ВЕРЕСЕНЬ. ГЕДРОЙЦЬ - Соціум - dt.ua

ВЕРЕСЕНЬ. ГЕДРОЙЦЬ

29 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 29 вересня-6 жовтня

Я занадто довго міркував над першим записом — можливо, тому, що в щоденнику взагалі не буває перших записів, якихось передмов, вступів, бажань пояснити.....

Я занадто довго міркував над першим записом — можливо, тому, що в щоденнику взагалі не буває перших записів, якихось передмов, вступів, бажань пояснити... Якби я був письменником, я просто почав би зі звичайного свого дня, намагаючись перенести на папір якісь буденні міркування й емоції... Проте я не письменник, а публіцистичні щоденники мають жити за своїми власними законами.

Ідея першого запису з’явилася якось сама собою, коли у «Газеті Виборчій» я прочитав про смерть Єжі Гедройця, редактора паризької «Культури». Прізвище це не дуже відоме в Україні, хоча дивно: Гедройць видав твори письменників нашого «розстріляного Відродження» ще тоді, коли їхні прізвища вимовляли хіба що пошепки... З другого боку — нічого дивного...

Гедройць прожив мафусаїлів вік — 94 роки і в останні дні життя ще працював над останнім номером своєї газети та спілкувався з читачами в Інтернеті. Чесно кажучи, я якось не усвідомлював, що ця людина залишається нашим сучасником — прізвище Гедройця надибував на сторінках мемуарів і щоденників польських письменників післявоєнних років, уже тоді він мав вигляд літньої і мудрої людини, і, можливо, саме тому я не розумів, що редактор «Культури» ще продовжує чаклувати над своїм виданням у передмісті Парижа...

Письменники, якими сьогодні пишається Польща, називали його великим, не остерігаючись, що це вплине на їхню репутацію. Можливо, саме тому, що Гедройць був насамперед режисером польської літератури — він не побоювався радити амбітним колегам, вибудовувати їхні плани, впливати на їхні думки. Так із «шинелі» паризької газети вийшла майже вся література, яка наблизила Польщу до Європи, самим полякам довела, що Польща не конче має бути хуторянською, меншовартісною, приниженою... Саме в «Культурі» друкувалися «Щоденники» Гомбровича, найкращі вірші Мілоша, найвитонченіші думки Герлінг-Грудзинського... А сам Гедройць? Він не боявся створювати свою Польщу не пензликом, а скальпелем, оприлюднювати погляди, очевидно образливі для «патріотів»... Та з тією ж Україною: можна собі уявити, як ставилася польська еміграція до українців після Другої світової війни, втрати Львова, партизанського руху ОУН... І як ставилася українська еміграція до поляків після операції «Вісла». А Гедройць пропонував говорити не про це, а про те, як складатимуться відносини незалежної Польщі з незалежною Україною у майбутньому. Непогана тема для 40—50 років, правда? І яким спрямованим у майбутнє треба було бути, щоб почати створювати — бодай тими ж публікаціями письменників «розстріляного Відродження» — європейський образ України тоді, коли українська еміграція виявилася вочевидь нездатною на непровінційність!

У нас таких режисерів немає... Ми все мусимо самотужки. Наші редактори — швидше, добрі друзі, ніж мудрі режисери. Так уже сталося, однак чи можемо ми залишатися у вічному полоні наших цивілізаційних недотяжок? Чим мені ще подобався завжди світогляд Гедройця — вмінням навіть там, у Франції, жити спогадом навіть не про Польщу, а про втрачений простір Речі Посполитої. Польщі. України. Білорусі. Литви. Мені завжди був підсвідомо дуже близький такий світогляд — хай це виявиться не українським, а єврейським, не сперечатимусь, проте в дитинстві, коли я відкривав для себе Балтію, Естонія здавалася цікавою і чужою, Латвія — привабливою і зрозумілою, а Литва — майже рідною. Я відчував себе у Вільнюсі, як у Києві: згодом саме так я відчуватиму себе у польських містах. Я впевнений, що культурний простір Речі Посполитої зберігся, і точно знаю — ну, це вже просто мій життєвий досвід, — що Москва — не столиця України...

Не збираюсь тут вдаватися до якихось політичних теорій. Просто, порівняно з росіянами, які під непровін-ційністю розуміють насамперед імперськість, могутність, право сильного, всі комплекси великої і бідної нації, — ми завжди будемо провінціалами. Західніше — трішки західніше — від нас усе ж таки чекають іншого: не могутності, а бажання жити по-людськи. Поверховий аналіз демонструє, що жити по- людськи все ж таки легше, ніж задовольнятися неосяжною територією і історією, переповненою перемогами, просто неможливими на території меншого масштабу... Може, сьогодні в нас нереформоване суспільство, несамодостатня економіка, народ, який сам себе ще не усвідомив, — усе так. Однак навіть в хвилини найсильнішої депресії я залишаюсь оптимістом. Просто тому, що не хочеться бути поверховим і завжди хочеться бути трішки Гедройцем. Журналістика спонукає до поверховості. По-літична журналістика спонукає до абсолютної поверховості. Всі ці дрібні інтриги дрібних людей, які навіть до підручників історії не потраплять, ці парламентські бійки, ці графоманські промови, цей телевізор... Телевізор! Ось за що дякувати Богові за Москву: тут мені бодай недоступні всі ці канали, я можу не нервувати... А втім, чому я весь час маю переконувати читача, що мене обтяжує саме це, що я постійно перебуваю в полоні чергових задумів Путіна з Березовським...в кращому разі, Чубайса... Зіграти отаку роль в українській журналістиці? За що?

Стоп. Ніяким новим Гедройцем ставати не збираюсь. Не тому, що не хочу, а тому, що не можу. Жахливо бракує відповідальності. Завжди було цікаво спосте-рігати за режисерами, однак самому ставати режисером? Тим більше — за вікном у мене не Ейфелева вежа, а сталінські хмарочоси: ліворуч — готель «Україна», у центрі — Міністерство закордонних справ, праворуч, трішки далі, — університет. Ввечері дуже гарно... Однак інакше. Просто я подумав: якби в мене був «свій», тобто наш, «український» Гедройць, він мені міг написати щось приблизно таке: пан набрид мені вже своїми статтями. Якщо в пана немає хисту до романів, хай пан спробує щоденники. Може, це жанр для пана?

Насправді все було інакше. Мені ще довелося переконувати Юлю Мостову, вочевидь тягнучи на людину із завищеною самооцінкою. Ну й нехай: не вперше і не востаннє... Потім я довго розмірковував не так над концепцією, як над першим записом... Потім почалися нерви із моїм поверненням у телевізор, це завжди катастрофа, я досі не знаю, ким я маю там бути, масовиком-витівником чи проповідником.

Потім помер Гедройць. Я читав польські газети, усвідомлюючи, як багато ми втратили без власних Гедройців. Мені завжди неймовірно прикро в такі дні: тепер, коли час моральних авторитетів вже, практично, минув, важко усвідомлювати, що в епоху моральних авторитетів ми обійшлися без них... Я вирішив написати про це. В «Дзеркалі» мені запропонували 30 вересня. Відверто кажучи, я зрадів. Це єврейський Новий рік, можливо, моє найулюбленіше свято, — якось так сталося, що, порівняно зі «звичайним» Новим роком, для мене завжди пов’язаним із публічністю, подорожами та пригодами, цей Новий рік — тільки мій: я вмію радіти йому на самоті. Це справді час для заповітних намірів... З Новим роком!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво