В очікуванні післясмаку - Соціум - dt.ua

В очікуванні післясмаку

18 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 18 лютого-25 лютого

У суспільстві, де існують різні політичні напрями й тим самим їхній вплив взаємно виключається аб...

У суспільстві, де існують різні політичні напрями й тим самим їхній вплив взаємно виключається або обмежується, ми можемо ще якось врятуватися від інквізиції кітчу; особистість може зберегти свою індивідуальність, митець — створити несподівані твори. Однак там, де один політичний рух має необмежену владу, ми миттєво опиняємося в імперії тоталітарного кітчу.

Мілан Кундера, «Нестерпна легкість буття»

…Чи от, наприклад, їдеш безкраїми українськими дорогами на мотоциклі. І постійно виникають, радуючи око, чудові вежі, башточки та стіни середньовічних замків. Дарма, що складено їх не з шотландських валунів чи провансальських брил таємничими масонами. І владарюють там не тамплієри чи принци крові, і навіть не бастарди, котрі впали в немилість корони. Ретельно зведено їх славними закарпатськими заробітчанами з контрабандних польських або чеських цеглинок, і багатовікову патину на черепиці гарантовано фірмою-виробником.

Або візьмеш на Гідропарку кривенького, але міцного човника, і тільки-но випливеш на середину Дніпра, як повз тебе промчить (але не так, щоб надто вже швидко) диво дивне — справжній морський катер із гламурними дівами на кормі. І всі в таких журнальних позах, що доводиться півдня веслувати, щоб потім заснути спокійно.

І чого ви взагалі присікалися до цього «майбаха», одного на Київ? Подивіться краще, як невдоволено позирають один на одного власники мегаджипів, «заточених» під сафарі як мінімум у Еритреї, але вже ніяк не на Липках! Ну, подивилися. То й що? У нас демократія. Подобається людям, нехай хоч літаючі тарілки собі купують і Луври будують. Чим ми гірші за їхні парижі? А статуя Свободи американська, виявляється, не оригінал зовсім, копія! А на Трафальгарській площі голуби увесь час на пам’ятник паскудять. А тайський масаж їхній відпочиває проти наших дівчаток...

Усе змішалося в нашому українському домі. Багатство і злидні, інтелект і хвастощі, героїзм і кар’єризм. Жахливий прес історичного часу так стиснув стани, класи та соціальні групи, що взаємопроникнення відбувається всупереч усіляким очікуванням їхніх представників. Боротьба професіоналів проти популістів, інтелектуалів проти снобів набула відтінку Армагеддону, оскільки противники однаковісінько виглядають й аргументовано посилаються на своє «божественне»... тьху, опозиційне походження. Частина «профі» привласнюють собі виняткове право тлумачення буття, і ось тобі вже невимовно соромно за невміння правильно написати слово «гівно» або «запатчити системну дірку в глюкавій вінді». Можна від цього всього остаточно ухоркати самооцінку, можна озлобитися й навчитися все робити самому(ій), і відігратися на наступному поколінні. Але як уникнути зарозумілої уїдливості в оцінках творів української та світової культури, єдина мета якої — щоб ви відчули себе людиною другого гатунку?

Пхе, культур-мультур. Не подобається — не дивися, не слухай, не спілкуйся... Не вдається. Тому що кітчеве ставлення до буття породжує такий злісний феномен, як бюрократичне хамство. Можна, звісно, спробувати підібрати для нього якийсь хитромудрий термін із закінченням «...кратія», оскільки цей вплив — технологічна основа сучасної влади. Якщо в установі є парадний вхід, ніколи не пробуй через нього ввійти — обов’язково буде зачинено. Входити треба з двору, плутаючись у завулках і ризикуючи собі щось зламати. А пам’ятаєте порожні й перекриті ескалатори метро в «годину пік», зачинені половинки двостулкових дверей, коли наплив людей?..

Психологія раніше розглядала культуру як незалежну змінну, а психіку — як залежну. Культура — це стимул, психіка — реакція. Так було тривалий час, поки існувало стабільне суспільство (так, тоталітаризм має свої переваги!). Тепер культуру важко зберігати в полі громадської уваги, і найгостріше на це реагують представники еліти. У тому сенсі, що українська політична еліта у своїх діях завжди керувалася доцільністю, але змушена була висловлюватися з урахуванням існуючих культурних кодів (і консерватизм має свої переваги!).

І от прийшла революція. Революція суспільної свідомості. Вже без лапок, без грайливої помаранчевої барви, прийшла до всіх без винятку. І власники українських «замків», котрі архітектурою натякали на те, що вони теж Європа, і керманичі чудових глісерів і яхт, які захоплено бавляться в Майямі, і «сафаристі» стрітрейсери, що вміють робити «поліцейський» розворот через подвійну осьову — усі вони постали перед вибором. Зникло багаторічне тло «безмір’я», котре визначало в тому числі й естетику самовираження.

А вибір непристойно простий. Неквапом скотитися у відверте побутове хамство нуворишів, як це сталося в Росії, чи прийняти європейську модель: «смиренність паче гордості». А отже зрозуміти, що виглядають дурнувато, і спробувати відповідати новим викликам не жартома, а внутрішньо. Інакше їхній життєвий простір руйнуватиметься так драматично, що «Річард III» Шекспіра здаватиметься різдвяною казкою порівняно з їхніми стражданнями.

Термін «життєвий простір» належить Курту Левіну. Він вважав, що це — психологічне оточення плюс сам суб’єкт. У крайніх точках цього простору починається напруження, непідвладне психологічним законам. Людина потребує цього напруження, воно формує її потреби. Але якщо напруження — через психоз особистості чи оточення — зашкалює, то потреба й можливості її задоволення дуже розходяться. Психічні стани людини суттєво залежать від стану її життєвого простору.

А ми змінили психологічне оточення, але не суб’єктів. Зміна облич ще не зміна стилю. Це означає, що вся попса стане дедалі попсовішою, кітч — дедалі кітчевішим, бюрократ — дедалі бюрократичнішим, а революційна термінологія тим часом замінить апаратні матюки, поки сама не набуде цих самих властивостей. У процесі політичних змін не виникає певного спільного, генералізованого психічного стану. Це пропаганда. У кожному разі виникають свої, окремі психічні стани. Але зовні вони мають однакові вегетативні ознаки: напружені рухи та міміку, зміни частоти й глибини дихання під час трансляцій сесії Верховної Ради тощо.

Виходить, що ми всі реагуємо на суспільно-політичні події подібним чином, але при цьому розділяємося на відносно нормальних людей і жлобів. (Снобізм, як риса суто західницька, в нашій інтерпретації все одно є складовою жлобства.) Рису цю ніде не прописано, але суспільство сприймає її напрочуд тонко, як очевидне. Як це йому, суспільству, вдається?

Давайте розглянемо, які переживання для якої частини нас улюблених є найважливішими.

Емоційні стани важливі для індивіда.

Мотивації — для особистості.

Практичні результати — для суб’єкта.

Гуманітарні сенси — для індивідуальності.

Що з цього можна найбільш ефективно та ефектно змінити? Звісно ж, гуманітарну частину, культурну. І самим помилуватися, і людям показати. А як зробити це менш витратним? Щоб підкреслити відмінність, зберігаючи цей стан зовні, людина ховається в кітчевість. Хоч би це митець, бюрократ чи політик.

«Ніхто не знає цього краще від політиків. Якщо поблизу з’являється фотоапарат, вони одразу побіжать до найближчої дитини, щоб підняти вище і цьомкнути в щоку», — писав той же Кундера.

Впевненість і прості істини, доступні безлічі людей, криють у собі загрозу, бо містять готові відповіді на всі запитання. Власник українського «замку» вважає, що він — лорд, і поводиться відповідним чином, це передбачено сценарієм. Стерновий сучасної яхти підбере дівчину на березі не тому, що читав Гріна, а чисто з приколу й попонтуватися. А деякі «лендкрузери» й «хамери» боком-боком обминають навіть даішники. Ну і так далі.

Невловима межа, що відокремлює індивідуальність від кітчу, проходить між «бути» і «бути схожим». От остаточно зняли на Банковій огорожу біля адміністрації... даруйте, секретаріату Президента. Почала спилювати її ще «Пора». А либонь зелена лампа президентська, певно, у кабінеті Віктора Андрійовича та сама, ще від Даниловича залишилася? А що ще залишилося? Та майже все.

І тут два варіанти. Понабудовувати безглуздих політичних замків і гратися в Європу, плавати по Дніпру, як по Атлантиці, їздити без блималок і вважати це внеском у демократію. При цьому торжество переможців плавно переростатиме в кітчеву зарозумілість диктаторів.

Або вголос ставити одне одному безсторонньо-жорсткі запитання, ризикуючи стати частиною відповіді.

Це боляче, але це і є частина справжньої політичної боротьби. Котра не проти ворогів свободи, а просто за свободу. Для всіх.

Це не просто, тому що у боротьби є яскравий кітчевий смак і радість поглинання. А от свобода — це післясмак.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво