«ВЕЛИКОЛЕПНЫЙ КНЯЗЬ ТАВРИДЫ» - Соціум - dt.ua

«ВЕЛИКОЛЕПНЫЙ КНЯЗЬ ТАВРИДЫ»

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Якщо життя цієї людини було раптовим і незбагненним злетом до слави, то смерть і передуюча їй опала здалися сучасникам таким же незбагненним падінням...

Григорій Потьомкін
Григорій Потьомкін

Якщо життя цієї людини було раптовим і незбагненним злетом до слави, то смерть і передуюча їй опала здалися сучасникам таким же незбагненним падінням. «Великолепный князь Тавриды», князь Григорій Потьомкін, за словами Державіна, «пал с высот и почестей» посеред степу, між Яссами та Миколаєвом. Просто ліг на землю і помер, за офіційною версією — від «перемежающейся лихорадки». Катерина II державною і жіночою волею підштовхнула генерал-губернатора Новоросії, творця Чорноморського флоту, засновника Миколаєва та Херсона, до прірви. А причиною цього вчинку імператриці став «грецький проект» князя Тавриди, істинна суть якого й понині покрита надійною завісою таємниці.

Генеральна ідея

На сьогодні про Потьомкіна багато що відомо, але не головне. Залишається таємницею за сімома замками «генеральна ідея», якій він підпорядкував своє життя. Властолюбством і насолодами ця генеральна ідея аж ніяк не вичерпується. Від людини, котру скупа на компліменти імператриця Катерина вважала великою і геніальною, у спогадах сучасників і нащадків залишилися одні лише дивацтва: діамантові гудзики на камзолі, капелюх, до того обтяжений дорогоцінностями, що за Потьомкіним його носив ад’ютант, незрозумілі напади меланхолії, напівдитяча любов до розкоші...

Однак було й інше: Хотин, Фокшани, Ларга, Кагул і Цибри, де Потьомкін воював із турками і брав у полон турецькі судна, потім — план оволодіння Кримом, котрий князь перетворив на дійсність, генерал-губернаторство в Новоросії, спорудження міст у безлюдному степу і, звісно ж, «грецький проект».

Проект цей полягав у тому, щоб, заволодівши Кримом і Північним Причорномор’ям, знищити Туреччину і покласти корону відродженої Візантії на голову одного з онуків Катерини — цесаревича Костянтина. Ім’я для онука Катерина вибирала, пам’ятаючи про візантійські плани Потьомкіна, а сам князь, геть несподівано для імператриці, вибрав для майбутньої відродженої Візантії столицю. І не Константинополь—Стамбул, а Миколаїв, заснований ним на землі древньої Ольвії.

Любов Потьомкіна до заснованого ним Миколаєва залишилася для сучасників одним із дивацтв князя. Так, заснував посеред степу місто, так, хотів бути в ньому похованим, а заснований ним же Херсон терпіти не міг і називав «труною». Чому ж Миколаїв? Чому в останній своїй подорожі «чудовий князь Тавриди» прагнув добратися саме до цього міста? Що було особливого й дорогого для князя в цьому звичайному для Півдня Російської імперії місті-верфі? Плани Потьомкіна щодо Миколаєва так і залишилися таємницею, але деяке світло на них проливає історія любові князя до прекрасної грекині, Софії Вітт-Потоцької, майбутньої господині уманського парку.

Примха Софії

«Знаете ли вы историю Николаева? — писав 1818 року Микола Левицький. — «Он построен по повелению Князя Потемкина», — скажете вы, и вы ошиблись. Главной причиною тому, что родился и возрос, возрос и распустился сей цветок среди одичалой природы, женщина прелестная с прекраснейшей еще душою, с чувствительным сердцем, с тонким умом, словом, женщина-Гений умела привлечь сердце Гения-героя. Одно ея слово, и на диких берегах Ингула явился город, на месте бедных рыбачьих хижин огромные палаты Спасск и Богоявленск; одно ея слово, и волшебная рука искусства одела нагия скалы и песчаные холмы скромными рощицами и великолепными садами...»

Микола Левицький мав на увазі Софію Вітт, грекиню за походженням, чоловік якої за протекцією Потьомкіна став комендантом Херсона. Подружжя Віттів з’явилося в Російській імперії на запрошення князя. Софія, котра вважала себе спадкоємицею збіднілого, але знатного грецького роду, була однією з найчарівніших жінок XVIII століття. Вона ненавиділа Османську імперію і мріяла про відродження своєї батьківщини — поверженої Греції—Візантії. Потьомкін теж не належав до числа друзів Оттоманської Порти і через своїх агентів на Балканському півострові тримав руку на пульсі цієї імперії, що переживала не найкращі часи.

Потьомкіна і Софію звели спільні інтереси, але утримувала один біля одного пристрасть. Князь прагнув виконати будь-яку забаганку Софії. «Йому все було байдуже, аби задовольнити бажання або примху обожнюваної ним жінки, — писала сучасниця Потьомкіна, знаменита французька портретистка Елізабет Віже-Лебрен. — Закоханий у пані де Вітт, він осипав її найвишуканішими люб’язностями. Так, одного разу, бажаючи подарувати їй кашемірову шаль шалено високої ціни, він улаштував свято, на якому було до двохсот дам, а після обіду влаштував лотерею, але так, що кожній дісталося по шалі, а найкраща із шалей випала найпрекраснішій із дам». Чи варто говорити про те, що «найпрекраснішою з дам» виявилася Софія Вітт... Але, звісно, справа не обмежилася кашеміровою шаллю. До ніг грекині Софії Потьомкін збирався кинути відроджену Візантійську імперію.

На той час уяву князя Тавриди давно вже хвилювала легенда, за якою давньогрецька цивілізація зародилася в Північному Причорномор’ї, і звідти поширилася на територію історичної Еллади. Тому і столицю відродженої Візантії Потьомкін хотів бачити саме в Північному Причорномор’ї, неподалік древньої Ольвії. Плани князя збіглися з бажаннями Софії Вітт. Прекрасна фанаріотка ненавиділа Константинополь—Стамбул, де пізнала приниження і злидні, а потім була продана власною матір’ю заїжджому шукачу пригод. До того ж заснований Потьомкіним Миколаїв стратегічно і політично більше підходив на роль нової візантійської столиці.

Незабаром у «грецькому проекті» князя Тавриди не залишилося місця російській імператриці Катерині та її онуку Костянтину. Софія та Потьомкін вирішили обвінчатися і коронуватися на нове царство. Усвідомлюючи свою владу над князем, пані Вітт зажадала від нього негайних дій. У степах Північного Причорномор’я з’явилися сади, парки, села, верфі та міста.

У мальовничому місці злиття рік Бугу та Інгулу Потьомкін заснував місто, яке мало стати столицею відродженої Візантії. Григорій Олександрович назвав місто Миколаєвом на честь святого Миколи Мирлікійського. Тут, у мурованому соборі св. Григорія, князь збирався повести під вінець Софію, а в храмі святого Миколи Угодника — коронуватися. Палац для Софії та Потьомкіна вже закладався. Біля нього іноземець-садівник розбив парк.

І садів, і палаців у новому місті дійсно було в достатку. Щоправда, до нинішніх часів багато з цих чудес не дожили. Літній палац ясновельможного князя було спалено матросами незабаром після Жовтневої революції, «величезні палати Спаськ і Богоявленськ», згадані Левицьким, перетворилися на райони Миколаєва, а ім’я Софії Вітт стали пов’язувати не з Потьомкіним і Миколаєвом, а з графом Потоцьким і уманським парком. І сталося так тому, що візантійським планам Потьомкіна та Софії не судилося здійснитися. У гру вступила імператриця Катерина.

Хід імператриці

Государиня давно вже побоювалася «чудового князя Тавриди», котрий зосередив у своїх руках непомірну владу. Потьомкін ставав некерованим, і імператриці тепер нічого було берегти князя — її турботою й опікою користувався новий фаворит, Платон Зубов. До того ж плани Софії та Потьомкіна розгнівали Катерину: вона почала думати про усунення Григорія Олександровича.

Існує гіпотеза, що Катерина направила до князя молодого лікаря, спеціально навченого «мистецтву» поводження з отрутами, і Потьомкін був отруєний. Втім, навіть якщо такі вказівки і не були дані, раптова і незрозуміла смерть Григорія Олександровича підтверджує версію про отруєння. Щоправда, неясно, хто в даному разі виступав замовником. «Чудовий князь Тавриди» помер посеред степу, по дорозі в місто, де збирався коронуватися, а «імператрицю», котра нею так і не стала — Софію Вітт, — продали втретє і востаннє у її житті. Покупцем став граф Станіслав Потоцький.

Із коронним гетьманом, графом Ксаверієм-Станіславом Потоцьким, Софія Вітт познайомилася ще 1788 року, за три роки до смерті Потьомкіна, коли за таємним дорученням ясновельможного їздила на Варшавський сейм. Тоді вона переконала Потоцького примкнути до Тарговицької конфедерації, після чого вибухнуло повстання Костюшка, і граф змушений був залишити батьківщину. На настійну вимогу російської імператриці Вітт збув із рук свою чарівну жінку, за котру палко закоханий Потоцький виклав два мільйони польських злотих. Втім, обвінчатися вони змогли лише після смерті першої дружини графа, Жозефіни-Амалії Мнішек—Потоцької, відомої художниці, котра оспорювала лаври Елізабет Віже-Лебрен. Потоцький і Софія оселилися в Умані, де граф кинув до ніг своєї богині розкішний парк.

Імператриця Катерина усього на п’ять років пережила людину, котру спочатку пристрасно любила, а потім не менш пристрасно ненавиділа. Кажуть, вона оплакувала «князя Тавриди», а сльози ці витирав новий фаворит государині, красень Платон Зубов. Смерть Потьомкіна перегорнула найкращі сторінки катерининського царювання, яке вступало у свої неминучі присмерки. Державін написав на смерть Потьомкіна оду, а Софія — мимовільна винуватиця загибелі ясновельможного — усе життя оплакувала його, «як рідного брата».

Епілог

Потьомкін бажав бути похованим у Миколаєві, але за іронією долі та волі імператриці Катерини його поховали в Херсоні, місті, яке князь називав «труною». У Миколаївському обласному архіві, у журналі вихідних казенних листів за 1791 рік, містяться цінні історичні відомості про хворобу, смерть і похорон князя. Ці відомості присутні в копіях ордерів, листів і рапортів, написаних у вересні—листопаді 1791 року першим будівельником Миколаєва, полковником М.Фалєєвим, підлеглим йому офіцерам, вищим командним особам і особам духовного звання. Вони розповідають ось про що.

29 вересня 1791 року М.Фалєєв одержав із Ясс від довіреної особи князя Потьомкіна і начальника його канцелярії генерал-майора В.Попова звістку про те, що «...его светлости болезнь усугубилась, и все врачи сомневаются в его жизни». Того ж дня Фалєєв виїхав поштовим трактом у Ясси. 3 жовтня він повідомив звідти обер-інтенданту Миколаївського адміралтейства підполковнику С.Афанасьєву, що «...после опасного усиления болезни почувствовал его светлость облегчение и изволил дать мне знать, что вскоре отправится в Николаев и будет иметь там пребывание до совершенного выздоровления...»

4 жовтня 1791 р. хворий Потьомкін залишив Ясси і виїхав у Миколаїв. У його почті перебував і М.Фалєєв, котрий у дорозі став мимовільним свідком несподіваної смерті князя. Тіло Потьомкіна доставили назад у Ясси, де лікарі його бальзамували. Вражений цією подією, М.Фалєєв писав у Миколаїв, що «мы лишились великого и милосердного нашего начальника светлейшего князя Григория Александровича, он, ехавши в Николаев, в 37 верстах от Ясс 5 октября окончил жизнь свою в поле, оставя всем вечное сожаление, а мне неутешительную горесть, через 4 дня вынос будет его телу...»

13 жовтня відбулася жалобна церемонія, після якої М.Фалєєв виїхав у Миколаїв, а тіло Потьомкіна залишалося в Яссах до особливого на те розпорядження імператриці. 29 жовтня М.Фалєєв одержав копію найвищого рескрипту з повелінням імператриці про поховання тіла Потьомкіна в Херсоні, де в пошану заслуг князя перед батьківщиною було наказано встановити йому пам’ятник.

2 листопада М.Фалєєв відправив В.Попову лист, у якому просив посприяти у похованні тіла Потьомкіна саме у Миколаєві.. При цьому він писав, що «...лучше если б оно погребено было в городе Святого Николая, который он (Потемкин) воздвигнул в память Очаковской победы и столько любил его, что желал остатки дней своих проводить в монастыре Спасско-Николаевском, на строение которого и план мне дал подписанный своею рукой. Возрадовалась бы душа его, взирая с небес на тело, в котором она была, что оно погребено в любимом его граде, здесь же и церковь во имя его ангела воздвигнута. Херсон не мог он терпеть, почитай то место очень нездоровым, и для того там никогда ночевать не хотел и как бы поздно ни было, уезжал в Богоявленск: не рассудите ли, милостивый государь, о сем доложить государыне? А между тем сделать в Херсоне склеп, в коем положить на время тело, пока в Николаеве освятится церковь».

Однак прохання М.Фалєєва так і не задовольнили. Мало того, навіть маршрут руху жалобного кортежу з тілом Потьомкіна було прокладено із Ясс у Херсон не найкоротшим шляхом — поштовим шляхом через Миколаїв, а в об’їзд його, степом. Лише завдяки сприянню архієпископа Катеринославського Амвросія маршрут руху жалобного кортежу вдалося змінити, та й то вже на шляху його проходження. У Богоявленську жалобна церемонія була проведена в домашній церкві племінниці князя, графині А.Браницької.

26 листопада М.Фалєєв у листі В.Попову повідомив, що «сего месяца 23 числа тело покойного светлейшего князя в Херсонской соборной церкви предано земле с подобающей церемонией, место для погребения выбрано пристойное... об оном имею поднести при сем план расположения означенной церкви. Прилично бы тут было поставить бюст, сказывают, что есть в Санкт-Петербурге сделанный и очень похож, а нет, так можно бы сделать в Италии: я прилагаю при сем идею оному и ежели сия не годится, милостивый государь, прожектировать искуснейшим художникам, а подпись попрошу я Василия Петровича сделать... Не было человека, кто бы не пролил горчайших слез при сем случае, я не меньше имел побуждения к тому. Вспоминал отзывы его светлости о Херсоне, он всегда называл его гробом и будто предчувствовал, что там погребену ему быть. Отдавши последний долг усопшему, возвратился я в Николаев...»

Потьомкін так і не був похований у Миколаєві. Нездійсненій столиці відродженої Візантії потрібно було жити власним життям, без підтримки князя. І зберігати пам’ять про нього.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво