ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ. ЧОТИРИ ЖИТТЯ У ФУТБОЛІ УРИВКИ З КНИЖКИ - Соціум - dt.ua

ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ. ЧОТИРИ ЖИТТЯ У ФУТБОЛІ УРИВКИ З КНИЖКИ

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

Футбольний оглядач «ДТ» Віталій Галинський завершує роботу над книжкою про Валерія Лобановського...

Футбольний оглядач «ДТ» Віталій Галинський завершує роботу над книжкою про Валерія Лобановського. Ми пропонуємо увазі читачів фрагменти з її заключного розділу «Життя четверте»:«Класик». У ньому розповідається про події, що випали на період з осені 1996-го по 13 травня 2002 року.

Велике бачиться на відстані. Ця банальна істина якнайкраще ілюструє все творче життя «апостола» українського футболу Валерія Лобановського. Його досягнення на тренерській ниві протягом трьох із половиною десятиліть свідчать самі за себе. «Метод Лобановського» апробований восьмиразовими «золотими» успіхами на всесоюзній арені, завоюванням жаданих амфор Кубка кубків і Суперкубка 1975 року. Потім — повторенням європейського кубкового сходження 1986-го, бронзовими медалями Олімпійських ігор у Монреалі 1976-го, «важким сріблом» чемпіонату Європи 1988 року, п’ятиразовим сходженням на найвищий щабель п’єдесталу пошани чемпіонату України. Ці вершини — лише основні віхи на шляху тренера, який змусив футбольний світ переосмислити, здавалося б, непорушні істини.

Найточніше визначення, що характеризує професійний пошук і роботу Валерія Лобановського, як на мене, закладено в словах «новатор», «першопрохідник». Утім, новизна щодо улюбленої справи намітилася в майбутньому метрі ще задовго до того, як він очолив футбольний клуб, якому віддав усього себе.

У людей, котрі заперечують уторовані дороги, доля зазвичай дуже неспокійна. Вони не можуть, та й не прагнуть жити як сіра пересічність, підкоряючись обставинам і не намагаючись змінити ні себе, ні «середовища проживання». Історія знає безліч імен видатних особистостей, що відкинули загальновизнані норми й пішли своїм тернистим шляхом. Найчастіше такі люди ставали ізгоями суспільства: їх цькували, упосліджували, відтісняли на останні ролі. Далеко не всі витримували такий потужний тиск — багато хто йшов на компроміс. Нечасто знаходилися такі, що, незважаючи на удари долі, нерозуміння навіть найближчих людей, зовнішню ізоляцію, а то й відчуження, день у день незламно рухалися до поставленої мети. І тільки після її досягнення їх інколи визнавали. На превеликий жаль, найчастіше посмертно.

Лобановського визнали за життя. Але, як і багато видатних особистостей, що народилися в наших краях, він відчув на собі біблійне «у рідній батьківщині пророка немає»: остаточне визнання, найвищу урядову нагороду країни — звання Героя України з усіма відповідними регаліями, яким оцінено весь його шлях, на жаль, одержав у руки не він, а його родичі.

Лобановський завжди був не схожим на інших — «не так» грав, «не так» спілкувався з пресою, «не так» розмовляв зі своїми наставниками, а завершивши кар’єру футболіста і ставши тренером, «не так» тренував. До нього, як ні до кого іншого, підходять слова Беранже: «Горе тій людині, що підніметься над рівнем сірої пересічності. Найменше зло — бути незрозумілим навколишніми. Але заздрість і підлість зроблять усе, щоб заподіяти їй найгострішого болю».

І в майці футболіста, і в тренерському костюмі Лобановський ніколи не відступав. На футбольне безкультур’я, упередженість спортивних функціонерів, уїдливу критику він реагував із притаманною йому винахідливістю. У відповідь на випади грубіянів-захисників, котрі наче косою зрізали футбольні фінти, лівий крайній київського «Динамо» винайшов свій коронний кутовий, що став разючою зброєю в атакуючому арсеналі київського «Динамо» початку 60-х років. Його «сухий лист» заворожував захисників і воротарів суперників. Думаю, жоден статистик сьогодні не скаже, скільки разів його подача з кутової позначки приводила до забитих м’ячів. Цей удар так і назвали — «кутовий Лобановського». Як «петля Нестерова», «теорема Піфагора», «геометрія Лобачевського», назавжди увічнивши винахідника.

Скільки разів Лобановський створював новий образ київського «Динамо»? Мені не раз випадало чути від самого Валерія Васильовича, що він ніколи не починав роботу, так би мовити, на голому місці, з чистого аркуша. З належною повагою він оцінював працю своїх попередників і не полюбляв хизуватися своїми заслугами. Та якщо говорити про творчість Майстра, то, як мені видається, її треба розділити на три умовних періоди: «Динамо» 70-х, другої половини 80-х і кінця 90-х. Цей своєрідний «триптих» дуже характерний для двадцятип’ятирічної роботи видатного тренера в рідному клубі. У Лобановського, за аналогією з Пікассо, у творчості превалюють окремі періоди, які дозволяють оцінювати його твори як — «великі». Але, на відміну від іспанця, українець ніколи не заглиблювався ні в блакитну, ні в рожеву ауру. Його багаторічна праця складалася зі щоденних «сірих» буднів. Більшу частину життя від провів на заміській тренувальній базі в Кончі-Заспі. І хоча робоче місце трудоголіків часто називають «другою домівкою», його, Лобановського, «динамівське помешкання» я назвав би все-таки першим. Одного разу він зізнався, що не може згадати, коли востаннє відзначав свій день народження вдома. Ну, а барви на палітрі футбольного поля переливалися тільки тоді, коли «його «Динамо» було тісно в багатотисячній чаші стадіонів, наче пташині в клітці.

Востаннє ми зустрічалися з Валерієм Лобановським у вересні 2001 року, за день до матчу в турнірі Ліги чемпіонів із дортмундською «Боруссією». Він запросив мене та свого давнього друга, німецького журналіста Карла-Гайнца Гайманна, колишнього головного редактора, а нині — видавця авторитетного «Кіккера», на обід у затишний ресторан, де господарювали його дочка Світлана й зять Валерій. Спілкувалися ми понад чотири години, і, щиро кажучи, я дізнався багато нового про Лобановського й познайомився з цілком іншим Лобановським — відкритим, по-дитячому ранимим і переконаним у правильності обраного шляху «Динамо».

У розмові ми торкалися різного. Говорили про театр, літературу, згадували минувшину. Та хоч як далеко ми заглиблювались у «другорядне», за сакраментальним законом польоту бумеранга, поверталися до первісного — футболу.

Власне, під час цієї розмови мене й осінило запропонувати Валерію Васильовичу «творчу співпрацю» — написати книжку про його життя у футболі.

— Та життя ще ж не скінчилося, — з усмішкою парирував Валерій Васильович, — необхідно нагромадити матеріал. Отоді про все й поговоримо.

Він умів коректно вийти з розмови, не образивши співрозмовника.

13 травня 2002 року назавжди залишиться одним із найтрагічніших днів в історії київського «Динамо». Мільйони людей, що віддали своє серце динамівському клубу, дізнавшись про смерть Лобановського, відчули себе сиротами. За чотири години жалобної панахиди, замість раніше оголошеної тригодинної, із ним прийшли попрощатися понад двісті тисяч чоловік. Я бачив укритих сивиною вболівальників, котрі навіть не намагалися приховати своїх сліз. Його проводжали не тільки шанувальники «Динамо». З ним прощалася вся країна. І, на превеликий жаль, із ним прощався футбол...

...Мені дуже поталанило. Я, київський школяр, уперше побачив Лобановського наприкінці 50-х років у крихітному кореспондентському пункті «Советского спорта» у провулку Фізкультурний, нині перейменованому на вулицю Валерія Лобановського. Те, що на 19-річного юнака з дубля київського «Динамо» чекає велике майбутнє, я вперше почув із вуст найшанованішого мною футбольного журналіста, а в ті роки — власкора «Советского спорта» в Україні Аркадія Романовича Галинського, мого однофамільця. З юних років я любив приходити в його комірчину, що служила корпунктом, і, влаштувавшись на прогнутій від старості канапі, слухати емоційні монологи Аркадія Романовича про літературу, мистецтво, етику і... футбол. Саме тут я й побачив високого сухорлявого юнака, що заскочив на кілька хвилин до відомого футбольного журналіста. Коли спортивного вигляду хлопець зачинив за собою двері, я поцікавився:

— Хто це?

— Валерик Лобановський із динамівського дубля. Сьогодні він тільки починає свій шлях у великий футбол, але настане день, коли він стане не лише чудовим футболістом, а й найвидатнішим тренером.

