Вересень. Гданськ

Дзвони костьолу святої Бригіти, Лєх Валенса на концерті Жан-Мішель Жарра, президенти і прем’єри, виставки і спортивні змагання — все це Гданськ, який святкує 25-річчя «Солідарності». Звичайно, дату появи першої в соціалістичному світі незалежної профспілки відзначають не тільки в Гданську і не тільки в Польщі. А проте в місті, де «Солідарність» розпочиналась, — особлива атмосфера. І особливе відчуття історичної відповідальності. Найбільш поширений тут плакат — історичний перелік подій. Від Гданська — до Києва. Від Валенси — до Ющенка. Це і є та польська ідея «Солідарності», яка змінила не тільки рідну країну учасників руху, а й всю східну Європу.

Можливо, якби не крах Радянського Союзу, ми б мали сьогодні зовсім інший образ «Солідарності». 25 років із дня її заснування — це не чверть століття тріумфів. Були й військовий стан у Польщі, і заборона профспілки, і інтернування її лідерів. «Солідарність» повернулася вже в часи горбачовської перебудови, коли Кремль втрачав можливості контролю над власними союзними республіками, не те що над колишніми сателітами. Полякам було простіше тільки тому, що їм — на відміну від сусідів — не доводилося нічого вигадувати. Форма громадянської самоорганізації вже була, її потрібно було тільки легалізувати. І ця форма влаштовувала практично все суспільство, за винятком хіба що готової домовлятися верхівки партократії. З номенклатурою, до речі, також усе було непросто. Колишній перший секретар ЦК ПОРП Станіслав Каня цими днями нагадав, що до незалежної профспілки — до її заборони, звичайно, — входила майже третина членів Центрального Комітету партії. Цікаво, чому?

А тому, що в соціалістичні часи бажання зберегти людську гідність у багатьох людей було величезним. Вічно вдавати, що такого бажання немає, не завжди вистачало сил. І тоді починалися угорські події 1956 року, «празька весна», польські страйки, що призвели до «Солідарності». Кожен із таких виступів закінчувався поразкою, бо адепти режиму не бажали нікому дати можливість жити гідно. І кожен із таких виступів розхитував соціалізм, бо ставало очевидно: цей устрій не дозволяє людині залишатися людиною. І врешті-решт...

Але спробуємо уявити собі, що Радянський Союз існує, Варшавський Договір функціонує, на Хелі під Гданськом радянська військово-морська база. Що ми святкували б тепер? Ювілей прекрасної мрії? Адже коли 1983 року святкувався ювілей «празької весни», це було саме таке святкування. Її герої історично перемогли, але все їхнє життя минуло у протистоянні владі, на еміграції чи в маргінесі. Покоління молодих людей «тієї» Праги було безжально розтоптане. Ці люди також стали справжніми чи внутрішніми емігрантами або — не знаю вже, що гірше, — пристосуванцями. Щастя і везіння «Солідарності» — що вона виявилася одним із останніх поштовхів до краху соціалістичної системи, що її лідери мали можливість не лише закликати до свободи, а й змінити власну країну. Саме тому міф «Солідарності» — це перемагаючий міф.

Але з цього міфу — свій важливий висновок. Про своє прагнення до свободи важливо не просто сказати вголос. Цю свободу належить ще побудувати — не як абстракцію на піску, а як справжній міцний будинок із дверима й вікнами, з кухнями і спальнями. І з каналізацією, перепрошую, бо давно відомо — коли не працює каналізація, люди забувають про свободу. Принаймні деякі...

Тільки такий будинок — хай він багатьом і не подобається — і є підтвердженням сили міфу. Саме таким будинком є сучасна Польща. Без цього завзятого будівництва «Солідарність» була б лише абзацом у підручнику історії, а не живим явищем, яким варто пишатися. Ось про що можна замислитись, коли бачиш плакат, який нагадує нашу історію від Гданська до Києва...