Валентин Сильвестров: «Під час інавгурації Віктора Ющенка вперше пролунала хороша класика» - Соціум - dt.ua

Валентин Сильвестров: «Під час інавгурації Віктора Ющенка вперше пролунала хороша класика»

2 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 2 червня-9 червня

Валентин Сильвестров 1958 року вступив до Київської консерваторії, де навчався у Бориса Лятошинського...

Валентин Сильвестров 1958 року вступив до Київської консерваторії, де навчався у Бориса Лятошинського. 1967 року став третім (після Шостаковича і Прокоф’єва) на території Союзу маестро, відзначеним престижною американською Міжнародною премією ім. С.Кусевицького. Лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка, народний артист України. Автор семи симфоній, п’яти симфоній без номера, низки оркестрових творів, хорових і камерних кантат, камерно-інструментальної музики. Його твори публікує усесвітньо відоме видавництво «Петерс-Бєляєв».

Валентин Сильвестров — один із найвідоміших на Заході сучасних українських композиторів. Про «непублічний» спосіб життя маестро ходять легенди, а інтерв’ю він з особистих переконань не дає. І все-таки бувають винятки: стати співрозмовником кореспондента «ДТ» Валентин Васильович погодився.

В.Сильвестров (ліворуч) і московський піаніст О.Любимов
В.Сильвестров (ліворуч) і московський піаніст О.Любимов

Важко повірити, що типова квартира з крихітною кухонькою у багатоповерхівці на Русанівській набережній — «свята святих», де народжуються музичні шедеври. Саме тут була написана знаменита симфонія для віолончелі і камерного оркестру «Медитація», «Метамузика», яка наробила галасу за рубежем, твори до кінофільмів «Граки», «Наближення до майбутнього» і багато іншого...

Перше, що впадає в око — безліч картин, які дарують композитору сучасні художники, а також купи книжок, переважно поезія: без неї Валентин Сильвестров не уявляє своєї творчості. Однак найбільше вражає кабінет маестро. Його стелю і стіни оббито грубим полотняним драпіруванням: воно бере на себе головний удар побуту — гуркіт сусідських підборів. А в центрі — мініатюрний рояль. Саме це й є «кокон», із якого вилітає метелик — мелодія, від якої перехоплює подих.

— Валентине Васильовичу, серйозна музика нині, як кажуть, у загоні. Чим ви пояснюєте такий стан справ?

— У нас регулярно повідомляють у пресі про лауреатів престижних премій у сфері літератури, а про музикантів — мовчать, пишуть хіба що про цих молодих хлопців із «електролопатами»… Насправді світ переповнений музичними фестивалями, і не тільки джазом чи попсою. У світі серйозної музики є свої герої, там зовсім інше життя. Сьогодні молодь думає, що симфонії писав лише Бетховен, і їй це нудно. А тим часом люди продовжують створювати симфонії, й інші великі музичні твори. Як і в літературі: адже романи не перестали писати після Толстого і Достоєвського. Серйозна лінія в мистецтві триває...

Культурне життя сучасного Києва дуже різноманітне: і виставки, і літературні вечори, а от реклами — нуль. Міжнародні музичні фестивалі, як і колись, регулярно відбуваються, наступний буде нинішньої осені, але афіш або немає, або вони висять бозна де...

І все-таки на державному рівні щось змінюється. Наприклад, інавгурація Віктора Ющенка відрізнялася від попередніх подібних заходів тим, що нарешті пролунали перша частина Другого концерту Рахманінова, Дев’ята симфонія Бетховена, «Мелодія» Скорика в симпатичному аранжуванні... Ламається звичний стереотип: мовляв, якщо в залі уряд, то потрібно грати якусь заїжджену музику, буквально полову, ніби це малограмотні люди. Зміни завжди починаються згори — оскільки керівництво найвище, то і музика повинна бути найвищою. Нещодавно відзначалося 70-річчя відомого естонського композитора Арво Пярта, у нас теж відбувся концерт його музики. Цілком несподівано в органний зал, де зібралося багато українських композиторів, прийшов увесь склад посольства Естонії. Вразило, що були і представники українського уряду, наприклад, міністр закордонних справ Борис Тарасюк. Причому вони не з’явилися просто «для галочки», а висиділи весь концерт серйозної музики...

— Два роки тому ви були удостоєні ордена «За інтелектуальну відвагу», заснованого українським журналом «Ї». Розкажіть, що саме малося на увазі?

— Ніякої особливої відваги я за собою не помічав. Сиджу на кухні, спокійно роблю свою справу. Мене умовили прийняти нагороду, й я погодився із застереженням: щоб вручення проходило в рамках мого концерту на фестивалі «Контрасти» у Львівській консерваторії, тобто в робочому порядку. Замість «нобелівської» промови я зіграв свою «Колискову». Що ж стосується моєї мужності, то, очевидно, малися на увазі події 1970 року, коли я разом із кількома колегами був виключений зі Спілки композиторів. Передісторія така: у 60-х роках виникла група київського авангарду, до якої входили диригент Ігор Блажков, музиканти Леонід Грабовський, Віталій Годзянський, Володимир Загорцев, Володимир Губа, Святослав Крутиков, Петро Саволкін і молодше покоління — Іван Карабіц, Євген Станкович, Олег Ківа. Це був цілий рух нової музики, що «нагорі» не віталося. На той час виключення зі Спілки можна було порівняти із задушенням, нам перекрили всі канали кисню. Відновили нас лише через три роки, коли ми написали листа лауреатам Ленінської премії — Шостаковичу, Кара-Караєву і Хачатуряну — про те, що з нами роблять...

— Кажуть, що композиторів високого рівня в Україні вже не залишилося. Що тримає вас удома?

— Моє місце тут — на Русанівці, мені тут добре. Навіщо мені туди?

Мало б сенс їхати, якби я робив кар’єру. Проте на Заході працює інша схема: великі фірми «відкривають» якогось композитора і роблять його записи на компакт-дисках. Гонорари одержують лише виконавці, а автори — копійки від розповсюдження. Виходить вдалий диск — тоді починаються пропозиції...

Справді, багато композиторів виїхали спочатку в Росію, потім — у далеке зарубіжжя. Леонід Грабовський переїхав до Москви, а нині він у Нью-Йорку. Під час розпаду СРСР поїхав викладати у Санкт-Петербург Валентин Бібік із Харкова, а недавно він пішов з життя в Ізраїлі. Не розумію — що їх туди гнало? Гадаю, місце талановитих людей сьогодні саме тут.

За моїми спостереженнями, Україна — могутня непізнана музична держава, тут сильні композиторські школи. Але ніхто цього не знає, потрібно пропагувати. Якщо виконати одну із симфоній Лятошинського з гарним оркестром на Заході в залі з відмінною акустикою, стане ясно, що це композитор світового значення.

— Де вам краще пишеться — на Заході чи у власній майстерні?

— На Заході я живу місяць-два, наче квітка, яку переставили з одного підвіконня на інше — і вона вже зів’яла. Повертаюся — і все оживає, радіє, навіть стіни «помахують хвостами». У цьому сенс подорожей. На Заході я просто сиджу в чотирьох стінах або ходжу в гості, а пишу зовсім мало.

— Ваша знаменита «непублічність» викликає подив. Що це — спосіб життя чи своєрідний імідж?

— Я живу не як фаховий композитор, котрий пише на замовлення, а як приватна людина. Як поет — він пише, коли пишеться. Спочатку такого роду діяльність була вимушеною — було перекрито всі можливості. Потім виробилася навичка писати те, що хочеш. Єдиний мій заробіток — це кіно, та й то в минулому. Нині мене підтримують Західні видавництва, які випускають партитури. Що ж стосується нашої Спілки композиторів, то вона дає статус і мінімальну пенсію, крім того, ці подвижники вибивають якісь стипендії — виходить мінімум, на який можна жити.

Якось, ще в радянські часи, в наше Міністерство культури прийшов новий чиновник, котрий не знав про мій стиль життя. Я приніс туди свої твори, а він запропонував мені «оспівати» черговий, XXVII, з’їзд партії. Я йому відповів: «Я б із задоволенням «оспівав» (яке лакейське слово!), але зараз пишу ноктюрн»...

— Як живеться композиторам за рубежем, особливо нашим?

— До «наших» я відношу Гію Канчелі й Арво Пярта, із якими спілкуюся, буваю у них в гостях. Вони увійшли в західну музичну систему, пишуть на замовлення і, напевно, одержують великі гроші. Адже і витрати там чималі — потрібно утримувати будинок, сплачувати страховки. Мабуть, у «розкручених» композиторів є свої менеджери, але в Арво Пярта, наприклад, немає, у нього справами займається дружина-музикознавець.

Такі, як я, не перебувають у «вільному плаванні», а викладають, пишуть на замовлення. Те, що в нас називається системою Будинків творчості, у них має вигляд стипендій — це може бути квартира або будинок, можливо, навіть у спеціальних зонах для творчих людей. Наша молодь прагне потрапити в цю систему: якщо раз потрапиш, то так і житимеш — зі стипендії на стипендію принаймні у Німеччині. Там багато музикантів нового покоління з України, є свої «тусовки», знайомства. Однак у серйозний музичний бізнес так просто не проб’єшся, потрібно там жити.

На Заході є гільдії композиторів. Музиканти тримаються навколо спеціальних видавництв і студій грамзапису. З корінними західними композиторами я не спілкуюся — заважає мовний бар’єр. Їх «коло» і наше «коло» — це цілком різні речі.

— Крім Пярта і Канчелі, у вас є друзі серед колег?

— Альфред Шнітке, що бував у нас у Києві, а ми приїжджали до нього в Москву, петербурзький композитор Олександр Кнайфельд і чудовий композитор Тигран Мансурян із Вірменії...

— Кажуть, що свою симфонію «Медитація» ви написали спеціально для Мстислава Ростроповича? З цим пов’язана ціла історія?

— Був період, коли Ростропович розвинув бурхливу діяльність, замовляв музику всім — без розбору. Ходив навіть анекдот, що, приїхавши у Венецію і почувши пісню гондольєра, він запитав: «Ви пишете музику? Так напишіть для мене!»

Помітивши мою творчість, він замовив мені симфонію. Але тут його позбавили громадянства, спливло, що на дачі у нього жив Солженіцин і почалася вся ця підкилимова метушня... У нас у Києві вже оголосили про цей концерт, диригувати мав Ігор Блажков. Проте Ростропович усе-таки поїхав, а Блажков виконав симфонію 1976 року з відомим віолончелістом, учнем Ростроповича Валентином Потаповим. Цей авангардний твір виконували влітку, коли виїхало все начальство. Оркестранти, за моїм задумом, по черзі запалювали і гасили сірники в темряві, щоб вийшла гра вогників. Потім раптово вмикалося світло і з-за сцени вибухав дзвін. Ефект був феноменальний, особливо тому, що кожної хвилини могли увірватися пожежники...

Ні хвалебних, ні лайливих рецензій не було, оскільки були 70-ті роки, і декому важливо було зробити вигляд, що цієї музики не існує.

Сьогодні Ростропович навряд чи зміг би виконати таку складну партію, він уже давно диригент і не займається виконавством.

— Чи згодні ви з твердженням, що талант — це свого роду хвороба?

— Абсолютно не згодний, навпаки, хвороба — це бездарність. Як правило, всі діти талановиті, а потім їх «придушують». Талант і геніальність — це норма. Буває, звичайно, що вони виявляються в результаті стресу, травми, захворювання, які руйнують пригніченість, і людина повертається до свого нормального стану.

— Як удалося вам зберегти цю норму — талант, — ставши дорослим?

— Можливо, тому що в мене він пізно виявився: я почав займатися музикою, коли мені було вже 15 років. Побачивши, що мені везуть у вантажівці піаніно «Червоний Жовтень» (це був 1952 рік), я був упевнений, що відразу ж сяду і гратиму, як у кіно. Дочекавшись, поки всі пішли з дому, я сів за фортепіано і зрозумів, що дива не вийшло. Почав займатися з приватним учителем і відразу ж складати якісь вальси. Закінчивши школу із золотою медаллю, я вступив до будівельного інституту, і вже потім мої друзі по футболу, які були студентами музучилища, запросили мене в студентський композиторський клуб. Педагоги відразу ж схопилися за мене і перевели з третього курсу будівельного інституту на перший курс консерваторії без іспитів, оскільки ніяких знань у мене не було.

— Кажуть, що геніальний художник «не так бачить». А композитор — він «не так чує»?

— Знаєте, Пікассо міг би малювати в класичному стилі, він ним володів, але сам розвиток мистецтва привів його до такого оригінального самовираження. Адже він міг малювати реалістичні портрети не гірше за Рубенса. Композитор виникає з любові до музики — спочатку наслідує когось, а потім знаходить щось своє, а живить цей процес любов до музики.

— Як вам сьогодні працюється?

— В останні роки «клює» — вранці потрапить якась інтонація, найпростіша музична бацила — і народжуються «Богателі» (у перекладі — «дрібниці»). Пишу відразу кілька творів, при цьому творчий акт миттєвий — або вийшло, або ні. Працюю над циклами вальсів, інтермецо, літургійними піснеспівами, але не для церкви, а для світського виконання.

— У вашій музиці звучить незвичайний сум. Це постійний душевний стан?

— Музика — такий вид мистецтва, що коли немає відтінку суму або подиху печалі, то немає і музики. Причому сум може бути різний — темний чи світлий. Саме заняття музикою — властивість ліричного поета. Печаль не тому, що важке життя, а тому, що музика — це як вислизаюча краса. Всі ми, хто живе на цьому світі, начебто і радісні, але недовговічні. Залишається тільки музика.

Є знаменита картина Дюрера «Меланхолія» — зустріч часткового (душі) із Вічністю. Коли вони зустрічаються, і душа усвідомлює це, вона спалахує. Така реакція й є меланхолія, усвідомлення того, що ти стоїш перед нескінченністю. Вона породжує думку про те, що ти — мислячий очерет і існуєш у цьому світі мить...

Коли людина страждає, з її душі злітає якась кора, і душа оголюється, оживає, оскільки зазвичай вона «заасфальтована» буденністю. Потрібен землетрус, щоб побачити світ таким, який він є. Однак постійно жити з таким почуттям неможливо...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво