Кобеляки у робітничій сім’ї. Під час колективізації керував процесом розкуркулювання селян у Київській і Черкаській областях. Згодом обіймав керівну посаду на заводі ціанистих добрив, 1938 р. став начальником капбудівництва «Спиртотресту».

Федір Чеботарьов (1946—1947) народився в Слов’яносербському районі Луганської області в сім’ї селянина-бідняка. Зумів «вирости» від простого шахтаря до заступника міністра місцевої промисловості УРСР. Відомо, що 1933-го він брав активну участь у партійних чистках у Таращанському, Олєвському і Городницькому районах.

Одіозною фігурою, на думку Сергія Карамаша, був білорус Олексій Давидов, котрий протримався на посту голови міськради найдовше — з 1947-го до 1963 року. З його вини кияни пережили багато бід, найстрашніша з яких — Куренівська трагедія. Тоді, 1961 року, у Бабин Яр, де спочивають тисячі розстріляних євреїв і представників української інтелігенції, було скинуто майже чотири мільйони кубічних метрів рідких відходів Петровських цегельних заводів. Саме в такий спосіб (сподіваючись, що ці відходи перетворяться на камінь) міська влада, очолювана Давидовим, хотіла вбити кількох зайців — налагодити безперебійне виробництво цегли, створити зручне транспортне сполучення між Сирцем і Куренівкою та ліквідувати Бабин Яр, який мозолив очі, розбивши на його місці парк культури й відпочинку з ресторанами й атракціонами. З метою економії трубу необхідного діаметра замінили іншою, замість бетонної дамби насипали земляну, водозабірних колодязів ніхто не чистив. Попри те, що проект забороняв постійне надходження пульпи в яр, заводи працювали цілодобово. Трагедія сталася 13 березня. Величезна маса пульпи прорвала земляну дамбу й зі швидкістю 5 метрів на секунду, заввишки в 4-поверховий будинок, рвонула вниз, на Куренівку, змітаючи на своєму шляху все живе.

Наступний голова міськради Михайло Бурка (1963—1968) народився на ст. Сенятівка. Його головне досягнення на посту мера — масове будівництво нових стадіонів і «хрущовок».

Завдяки уродженцю Донецька Володимиру Гусєву (1968—1979) у Києві з’явилися нові станції метро, місто значно розширило свої межі. Після звільнення крісла мера Гусєва було призначено заступником міністра промислового будівництва УРСР.

Біографія Героя Соцпраці, доктора технічних наук Валентина Згурського (1979—1990) починається з м. Котовська Одеської області. Він — автор 13 винаходів, понад 100 наукових праць. При його керівництві в Києві з’явилися фонтани «Каскад» і «Дружби народів», було забудовано райони Оболонь і Троєщина.

Мери столиці наших днів також усі без винятку родом із периферії: Микола Лаврухін (1990) — Митяковська станиця Тарасівського району Ростовської області; Григорій Малишевський (1990—1991) — с. Рогозів Бориспільського району Київської області; Іван Салій (1992—1993) — с. Іржавець Ічнянського району Чернігівської області; Леонід Косаківський (1995—1996) — с. Чернівці Могилів-Подільського району Вінницької області; Олександр Омельченко (із 1999) — с. Зосів Липовецького району Вінницької області.

Як бачимо, в сучасному Києві працюють і скеровують усе життя вихідці із різних областей України, а то й інших країн. Важко повірити, що серед корінних киян різних епох знайшовся лише один гідний керувати справами свого міста. У чому ж причина такого феномена?

На думку директора Державного архіву Києва Віри Купченко, уся справа — у психології. Людина, що народилася й виросла на периферії, з дитинства привчена долати різноманітні труднощі. Це стосується як відсутності банальних побутових вигод, так і реалізації честолюбних задумів. Столиця для такого підлітка здається важкодоступним раєм, де можуть справдитися всі його мрії. Тож, вступивши в київський вуз, він триматиметься за нього всіма силами, оскільки знає: опиниться за його порогом — і перед ним стелитиметься одна дорога — назад у село, де на грандіозних планах можна буде поставити хрест. А стосовно столичних підлітків, то їм, на думку Віри Купченко, притаманна певна життєва інертність — у батьківському теплі й затишку багато земних благ дістаються легко. А це наводить на думку, що прагнути чогось більшого немає гострої потреби. Ось і виходить часом, що вихідці з глухих сіл і невеличких містечок виявляються успішнішими, ніж кияни, котрі пишаються своїм походженням.

Іншої думки дотримується Сергій Карамаш. Причину того, що градоначальниками Києва майже завжди були приїжджі чиновники, він убачає в політичних інтересах тієї чи іншої влади. Особливо яскраво це простежується в радянський період нашої історії. Від людини, котра опинялася в кріслі мера, передусім вимагали сліпого виконання партійної волі, а вже потім — уміння жити інтересами міста.

На жаль, за даними, що дійшли до наших днів, ми не можемо однозначно судити про причини, з яких опинилася при владі та чи та людина. Багато матеріалів знищено, над частиною з них ще треба працювати дослідникам. Свіжий приклад: недавно в київський Держархів звернувся чоловік, котрий стверджує, що його дідуся, який мав прізвище Метулинський, було призначено градоначальником столиці 1937 року. Але не встиг на новій посаді підписати жодного документа, оскільки його репресували. Онуку вдалося знайти в архівах СБУ довідку, яка підтверджує, що його діда справді розстріляли, але ніяких інших даних про нього, на жаль, немає.

P. S. Дякуємо за сприяння в підготовці матеріалу співробітникам Державного архіву Києва й авторам компакт-диску «Київ. Історична енциклопедія».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво