Вересень. Москва

Минулого тижня сталися дві події, зовні між собою не пов’язані — принаймні на перший погляд, — але досить важливі з точки зору розуміння того, що відбувається в сучасному світі. Маю на увазі знищення російських пасажирських літаків і захоплення французьких журналістів у заручники в Іраку. Почувши повідомлення про літаки, я згадав, як після 11 вересня багато хто з російських обивателів висловлювався в тому сенсі, що, звичайно, людям варто співчувати, але все це — результат американської політики... Нині також можна сказати, що ми маємо справу із результатом російської політики в Чечні і впертого небажання російського суспільства подивитися в сумні очі не телевізійної правди й усвідомити, що відбувається на Кавказі. Але, як і під час подій 11 вересня, жертвами терористів стають звичайні люди із власними політичними переконаннями або ж без них. Можливо, хтось із загиблих був рішучим противником чеченської війни — що терористам до того? Для них — і для тих, хто готує смертників, і для самих смертників, — людина — не Боже створіння, а інструмент для досягнення якихось цілей. І все. Саме тому ті, хто захоплював французьких журналістів в Іраку, не дуже переймалися позицією Парижа в іракській війни. Для них важливо, щоб світ обертався за їхнім сценарієм, підкоряючись шантажу. А відмінності у політичних поглядах якихось там Бушів із Шираками — це вже не для терористів...

Коли у світі точилися дискусії навколо операції союзників в Іраку, вважалося, що Франція, Росія і Німеччина своєю позицією забезпечать собі повагу та визнання у мусульманському світі. Згодом ця теза була підтверджена реальними подіями: терористи влаштували диверсію на іспанських залізницях, а після обіцянки нового уряду вивести миротворців з Іраку пообіцяли більше іспанців не підривати. І всі вирішили, що іракська війна — справді причина для атак світового тероризму. А це був лише привід. Бо якщо сьогодні терористи вимагають від Франції скасувати заборону на хустки, завтра вони можуть вимагати від Іспанії забратися геть із Сєути і Мелільї на марокканському березі, від Росії — піти з Кавказу й таке інше. І питання не в доречності кожної вимоги, а в тому, завдяки якому інструментові терористи намагаються досягти своїх цілей. А цей інструмент — наше з вами життя. І коли ним брутально користуються — у вовчій норі під Багдадом, у небі над Москвою чи на автобусній зупинці в Єрусалимі, — це щоразу свідчить, що ми можемо врятуватися, тільки якщо приймемо цивілізаційний виклик і знищимо світовий терор разом із режимами, які його підтримують. Навіть якщо для цього знадобиться по-новому подивитися на норми міжнародного права.

Сучасній світовій політичній еліті бракує для цього відповідальності. Коли президент Франції у відповідь на вимоги терористів нагадує, що виступав проти операції в Іраку, це свідчить, що він і нині нічого не усвідомив, що він сам залишається заручником власних політичних розрахунків із ХІХ століття, що він не розуміє, наскільки терористам байдуже до його політичних поглядів. Коли президент Росії нав’язує співвітчизникам міф політичного врегулювання в Чечні, бере участь у передвиборній кампанії, приїздить до республіки як до банального суб’єкта федерації, — він, таким чином, дезорієнтує суспільство, не здатне усвідомити, що війна триває й випадковою жертвою цієї війни може стати кожен… Небажання дивитися правді у вічі завжди було відомою рисою і Росії, і Європи — тільки тепер ми можемо заплатити надто високу ціну за це вперте небажання...