Я чітко запам’ятав ці слова. Вони закарбувалися в пам’яті на довгі роки. Зізнаюся: інколи мене долали сумніви щодо «величі», колись напророкованої журналістом. Хотілося, щоб «Динамо» під керівництвом Лобановського завжди вигравало. Його професійний авторитет, усталений імідж переможця, наче міфічна богиня перемоги Ніка, затьмарював саму особистість тренера. І не лише мені — багатьом здавалося: команда Лобановського просто зобов’язана перегравати суперника будь-якого рангу. Розум не хотів приймати простої аксіоми: у природі не існує ні тренерів, ні команд, які не куштували гіркоти поразок.

Як я вже згадував, ідея написання книжки про Лобановського виникла ще за життя динамівського наставника. Тоді вона бачилася літературним записом тематичних монологів великого тренера. На жаль, цю ідею втілити вже неможливо. І тоді з’явилося інше рішення — розповісти, яким я бачив і сприймав його протягом майже сорока років. Спочатку книжка планувалася як хронологічний виклад усього життя Валерія Васильовича. Але одного разу, переглядаючи свої нотатки, вирізки з газет, несподівано впіймав себе на думці: Валерій Лобановський прожив у футболі чотири «життя»!

Ясна річ, кожне з них має свій приблизно умовний термін і часовий відтинок. Перше «життя» Майстер провів як футболіст. Наступні три — з 1973 по 1982, з 1984 по 1990, і з 1997 по 13 травня 2002 року він обіймав посаду головного тренера київського «Динамо», у різні роки очолював національну й олімпійську збірні СРСР.

Автори, що працюють над книжками про визнаних тренерів і футболістів, як правило, обмежуються лише спортивною площиною справи, включаючи в текст цілі масиви статистики, другорядні деталі. Мені здається, це дещо втомлює читача, заважає «за трьома соснами побачити ліс». Тож спробую сконцентрувати увагу любителів футболу на етапах формування та становлення особистості Валерія Лобановського, окремих рисах його вдачі, що привели його до світового визнання. На нього зважали такі «академіки» футбольних наук, як Дітер Вайзе, Дітмар Крамер, Вуядін Бошков, Оттмар Гіцфельд, Марчелло Ліппі, Фабіо Капелло, Луї ван Гааль, Алекс Фергюссон, Жерар Ульє... Утім, не тільки шанували його щонайвищий професіоналізм, а й, за визнанням того ж таки Марчелло Ліппі, дуже багато чого запозичили.

Як сам Валерій Лобановський прийшов до відкриття свого творчого методу? Як його обстоював? Як протягом майже тридцяти років вдавалося втримувати очолювані ним команди на піку спортивних показників? У чому полягала таємниця його вміння вести на футбольному полі адекватний діалог із такими «монстрами», як німецькі «Баварія» і «Байєр», іспанські «Реал» і «Барселона», англійські клуби «Арсенал», «Манчестер юнайтед», «Ліверпуль», не маючи їхніх невичерпних фінансових можливостей? Він скидався на біблійного Давида, який знав, як уразити чергового футбольного Голіафа в його найслабшу точку.

Що не вийшло і чому? Яким він був поза футбольним полем? На ці запитання я намагався відповісти в книжці «Валерій Лобановський. Чотири життя у футболі».

Хочу пояснити: у жодному разі не претендую на роль істини в останній інстанції. Враження й оцінки, винесені на суд читача, мають, безумовно, суб’єктивний характер. Я хочу розповісти про Валерія Лобановського, яким його знав — без бундючних панегіриків і дифірамбів, із дозою доброзичливої критики. Мені здається, у цьому буде належна данина пам’яті великого Майстра. За життя, багато разів звертаючись до представників засобів масової інформації, Валерій Васильович полюбляв повторювати: «Будь ласка, даючи вашу оцінку футбольному явищу як на полі, так і за його межами, не забувайте додавати вступне слово «на мою думку», «вважаю» тощо».

Він не сприймав ні дилетантів-журналістів, ні, тим паче, — тренерів-дилетантів.

Не хочу і не збираюся нав’язувати читачеві свою точку зору. Допускаю, що її не обов’язково поділяють усі. Адже однозначно дослідити й оцінити таку «брилу» таланту, яким було наділено Валерія Лобановського, — завдання не з вдячних. Ось чому я запросив «до співавторства» багатьох людей, котрі знали його. Такі футбольні авторитети, як Олег Базилевич і Йожеф Сабо, пліч-о-пліч із ним далекого 1961-го вперше в історії всесоюзних чемпіонатів вибороли для України, Києва й «Динамо» комплект чемпіонських нагород. А потім разом працювали в рідному клубі та збірній незалежної України. Фрагменти їхніх спогадів про роки, дні й години спілкування з Валерієм Лобановським напевне цікаві для справжніх аматорів футболу. Я також «дам слово» гравцям і тренерам, які прагнули перемогти команду Лобановського та його самого: Францу Беккенбауеру, Дітеру Вайзе, Дітмару Крамеру, Оттмару Гіцфельду, Олегу Романцеву; його колегам і вихованцям — Юрію Войнову, Микиті Симоняну, Леоніду Буряку, Володимиру Трошкіну, Володимиру Онищенку, Анатолію Дем’яненку; журналістам Карлу-Гайнцу Гайманну, Олександру Горбунову, Ігорю Лінніку, Юрію Рибчинському, іншим глядачам «театру Лобановського», його дочці Світлані. Ну і, ясна річ, двом «футбольним орачам» — адміністраторам футбольного клубу «Динамо» Віктору Кашпуру й Олександру Чубарову, які не відходили від свого дорогого «Василича» й на хвилину протягом останніх шести років.

***

1993 рік ознаменувався важливою подією в історії київського «Динамо». Президентом футбольного клубу став відомий у країні бізнесмен Григорій Суркіс. У футбольних колах це ім’я нічого не говорило ні фахівцям, ні журналістам. Проте Суркіс, на відміну від свого попередника Віктора Безверхого, справляв враження людини, котра знає, як вивести найшанованішу в країні команду з її фінансової кризи. Зі слів новоспеченого президента можна було дійти висновку, що футбол і київське «Динамо» він полюбив змалку. Суркіс говорив, що клубові з такою багатою історією не личить тулитися на задвірках футбольної Європи. Команді необхідне відродження. І він знає, як досягти цієї мети.

Свого слова новий президент дотримав. Через чотири роки відроджений український клуб громив в офіційних турнірах команди, які ще недавно позирали на нього зверхньо. Але для початку цього процесу бракувало дуже важливого фігуранта — людини, яка вміє організаційно-фінансову підтримку втілити в ігрові ідеї на футбольному полі. Такою людиною став 1997 року «аравійський емігрант» Валерій Лобановський.

Попри тренерську чехарду, починаючи з 1993 року, футболісти столичного клубу справно вигравали звання чемпіонів країни. Час від часу з «флагманом» конкурували «Шахтар», «Чорноморець» і «Дніпро».

В Одесі плідно трудився Леонід Буряк. І хоча міська влада не робила нічого, щоб команда міста змогла реально конкурувати з киянами, Леоніду Йосиповичу вдалося створити боєздатний ансамбль. З фінансових міркувань колектив щороку залишала ціла група гравців. Але «Чорноморець» продовжував триматися на плаву. На жаль, підтримки одеських бізнесменів, і передусім Петра Марковича Найди, виявилося недостатньо для того, щоб залатати фінансові пробоїни. По завершенні сезону 1997—98 «Чорноморцю» довелося опуститися на один «шлюз» нижче — перейти з вищої ліги в першу. Три роки витратять одесити для нового «швартування» біля причалу вищої ліги.

Не залишився непоміченим прихід у «Дніпро» безумовно талановитого фахівця В’ячеслава Грозного влітку 1996 року. За кілька тижнів до початку чемпіонату «обмілілий» «Дніпро» нараховував у своєму складі лише близько дюжини футболістів. В’ячеслав Вікторович починав свою роботу в Дніпропетровську практично з нуля, маючи в розпорядженні дуже обмежену кількість необхідних виконавців, а також обіцянки спонсорів і міської влади допомогти.

Проте за лічені місяці Грозному вдалося створити збалансовану команду. У ній підібралася ціла група обдарованих футболістів, молодих і вже з досвідом — Ілля Близнюк, Олександр Поклонський, Ігор Харковщенко, Володимир Шаран, Геннадій Мороз, Андрій Полунін.

Навесні 1997 року, уже при Лобановському, дніпровці дали бій київському «Динамо» у його власних пенатах. У поєдинку гості вели 2:0 і після виходу Геннадія Мороза на ворота Олександра Шовковського могли достроково зняти з порядку денного питання про переможця. Промах «плеймейкера» гостей вдихнув у «Динамо» резонне бажання відігратися. Зрештою господарям це вдалося — 2:2.

Починаючи з сезону 1995—96, «Динамо» постійно відчувало на своїй потилиці дихання донецького «Шахтаря». Донбас завжди був футбольним краєм. Місцеві вболівальники з давніх давен здобули репутацію відданих друзів команди. За плечима клубу — багатющі традиції. Досі в Донецьку «аксакали»-вболівальники згадують події більш як сорокарічної давності. Тоді, далекого 1961 року, українські клуби — «Динамо» й «Шахтар» — відібрали у своїх московських суперників головні нагороди сезону: кияни вибороли золоті медалі всесоюзного чемпіонату, а гірники — Кубок СРСР.

Аж до сезону 2001—2002 «Шахтар», майже як у велоспорті, вів гонку за лідером. У червні 2001-го кияни лише на останніх секундах гри зусиллями Андрія Несмачного, який практично від лицьової лінії уразив ворота «Дніпра», змогли втримати чемпіонське звання. Але через рік, 2002-го, на найвищий щабель п’єдесталу пошани зійшов гірничий клуб. Гадаю, для «Динамо» це стане стимулом для повернення втрачених позицій. А коли так — то суперництво донеччан і киян буде вигідним для всього українського футболу. Чим більше сильних команд із чемпіонськими амбіціями виходитиме на старт загальнонаціональної першості, тим цікавішим і захопливішим стане весь турнір. А де сильні клуби — там і сильна збірна. Це стало аксіомою в чемпіонатах провідних європейських країн — Німеччини, Іспанії, Англії, Італії, Франції.

***

Головною подією, на яку чекала футбольна спільнота України 1995 року, був старт чергового етапу Ліги чемпіонів. Для виходу в основний турнір киянам було необхідно здолати опір чемпіона Данії — «Ольборга». Завдання практично виконали в поєдинку на полі суперника, де гості впевнено переграли місцевих майстрів — 3:1. А в першому матчі на затишному динамівському стадіоні, обігравши датчан — 1:0, господарі підняли шлагбаум, що перекривав шлях в основну сітку європейського клубного турніру. Кияни опинилися в одній групі з грецьким «Панатінаїкосом», французьким «Нантом» і португальським «Порто». Свій стартовий поєдинок біло-блакитні проводили в рідних стінах проти греків і перевершували їх за всіма статтями футбольної науки. Рахунок 1:0 на користь господарів не повною мірою характеризує їхню перевагу. Перемога над греками налаштовувала керівництво клубу на оптимістичний лад. «Динамо» зберігало хороші шанси на вихід у наступний етап Ліги чемпіонів.

Проте вже через кілька днів зі штаб-квартири УЄФА надійшла приголомшлива звістка: київський клуб дискваліфіковано в європейських змаганнях на три роки! Причиною такого рішення стала ініціатива іспанського рефері Лопеса Ньєто. Арбітр інформував європейський футбольний штаб — УЄФА — про те, що перед початком гри з «Панатінаїкосом» представники динамівського клубу нібито запропонували йому як презент-підкуп норкову шубу. Не знаю, як у представників УЄФА було зі знанням географії. Норкова шуба потрібна в Іспанії хіба що в гірській місцевості, але там, наскільки мені відомо, місцеві гаучо хизуються не в норкових палантинах, а в звичайнісіньких овечих кожухах. Динамівці спробували було звернутися до спортивного суду в Лозанні. Проте УЄФА відреагувала блискавично, пообіцявши в разі звернення до швейцарського суду дискваліфікувати ще й збірну України. Правда, у європейському футбольному штабі чомусь ухвалили й інше рішення: не допускати іспанських арбітрів до обслуговування поєдинків з участю українських команд протягом двох років. А сама дискваліфікація тривала, на щастя, лише сезон. За відомий у Європі клуб заступилися популярні на континенті футбольні функціонери, тренери, журналісти. Але головну роль зіграли все-таки політики.

Екс-президент України Леонід Кравчук був серед тих, хто прагнув повернути своїм співвітчизникам радість спілкування з великою грою. Знаю достеменно, що Леонід Макарович мав особисту розмову щодо реабілітації київського «Динамо» з екс-канцлером Німеччини Гельмутом Колем, іншими авторитетними в Європі людьми, вхожими в темні коридори УЄФА, — Францом Беккенбауером, президентами національних федерацій Німеччини, Італії, Росії, Норвегії, Туреччини. Не виключено, що не обійшлося без допомоги колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, уродженця Австрії, який ніколи не розлучається з німецьким футбольним часописом «Кіккер».

Зрештою, члени виконкому вирішили не страчувати український клуб, а помилувати. Одним з ініціаторів повернення «Динамо» в європейську футбольну сім’ю був відомий у минулому президент федерації футболу Італії синьйор Маттарезе. Він сказав приблизно так:

— В Україні люблять футбол не менше, ніж у нас в Італії. Наш народ не мислить себе без «кальчо». Ми не повинні позбавляти радості й насолоди весь український народ. Тим паче що звинувачення іспанського арбітра не здобуло ніякого фактичного підтвердження.

Справедливість, хоча це трапляється дуже рідко, цього разу перемогла. «Без вини винним» вибачили. Але найближчим міжнародним змаганням для динамівського клубу став не черговий турнір Ліги чемпіонів, а заснований Всеросійською футбольною спілкою Кубок чемпіонів країн Співдружності, який традиційно проходив у Москві наприкінці січня на критих спортивних аренах Білокам’яної.

Повернення «блудного сина» в УЄФА не принесло київському клубові ніякої слави. У кваліфікаційному раунді динамівці поступилися вельми посередньому австрійському «Рапіду» на його полі — 0:2, а на очах кількох десятків тисяч своїх шанувальників, котрі прийшли побачити реванш у чаші НСК «Олімпійський», і зовсім зганьбилися — 2:4. Залишався шанс підсолодити гірку пігулку успішним виступом у Кубку УЄФА. Для цього, здавалося, були вагомі підстави. Суперник українців — швейцарський «Ксамакс» — на той час, за європейськими футбольними рейтингами, класифікувався як більше ніж пересічний. Але й такого бар’єра чемпіон України не подолав, зігравши вдома 1:1 і безславно програвши у Швейцарії — 1:2.

Реакція вболівальників, які втомилися чекати переможних маршів своїх улюбленців по європейських стадіонах, була передбачуваною. На колись заповнених стадіонах Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Харкова, Львова трибуни залишалися порожніми. Утім, не лише поразки відштовхнули аматорів футболу від спортивних арен. Адже програти гідному суперникові не соромно. Від поразки в безкомпромісній боротьбі з більш умілою командою, продемонструвавши при цьому свої найкращі сторони, не застрахований ніхто. Вболівальників відштовхувало передусім саме те, що українські клуби та збірна не показували ні технічного вміння, ні бійцівського характеру. Здавалося, вид спорту, який ще донедавна вважався в країні народним, дихав на ладан.

Після поразки від віденського «Рапіда» на Йожефа Сабо обрушився шквал критики. Багато журналістів, декотрі з яких робили лише перші кроки на професійній ниві, в образливих висловлюваннях перемивали кісточки тренера-невдахи. Йожеф Йожефович, у свою чергу, цілком прозоро, у притаманній йому манері, пояснив їм, що «у футболі ті не тямлять анічогісінько. А з грою в шкіряний м’яч, очевидно, ознайомилися через скло ілюмінатора в авіалайнері, пролітаючи над футбольним полем».

Знаменно, що в контексті аналізів поразок від «Рапіда» й «Ксамакса» в одному з київських спеціалізованих видань з’явилася стаття під назвою «Запитайте в Лобановського». У дні гірких невдач динамівського клубу Валерій Васильович Лобановський перебував у Києві. Про приїзд тренера мало хто знав. Автор публікації був винятком. Ось він і спробував привернути увагу керівників столичного клубу до можливості кардинального розв’язання цілої купи нагромаджених проблем.

***

Неждано-негадано на початку жовтня 1996 року динамівська прес-служба запросила спортивних журналістів на прес-конференцію. Її призначили на 11 жовтня. Але вже за кілька днів до її початку Києвом поповзли чутки — Лобановський повертається... Народу в клубі майстрів, де традиційно проводяться зустрічі з журналістами, зібралося — наче на гостросюжетний зарубіжний фільм у радянські часи. Представники літературної братії щільно тулилися одне до одного, аби зручно розмістити свої «інструменти» — блокноти й авторучки. Усі нетерпляче очікували початку. Поява Валерія Лобановського викликала оплески.

Прес-конференцію відкрив динамівський президент Григорій Суркіс, повідомивши присутнім, що рішення запропонувати Лобановському очолити «Динамо» було прийнято на засіданні ради клубу й затверджено після переговорів із Валерієм Васильовичем. Великодосвідчений фахівець надав перспективну програму, стратегічна мета якої — вихід київського «Динамо» в число елітарних клубів Європи. Думка про запрошення Валерія Васильовича в клуб, що зростив його, зародилася ще 1994 року після програшу мюнхенській «Баварії». Але тоді київський фахівець був пов’язаний контрактними зобов’язаннями з федераціями футболу Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. І ось нарешті з 1 січня 1997 року він почне працювати в клубі, який став під його керівництвом восьмиразовим чемпіоном СРСР, дворазовим володарем Кубка кубків і Суперкубка УЄФА.

Коли представлення «старого-нового знайомого» було завершено, слово взяв головний винуватець прес-конференції. Звертаючись до журналістів, метр визнав, що не готовий поки що оцінювати загальний рівень українського футболу, як і процеси, які в ньому відбуваються. Оскільки вже давно не бував на стадіонах країни, а робити висновки після перегляду ігор по телебаченню не можна, оскільки екран не дає змоги оцінити всю палітру футбольних барв.

Треба було бачити, з якою цікавістю аудиторія слухала свого «Василича». Я впіймав себе на думці, що видатний український тренер зовсім не залишав рідного міста. Ніби зовсім недавно спостерігав, як він, наче маятник, розгойдується на лаві запасних «Динамо». Лобановський тим часом вів далі: «У сучасному футболі головні резерви для досягнення успіхів у відповідальних поєдинках закладено передусім у тактиці. Практично всі тренери навчилися закладати міцний фундамент функціональних кондицій, значно підвищився рівень технічної оснащеності. Ось чому перевага в тактиці має таку високу ціну, втім, як і розумна універсалізація гравців».

Окремо Лобановський розглянув питання еволюції психічного стану футболістів. Багаторічний досвід у спортивних колективах дозволяє дійти висновку: менталітет футбольного профі за останні двадцять років набрав більш особистісного відтінку. У незабутні радянські часи для виховання спортсмена в першу чергу застосовувалися адміністративно-дисциплінарні різки. Особистість спортсмена немилосердно пригнічували, часто експлуатували заради досягнення політичних цілей. У зв’язку з трансформацією менталітету сучасного футболіста необхідно шукати інших форм впливу на його свідомість, відсунувши на другий план так звані амбіції колективу. Футбольна команда — не партійний осередок. Нині роль яскравої особистості в досягненнях ігрового ансамблю поєднано з багатьма аспектами, що лежать не тільки в площині техніко-тактичних розвідок, а й у дуже делікатній — матеріально-психологічній. Футбол — не соціалізм. На його території не може бути матеріальної «зрівнялівки». На Заході таку просту істину зрозуміли вже давно, стимулюючи самобутній талант надійними грошовими знаками.

Відповідаючи на запитання, пов’язані зі становленням гри київського «Динамо», Валерій Васильович був обережний, не давав голослівних обіцянок, але при цьому зазначив, що підвищення класу команди слід розглядати в цілісній канві чемпіонату України. Він повинен відзначатися високим напруженням турнірної боротьби. Хотілося б мати, як мінімум, чотири-п’ять клубів, націлених на чемпіонський титул. Така конкуренція прикрасить нашу національну першість і виконуватиме роль своєрідного загартування команд перед виходом на євроарену. Безумовно цікавою видавалася позиція Лобановського, який підтримав повернення до інституту дублюючих складів і проведення першості серед дублерів. Корисність цього важко переоцінити, адже, тренуючись і спілкуючись із зрілими майстрами, молодь творчо зростає значно інтенсивніше, ніж в ізольованих умовах.

Слухаючи Лобановського, був приємно вражений: у його спілкуванні з журналістами відбулися помітні зрушення. Він став відкритішим і доступнішим, менш категоричним, але, як і колись, готовим до хрипоти обстоювати своє творче кредо. Особливо сподобалися його слова про розуміння всієї міри відповідальності, яку він разом із помічниками завдає на свої плечі. Не пройшла повз увагу фраза «Головний критерій нашої роботи — гра».

(Далі буде)

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво