«В КОЛОДЯЖНОМУ Я НЕ ПОЧУВАЮ СЕБЕ ЗАЙВОЮ НА СВІТІ…» - Соціум - dt.ua

«В КОЛОДЯЖНОМУ Я НЕ ПОЧУВАЮ СЕБЕ ЗАЙВОЮ НА СВІТІ…»

28 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 28 лютого-7 березня

«Ні про Київ, ні про Гадяч, ні про хутір я не можу так, як про Колодяжне, сказати що, мовляв, їду «додому»… а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє», — писала Леся Українка...

«Ні про Київ, ні про Гадяч, ні про хутір я не можу так, як про Колодяжне, сказати що, мовляв, їду «додому»… а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє», — писала Леся Українка. Сім’я Косачів значну частину свого життя проводила «на колесах», проте найкраще почувала себе у своїй дворянській садибі у цьому селі неподалік Ковеля на Волині. Саме Колодяжне з 1882 року назавжди увійшло в творчі біографії Олени Пчілки, Лесі Українки, Михайла Обачного, Олесі Зірки.

Зі спогадів Ізидори Петрівни Косач-Борисової, наймолодшої з Косачівен, село було зовсім невеличке, налічувало трохи більше сорока дворів. Селяни були середньої заможності. У Колодяжному вже тоді дехто починав сіяти пшеницю і соняшники.

Цей спомин стосується кінця XIX — початку XX століття. Таким село стало завдяки Петру Косачу, який був добрим господарем. А коли родина вперше приїхала літувати до Колодяжного, то воно ледве нараховувало якихось 20 курних мужицьких хат.

«Наша сім’я жила в надто близьких стосунках з селянами, — згадувала Ольга Косач-Кривинюк. — Усі ми, в тому числі й Леся, мали серед колодяженців не лише знайомих, а й приятелів, товаришок, тому їх побут незадовго став нам відомим, а надалі й рідним. Ми, діти, так міцно зрослися зо всім колодяженсько-полісько-волинським, що вважали себе тоді й потім все життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волинян-поліщуків. Такий же спомин про добросусідське життя родини з односельцями зберегла і пам’ять Ізидори: «З колишніми селянами, особливо колодяженськими, всі члени нашої родини були в щиро приязних, взаємно доброзичливих відносинах… Не раз я отак чула, як колодяженці говорили про нас дуже прихильно, завжди з пошаною, приязно».

Серед тих, хто вперше зустрічав сім’ю Косачів в Колодяжному у 1882 році, була сільська дівчина Варка Пиріг (в одруженні Дмитрук). Варка працювала служницею у Косачів, доглядала Лесю під час її хвороби, а ще мала чарівний голос, знала багато народних пісень і завжди наспівувала їх на Лесине прохання. «Від сії дівчини я сливе всі тутешні пісні записую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних!» — писала Леся до дядька Михайла Драгоманова. Науковий працівник музею-садиби Лесі, що у Колодяжному, Світлана Рибчук знала Варвару особисто, і та багато їй розповіла про Лесине дитинство. Давно вже покійна, вона тривалий час була одною з небагатьох людей на Волині, що особисто знали велику поетесу.

Найближчою приятелькою Ольги Косач була Марися — свідчать записи з розповіді Варвари Дмитрук, — котра разом зі своєю сестрою Каролькою довго служили в Косачів покоївками. Батько їхній, Шимон, прийшов на Ковельщину з-над мазурських озер, шукаючи заробітку, ще із зовсім малими дітьми. Батько Лесі Петро Косач взяв його до себе фурманом. Марися і Каролька росли разом з косачівськими дітьми, а згодом у Києві Марися доглядала хвору Лесю. З приводу стосунків панських та мужицьких дітей згадувала Ізидора Косач-Борисова: «Ніхто з нас, дітей, не виявляв ні до кого з них, що ми «панські» діти, а вони — слуги, і ми щиро і взаємно любили одні одних. Ми завжди старались увійти в їхні інтереси, а вони багато нам робили приємностей не «по долгу служби», а просто з приязні».

1907 року, під час свого останнього перебування в Колодяжному, Леся запросила до себе Марисю і Карольку. Цікавилася їхнім життям, сільськими новинами, а про все, що почула, розповіла в листі сестрі Ользі: «Казала Каролька, що Марисю чоловік вже не б’є, соромиться сусідів «делікатних». Катерині Філаретовій (куховарка у Косачів. — Авт.) зле ведеться, бо її чоловік під судом за убійство сусіда, а старший їх син недавно вмер, провалившись в холодну баюру і схопивши якусь гостру застуду…» Зустрічається в ранньому родинному листуванні Лесі ім’я бабусі Лукашихи, що була першою повитухою у селі, і дівчини Фросі — служниці Косачів у Колодяжному та Києві.

Коли в Колодяжне прийшла пошесть черевного тифу, Леся взялась доглядати хворих селян. Ця дворянська дитина була здатна, за спомином Варки, на найчорнішу селянську роботу, на глибоку самопожертву. «Тиф у нашому селі вже проходить, троє слабих ще лежать. Але то вже од ослаблення сили, робити з ними нічого не треба, а тільки глядіти за дієтою і ходом оздоровлення», — писала Леся до Драгоманових.

Школи в Колодяжному не було. Леся Українка сама вчила сільських людей: «Читати самостійно чогось поважнішого наші люди не дуже-то люблять, бо взагалі страх мало звикли до самостійного читання. Є такі, що по кілька років до школи ходили, проте читати ледве-ледве тямлять, а жінки зовсім не вміють читати і вчитись не хотять: «Пощо нам те?», — запитують вони». За споминами сучасників, будинки Косачів у Колодяжному часто ставали місцем літературних вечорів і ранків. З усього села сюди сходилися люди на шевченківські роковини, різдвяні вертепи, вистави. Селяни Колодяжного зі своїми звичаями, обрядами, побутом, етнографією, давали невичерпний матеріал для творчості дворянській родині Косачів.

В родині Косачів шанували ім’я Тараса Шевченка. Варвара Дмитрук згадує: «В білому домику (в садибі Косачів стоять по сьогодні два будиночки — білий і сірий) щороку святкували Шевченкові роковини. Леся і брат Михайло часто розказували нам про Тараса Шевченка, читали про дівчину Катерину, обдурену москалями, про сліпого кобзаря. До Шевченкового свята готувались за кілька днів: прибирали, на кухні пекли пиріжки, Петро Антонович привозив з Ковеля цукерки. Увечері, як сходилися люди, всіх розсаджували у великій кімнаті, частували. На столі під рушником стояв портрет Шевченка, де Тарас Григорович був у великій смушковій шапці і з козацькими вусами. Перед портретом запалювали свічечку».

Перший подарунок на день народження маленька Леся отримала, як свідчать листи у садибі-музеї Колодяжного, у лютому 1877 року від свого дядька Михайла Драгоманова і його сім’ї. Це була книжка з малюнками про малих «саванаринів». А рівно через 22 роки — 25 лютого 1899-го Леся писала Драгомановим з Берліна в Болгарію: «…дякую за поздоровлення з іменинами і за всі любі слова, факти покажуть, що вони не даремні». Та з часом важко хворій Лесі день народження приносив все менше і менше приємностей. Тяжка недуга вимагала частих поїздок за кордон на лікування. У 1902 році Леся пише до Ольги Кобилянської з Сан-Ремо, що їй день народження, як колись, «вже не приносить такої світлої радості, бо мимоволі оглядаюсь назад, «на путь минулу» і… зрештою, не варт розводитись на сю тему, бо все одно не поможе».

Колодяжне з його щирими і добрими поліщуками було тим оберегом, який захищав зболену, вічно здорожену і змучену, але мужню жінку — Лесю Українку. Бо якщо б не так, то ніколи вона б не призналась М.Павлику: «Тепер я вдома (в Колодяжному. — Авт.), і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво