В полоні у ракет

На урядовому прийомі на честь успішного завершення космічного польоту Германа Титова головний конструктор Сергій Корольов, відрекомендувавши своїх найближчих сподвижників, сказав про Ісаєва: «А це Олексій Михайлович, котрий гальмує всю нашу справу». Ісаєв був головним конструктором гальмівних рушійних установок, з допомогою яких здійснювався спуск космічного корабля з орбіти. Він створював рідинні ракетні двигуни (РРД) для зенітних, протиповітряних, космічних систем і для міжконтинентальних ракет морського базування.

Епохальними досягненнями рідинного двигунобудування стали розробки РРД, які забезпечували старт перших радянських космічних носіїв «Восток», «Восход», «Космос», «Протон». Значних успіхів у створенні РРД досягли ОКБ В.Глушка, О.Ісаєва, С.Косберга, КБ І.Іванова. Здавалося, не було жодних підстав непокоїтися про майбутнє вітчизняних рідинних ракетних двигунів.

Ніхто і не хвилювався. Навіть тоді, коли з’явилися перші ракетні двигуни твердого палива (РДТП). Спочатку вони не могли і не складали конкуренції РРД. При простоті експлуатації, тривалому терміні зберігання, твердопаливні двигуни за основними характеристиками помітно поступалися рідинним.

Ситуація змінилася на початку шістдесятих. Першими занепокоїлися військові. Не наші - американці. На стратегічних ракетах важкого класу «Титан-2», які стояли на бойовому чергуванні в шахтних пускових установках, з’явилися ознаки витоку рідкого палива - оборона Америки в небезпеці. Маючи фантастичні матеріальні ресурси, Штати прийняли рішення перевести стратегічні ракети Америки на тверде паливо. Згодом з’явилися твердопаливні ракети морського базування «Поларис» і наземні міжконтинентальні ракети «Мінітмен».

Отут настала черга тривожитися радянському генералітету: «Як же так - американці мають, а ми - ні?» Головний конструктор міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) стратегічного призначення Михайло Янгель заспокоював військових: «Наші рідинні ракети нічим не поступаються твердопаливним заокеанським, а за багатьма параметрами перевершують їх».

Існувала велика перешкода у здійсненні грандіозних задумів радянських «яструбів». Країна не готова до виробництва твердопаливних двигунів: потрібно було піднімати хімічну промисловість, створювати нові, особливо стійкі матеріали, розробляти новітні технології, створювати тверде паливо, високоефективні двигуни. Та хіба це аргумент для військових? Міністерство оборони вимагало: вживайте будь-яких заходів, але армія повинна мати твердопаливні ракети!

От у таку напружену обстановку потрапив Володимир Кукушкін, коли академік Михайло Янгель призначив його головним конструктором КБ ракетних двигунів на твердому паливі. Новому головному було тридцять п’ять - наймолодший головний в Особливому конструкторському бюро ракетних комплексів стратегічного призначення.

Що це - пощастило? Збіг обставин? Усі знали: такі «номери» у Янгеля не проходили. У людях він розбирався блискуче. Молодих «навантажував» за повною програмою. Підвищуючи, не сумнівався в гідностях. Доручаючи, був упевнений в успіху справи.

В ОКБ-586 В.Кукушкін з’явився після закінчення Московського авіаційного інституту. Йшов 1955 рік - практичний початок власного шляху молодого конструкторського бюро, початок нових проектів і розробок. Це те, що в альпіністів називається початком підйому. До вершини йшли не уторованим шляхом - були першопрохідцями. Кукушкін потрапив до першої «зв’язки» - головного проектного відділу КБ Янгеля. Тут працювали такі самі молоді, як і він, конструктори - Ерік Кашанов, Геннадій Кожевников, Михайло Кормильцев, Леонід Мягких, Юрій Сметанін - майбутній цвіт і слава КБ. Керував проектним відділом «утікач» із фірми С.Корольова В’ячеслав Ковтуненко - ентузіаст, один із корифеїв нового напряму в ракетній науці і техніці. У проектному відділі Кукушкін жодного дня не сидів «на лаві запасних». Висловлюючись мовою футбольних коментаторів, він був одним із найкращих форвардів. «Голи» забивав так часто і влучно, що вже в комсомольському віці був відзначений орденом Трудового Червоного Прапора. За одинадцять років пройшов усі етапи службового підйому: інженер, керівник групи, сектору, відділу. Брав участь у створенні всіх ракетних комплексів КБ «Південне», які до середини шістдесятих становили основу ракетно-ядерної могутності країни. Це були рідинні ракети на висококиплячих компонентах.

До створення ракет на твердому паливі академік М.Янгель підходив обережно, зважуючи кожен свій крок. Одну з нових балістичних ракет зробили комбінованою: перший ступінь працював на твердому паливі, другий - на рідкому. Рішення не найкраще, але загалом нова ракета мала низку цінних нововведень і піонерських рішень. Це був перший рухомий грунтовий ракетний комплекс РТ-20П із міжконтинентальною ракетою 8К99. Запуск цієї ракети відбувався з транспортно-пускового контейнера за мінометною схемою старту. Образно кажучи, 8К99 - це ракетний полігон «на колесах», із необмеженим радіусом дії і міжконтинентальною ракетою, прозваною американцями «Залізною дівою». Таку екзотичну назву ракета дістала завдяки своїм неймовірним характеристикам: при стартовій вазі близько 30 тонн ракета 8К99 літала на міжконтинентальну дальність! Зазначимо головне: вперше у СРСР і світовій практиці на базі маршового твердопаливного двигуна 15Д15 була створена МБР із рухомим грунтовим стартом. Як твердять фахівці, перший твердопаливний двигун 15Д15 нічим не поступався двигунам американських ракет «Мінітмен» і «Поларис».

Новий міністр оборони СРСР, маршал Андрій Гречко вимагав насамперед замінити рідинні ракети атомних підводних човнів на твердопаливні. КБ-5 (головний конструктор Володимир Кукушкін) було доручено розробити твердопаливний двигун 3Д65 для першого ступеня МБР морського базування РСМ-52, яка створювалася в КБ генерального конструктора Віктора Макєєва.

Паралельно з розробкою цього двигуна на Павлоградському механічному заводі, який входив до складу «Південмашу», створювалося базове галузеве виробництво з виготовлення, складання і відпрацьовування двигунів і ракет на твердому паливі (директор ПМЗ Віталій Шкуренко). Павлоградці першими в країні освоїли виробництво потужних порохових акумуляторів тиску для мінометного старту і поділу ступенів, рушійних установок РГЧ (розділюваних головних частин), малогабаритних твердопаливних двигунів спеціального призначення.

Майже десять років створювався двигун 3Д65. Розробникам довелося розв’язувати масу наукових і технічних проблем, більшість із них - уперше в країні. Це був величезний крок у ракетобудуванні, який змусив підняти хімічну промисловість, стимулював створення нових композиційних матеріалів, розвиток порошкової металургії і зварювання, розробку унікальних технологій.

Володимир Кукушкін сам виїжджав на Північний флот, брав участь у випробуваннях ракет не тому, що не довіряв своїм помічникам (тут у нього було цілковите порозуміння і довіра), а через те, що ці випробування були пов’язані з ризиком для життя. Міжконтинентальні ракети морського базування, розміщені на атомних підводних човнах, запускаються з глибини 40-50 метрів. У цих умовах особлива відповідальність покладається на п’ятдесятитонний твердопаливний двигун 3Д65 першого ступеня морської ракети. За його бездоганну працездатність персональну відповідальність несли головний конструктор двигуна Володимир Кукушкін і директор ПМЗ Віталій Шкуренко. У цілому за створення ракетних комплексів морського базування відповідав генеральний конструктор Віктор Макєєв.

- Уперше я потрапив на Північний полігон, коли почали експериментальні пуски міжконтинентальних ракет морського базування, - розповідає Володимир Кукушкін. - Полігон поруч із дельтою Північної Двіни на березі Білого моря. Це вже не море - смітник. Скрізь топляк - результат розрізненого сплаву лісу Північною Двіною. Йдемо на підводному човні. Усе море розбите на квадрати: в одних - скинуто хімічну зброю, в інших - снаряди, бомби, міни ще з часів Першої, Другої світових і холодної війни. Колись Біле море було найбагатшим на рибу, нині у ньому риби немає.

Академік Віктор Макєєв дуже своєрідна людина. Грізний, як Корольов, добрий, як Янгель. З Янгелем у них схожі долі. Обидва москвичі, але працювали далеко від Москви: Макєєв - на Уралі, Янгель - у Дніпропетровську, їхні сім’ї залишилися в Москві. До побуту й одягу ставилися байдуже, хоча були депутатами Верховної Ради СРСР і членами ЦК. «Ще не вистачало, щоб я ходив по якісь талони», - казав Макєєв. Янгель носив китайські кеди і штани. Обидва створювали стратегічну зброю, стали академіками, двічі Героями. Навіть померли в один день - 25 жовтня.

Морський полігон багато в чому схожий із Капустіним Яром, Байконуром, Плесецьком. Там проводять випробування ракет наземного і шахтного базування, а на Північному полігоні - ракети для атомних підводних човнів.

Уявіть підводну махину набагато більшу за футбольне поле - довжина важкого ракетного підводного крейсера «Тайфун» 171 метр! Підводні крейсери оснащені 20 дев’яностотонними міжконтинентальними твердопаливними ракетами, які несуть по десять розділюваних головних частин індивідуального наведення. Один підводний ракетний крейсер може уразити 200 цілей - це сила, сумарну потужність якої підрахувати можна, але уявити - важко. Мир підтримувався рівновагою страху - переможців у ракетно-ядерній війні бути не може. У цей хиткий мир наші ракетобудівники зробили істотний внесок, створивши найпотужніші твердопаливні двигуни як у вітчизняному, так і у світовому ракетобудуванні.

Здавалося, можна було б припинити безглузду гонку озброєнь, але супротивники мріяли досягти односторонньої переваги. Коли на одній половині планети народжувалася нова зброя, на другій з’являлася відповідна. Морями й океанами почали ходити американські атомні підводні човни, начинені ракетами з ядерними зарядом. Згодом у підводному світі з’явилися і радянські ракетні крейсери. Американці створили міжконтинентальну балістичну ракету «М-Х» і ракету середньої дальності «Першинг» - здавалося, придумати щось досконаліше неможливо. Конструкторське бюро «Південне» розпочало розробку твердопаливного ракетного комплексу РТ-23 двох варіантів базування (шахтного і залізничного).

18 січня 1984 року почалися льотно-конструкторські випробування залізничного ракетного комплексу з твердопаливною ракетою РТ-23 - проведено перший у світі запуск міжконтинентальної балістичної ракети із залізничної пускової установки. Цей комплекс став першим і єдиним ракетним поїздом, який несе триступеневі твердопаливні ракети з десятьма боєголовками індивідуального наведення на цілі. Ракетні поїзди мають високу бойову ефективність, яка досягається за рахунок високої мобільності, невразливості через невизначеність місцезнаходження. Зовні ракетний поїзд не відрізнявся від тих, що ходять залізницею. Принциповою особливістю цього комплексу стало те, що всі «ракетні поїзди» ішли у війська з унікального «вокзалу» - Павлоградского механічного заводу.

Тридцять років В.Кукушкін і В.Шкуренко йшли в одній зв’язці і підкорили безліч вершин: створено сім найпотужніших у країні твердопаливних маршових двигунів для ракет стратегічного призначення, три двигуни для розведення головних частин, вісімдесят п’ять унікальних малогабаритних двигунів і порохових акумуляторів тиску. За увесь час експлуатації цієї техніки - жодної відмови!

За створення твердопаливного залізничного комплексу, який став найбільшим досягненням світового бойового ракетобудування, генеральний конструктор академік В.Уткін представив головного конструктора твердопаливних двигунів Володимира Кукушкіна і директора ПМЗ Віталія Шкуренка до звання Героя Соціалістичної Праці, але нагороджувати вже було нікому - Радянський Союз розпався...

Наприкінці вісімдесятих усі роботи зі створення твердопаливних двигунів фактично були припинені. Багато підприємств України залишилися без держзамовлень і фінансування. У вкрай важкій ситуації опинилися і розробники твердопаливних двигунів. Серед них були найбільші фахівці РДТП - Володимир Каменчук, Олександр Макаров, Арнольд Співак, Микола Пермінов, Едуард Кокоулін, Микола Голубенко, Станіслав Борисенко, Олександр Остапенко. Хтось вчасно зорієнтувався - знайшов іншу роботу, хтось продовжував розробляти РДТП спеціального призначення, піротехнічні засоби для космічних носіїв і космічних апаратів розробки КБ Янгеля.

З ініціативи головного конструктора, лауреата Ленінської премії, доктора технічних наук, професора Володимира Кукушкіна паралельно з розробкою РДТП фахівці КБ-5 узялися за новий напрям - енергетику. Були розроблені вітроагрегати різної потужності, батарейні емульгатори для очищення димових газів вугільних теплоенергетичних станцій. Серед усіх підрозділів КБ «Південне» КБ-5 було, мабуть, найбільш підготовленим до конверсії військового виробництва.

Незабаром вітроенергетика стала основним напрямом діяльності В.Кукушкіна - на «Південмаші» було організовано спеціальний підрозділ з виготовлення вітроагрегатів. Уже виготовлено близько 800 мережних установок потужністю по 110 кВт, працюють сім великих станцій: у Криму, під Маріуполем, у Східниці (Карпати). Це дуже мало порівняно з Південною Каліфорнією (США), де працюють близько 20 тисяч вітроагрегатів.

Нехай успіхи дуже скромні, та Україна виявилася єдиною серед усіх країн СНД, де почали активно використовувати енергію сил природи. Нині в Україні набагато більше вітроагрегатів, ніж у Росії і Казахстані - найбільших країнах колишнього СРСР. Енергія українського вітру ще не така дешева, як хотілося б - окупність одного вітроагрегата потужністю 110 кВт приблизно шість років. Вигідніше мати потужніші установки. «Південмаш» уже розпочав виготовлення вітроагрегатів потужністю 600 кВт за бельгійською ліцензією, у перспективі - виробництво ще потужніших.

Зайнявшись вітроенергетикою, Володимир Кукушкін вважає: екологічно чиста, рентабельна і практично невичерпна енергія вітру - це найперспективніший напрям у розвитку альтернативної енергетики.

У свої сімдесят п’ять, крім «вітру в голові», Володимир Іванович разом із колегами, і насамперед з Олександром Левенком, розробив нову концепцію розвитку ракетно-космічного потенціалу України й подав її Національному космічному агентству України. Він як був, так і залишився в полоні у ракет.