Уся слава хокею - Соціум - dt.ua

Уся слава хокею

10 липня, 2009, 12:56 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Хокей із шайбою за відносно малий період часу завоював мільярди шанувальників. У всьому світі це гра, і тільки гра, а в Канаді — по-справжньому національний вид спорту, та й бізнес із мільярдними оборотами...

Хокей із шайбою за відносно малий період часу завоював мільярди шанувальників. У всьому світі це гра, і тільки гра, а в Канаді — по-справжньому національний вид спорту, та й бізнес із мільярдними оборотами.

Кожне містечко має свою команду, і турніри між ними проводяться практично цілорічно. А кількості шкіл і клубів — не злічити. Всі вони платні: профспілки спортивних секцій не фінансують, як це було, скажімо, в колишньому СРСР. І тільки дорослі команди можуть мати часткову підтримку спонсорів.

Інколи складається враження, що все канадське життя буквально пронизане хокеєм. Це і неймовірна кількість сувенірів, літератури, і відео відповідної тематики. Є безліч спеціальних «хокейних» барів, у яких збираються фанати, щоб разом подивитися матч або ж поділитися враженнями.

Втім, для всього цього є цілком логічне пояснення. По-перше, хокей — досить прибутковий бізнес. Тому інтерес до нього постійно підігрівається всіма доступними способами. По-друге, щоб зрозуміти фанатичну відданість канадців цій грі, треба поглянути на її історію.

Біля джерел сущого

Традиційно місцем народження хокею вважається Монреаль. Однак новіші дослідження віддають першість Кінгстону, невеликому містечку за 250 кілометрів від Торонто.

Коли 1763 року Велико­британія відвоювала у Франції Канаду, солдати привезли із собою на цю землю хокей на траві. Канадські зими дуже суворі й довгі, і тому в цій місцевості завжди були популярними зимові види спорту. Прикріплюючи різаки для сиру до своїх черевиків, канадці грали в цю гру на замерзлих річках та озерах.

Третього березня 1875 року в Монреалі на катку «Вікторія» відбувся перший хокейний матч, інформація про який була зафіксована в Montreal Gazette. Кожна
команда складалася з дев’яти чоловік. Грали дерев’яною шайбою, а захисну екіпіровку запозичили з бейсболу. Тоді вперше на льоду поставили хокейні ворота.

Кілька студентів монреальського університету Макгілла 1877 року винайшли перші сім хокейних правил, а 1879 року з’явилася гумова шайба. Невдовзі гра стала такою популярною, що 1883 року її представили на щорічному зимовому карнавалі в Монреалі. 1885 року там-таки було засновано Аматорську хокейну асоціацію.

Правила гри в хокей удосконалили, впорядкували і вперше надрукували 1886 року. Кількість польових гравців зменшилася з дев’яти до семи: на льоду перебували воротар, передній і задній захисники, центральний та два крайні нападаючі, а спереду — по всій ширині поля — курсував ровер (англ. rover — бродяга) — найсильніший хокеїст із задатками бомбардира. Весь матч команда проводила в одному складі, і під кінець гри спортсмени буквально повзали по льоду від утоми, адже замінювати дозволялося лише гравця, котрий отримував травму (та й то в останньому періоді й лише за згодою суперників). Для підвищення видовищності і швидкості гри 1910 року дозволили замінювати спортсменів. Цього ж року виникла Національна хокейна асоціація. 1890-го у штаті Онтаріо вперше у світі відбувся чемпіонат для чотирьох команд. Невдовзі з’явилися криті катки з природним льодом. Щоб він не танув, у стінах і дахах прорізали вузькі щілини для доступу холодного повітря. Перший каток зі штучним льодом побудували в Монреалі тільки 1899 року.

Ще через рік металевий свисток судді, який від холоду прилипав до губів, замінили на дзвіночок, а невдовзі — на пластмасовий свисток. Тоді ж запровадили вкидання шайби (раніше суддя руками присував ключки суперників до шайби, яка лежала на льоду, і, давши свисток, від’їжджав убік, щоб не отримати удару ключкою).

Чимало нововведень належить хокеїстам, братам Петрік — Джеймсу, Крейгу і Лестеру (останній став відомим хокейним функціонером). З їхньої ініціативи гравцям надали номери, очки почали нараховувати не тільки за голи, а й за результативні передачі (система «гол плюс пас»), хокеїстам дозволили передавати шайбу вперед, а воротарям — відривати ковзани від льоду. Гра відтоді почала тривати три періоди по 20 хвилин кожен.

Першу професійну хокейну команду у Канаді створили 1904 року. Тоді ж хокеїсти перейшли до нової системи гри — «шість на шість». Було встановлено стандартний розмір майданчика — 56 х 26 м, який відтоді мало змінився. Через чотири сезони відбувся поділ на професіоналів і аматорів. Для останніх заснували Кубок Аллана, який розігрується з 1908 року. Його володарі згодом представляли Канаду на світових чемпіонатах.

Тільки на початку XX ст. канадським хокеєм зацікавилися європейці. Конгрес у Парижі в 1908 році заснував Міжнародну федерацію хокею на льоду (ІІХФ), що об’єднала спочатку чотири країни — Бельгію, Францію, Великобританію і Швейцарію. В 1914 році виникла Канадська хокейна асоціація (КАХА), а в 1920-му вона стала членом Міжнародної федерації. А ось всесвітньо знаменита Національна хокейна ліга (НХЛ) з’явилася лише 1917 року...

У 1911 році ІІХФ офіційно затвердила канадські правила гри в хокей, а 1920-го відбувся перший чемпіонат світу. 1929 року воротар Клінт Бенедикт із «Монреаль Мерунз» уперше надів маску. 1934 року узаконили штрафний кидок — буліт. 1945-го за воротами встановили різнокольорові ліхтарі для більш точного обліку закинутих шайб (червоний означає гол, зелений — узяття воріт не зафіксовано). Цього ж року було введено потрійне суддівство: головний суддя і два помічники. 1946 року узаконено систему суддівських жестів при конкретних порушеннях правил.

Віддати данину героям

Зрозуміло, що таке пошанування хокею в країні його народження не могло не мати свого логічного продовження. І 10 вересня 1943 року в містечку Кінгстон, гіпотетичній прабатьківщині хокею як такого, відкрили Зал хокейної слави. Відтоді цей музей живої історії багато подорожував. 1963 року Зал слави отримав власне приміщення на території CNE у Торонто. І тільки через три десятиліття переселився туди, де його звикли бачити і канадці, і гості столиці Онтаріо — у колишню будівлю Банку Монреаля, побудовану 1885 року.

Зал хокейної слави — галерея розвитку як канадського, так і європейського хокею. У його залах розміщено стенди з хокейним інвентарем, який використовується під час гри; ковзани, зроблені вручну; перші ключки, а також фотографії й малюнки... Стенди рясніють фотографіями гравців, які вдостоїлися цієї честі за особливі заслуги. Цензом для можливості потрапити в Зал слави є 500 зіграних у НХЛ матчів для голкіперів і 800 — для захисників та форвардів. Є й інші статистичні показники, наприклад, кількість шут-аутів і переможних матчів — для воротарів, а також закинутих шайб, набраних очок, виграних Кубків Стенлі або Кубків Канади/світу — для польових гравців. Гравець, потрапивши в Зал слави, отримує золотий перстень із зображенням емблеми НХЛ, на якому вигравіювано його прізвище.

Є у Залі слави й наші колишні співвітчизників, і навіть українці. 18 червня 2008 року в Зал слави НХЛ було включено нового російського хокеїста — легендарного гравця клубу ЦСКА, збірної СРСР і детройтських «Червоних крил» Ігор Ларіонов. Раніше з російських хокеїстів туди входили лише тренер Анатолій Тарасов, голкіпер Владислав Третяк і В’ячеслав Фетисов, із яким Ларіонів разом вирушив в НХЛ 1989 року. У номінації «Лауреати» — легендарний бомбардир Валерій Харламов...

Далеко не всі спортсмени з українським корінням з різних причин афішували свій зв’язок з історичною батьківщиною. Найяскравіший приклад — легендарний Уейн Гретцькі. Історики хокею досі ламають списи, кому з двох народів — українцям чи білорусам — «приписати» спорідненість із великим гравцем. Сам же Уейн, чиє коріння можна виявити і в білоруському Могильові, і в українських Підгайцях (нині — Тернопільської області), до цього завжди був абсолютно байдужий. Себе вважає справжнім канадцем і хіба що в мемуарах згадує про колискову незрозумілою мовою (українською чи білоруською), яку в дитинстві наспівувала йому бабуся. Зате зустрічаючись із Папою Римським Іваном Павлом II, Уейн не проминув зазначити, що має... польське коріння.

Але ми звернемо свою увагу на хокеїстів, чию приналежність до української нації не треба доводити, вишукуючи документи в архівах чи роблячи тести на ДНК. За 90 років у лізі було вдосталь гравців, які самі себе називали українцями, їхніми досягненнями пишалася чисельна діаспора наших земляків у США, Канаді та інших країнах.

Літописці НХЛ підрахували, що у XX столітті (тобто за 83 сезони) понад шість десятків польових гравців українського походження разом зіграли в найсильнішій лізі світу 28714 матчів, закинули 7310 шайб, зробили 11037 результативних передач, у сумі набравши 18347 очок (у середньому по 0,639 очка за гру), відбули 19958 хвилин штрафу (в середньому по 0,7 хвилини за гру).

Показники ж трьох українських воротарів ще солідніші: 2432 гри, 1186 перемог, 379 нічиїх, 805 поразок, 170 «сухих» матчів (з них 115 — на рахунку Террі Савчука); пропущених шайб у середньому за гру — 2,47. Недарма три «наші» голкіпери (Террі Савчук, Джонні Бовер і Уолтер Брода) потрапили в Зал слави.

Крім трійки воротарів, у святая святих НХЛ ще семеро українців — форварди Уоллі Становські, Майк Боссі (Босий), Джонні Буцик, Бронко Хорват, Білл Мосієнко, Бернард Федерко і Дейл Хаверчук. Напевно, скоро там увіковічать і ім’я Дейва Андрійчука. Цей легендарний хокеїст — діючий рекордсмен Ліги за кількістю шайб, закинутих у більшості, — закінчив виступати лише два роки тому, а боси НХЛ, вносячи кандидатури в Зал слави, зазвичай витримують паузу.

Крім десятка «вінценосних», справжніми зірками ліги можна сміливо назвати також форвардів Віктора Стасюка (разом із Буциком і Хорватом він виступав у знаменитій «українській трійці» нападу «Бостон Брюїнз» кінця 1950-х, яка ввійшла в історію НХЛ під назвою UKR-LINE), Брайана Беллоуза, Грега Поліса, Майка Крушельницькі, Ореста Кіндрачука, Стена Смила, а також захисника Дейва Семенко (відомий тафгай, який тривалий час був «охоронцем» Гретцькі).

У Залі cлави НХЛ зберігається безліч експонатів, що розповідають про історію НХЛ і людей, які цю історію творили. Є там і ключка Білла Мосієнко разом із трьома шайбами, з допомогою яких наш співвітчизник встановив феноменальний рекорд.

Білл Мосієнко народився у Вінніпегу (Манітоба, Канада), відомому «розпліднику» хокейних талантів. Починав він осягати ази майстерності в клубі «Вінніпег Монаркс», після чого встиг відзначитися в «Провіденс» і «Канзас-Сіті», перш ніж 1941 року приєднався до «зграї» «Чорних яструбів» із Чикаго, де грав правим нападаючим аж до 1955 року.

23 березня 1952 року в знаменитому нью-йоркському «Медісон Сквер Гарден» Білл закинув у ворота «Нью-Йорк Рейнджерс» три шайби за 21 секунду! Це досягнення навряд чи колись поб’ють.

Білл Мосієнко помер 1994 року у віці 73 років. Почиває він на цвинтарі Вінніпегу. У цьому місті люблять і пам’ятають Мосієнка. Ім’ям спортсмена названо одну з місцевих спортивних арен. А на глухій цегляній стіні одного з будинків намальовано величезну картину-графіті — усміхнений Білл тримає в руці три шайби.

Звичайно ж, у Залі слави перебуває Кубок Стенлі. Власне, музей розміщується під землею, якраз під згаданим будинком. А в самій історичній споруді зберігається Кубок Стенлі. Як справжню реліквію, його охороняють дві величезні постаті «лицарів» у хокейних обладунках. На срібних смужках, що оперізують кубок, вигравіювано назви всіх команд-володарок та імена їх гравців.

Народження реліквії

Гра в хокей стала настільки популярною, що в 1893 році генерал-губернатор Канади лорд Фредерік Артур Стенлі придбав у Лондоні за 10 гіней (48,67 дол.) кубок, схожий на перевернену піраміду зі срібних кілець. Спочатку приз вручали найкращій аматорській команді Канади. Так з’явився легендарний трофей —
Кубок Стенлі. Спочатку за нього боролися аматори, а з 1910 року — і професіонали. З 1927 року Кубок Стенлі виборюють тільки команди НХЛ.

Лорд Стенлі заснував також і кілька правил вручення кубка. Так, кубок був призом для переможця ліги, в якій виступала команда-чемпіон. Кубок не стає власністю команди-чемпіона. У будь-якій суперечці, пов’язаній із врученням кубка, його опікуни мають право на останнє слово. Претенденти на володіння кубком повинні виграти чемпіонат своєї ліги. Серії матчів за володіння Кубком Стенлі мають складатися з одно-, двох- або триматчових серій, за взаємною домовленістю претендентів. Усі матчі повинні проходити на домашніх аренах претендентів, хоча дату й час матчів мали право призначати опікуни кубка. Квитки на матчі мають порівно розподілятися між командами-претендентами. Ліга не може претендувати на кубок двічі за сезон. Команда-чемпіон зобов’язана повернути кубок опікунам у хорошому стані і тоді, коли вони цього зажадають. Команда-чемпіон має право додати на срібне коло Кубка пам’ятний напис про свою перемогу. Кожен із хокеїстів, що завоював кубок, має право взяти його до себе додому на один день.

Уперше Кубок Стенлі було вручено команді «Монреаль ААА» 1893 року, чемпіонові Аматорської хокейної асоціації, найсильнішої на той час хокейної ліги.

Кубок Стенлі, що став уже реліквією, має і свою історію, часом доволі курйозну. Так, 1962 року ошаленілий фанат «Монреаля» хотів украсти кубок з вітрини на стадіоні в Чикаго. Він розбив скло, але його схопила служба безпеки. Відповідаючи на запитання, навіщо він це зробив, сказав, що «просто хотів повернути кубок назад, у Монреаль, якому він належить». 1980 року Брайан Троттьє привів «Остров’ян» до першого з чотирьох Кубків Стенлі. Взявши трофей додому, він улаштувався з ним у ліжку. Згодом сказав репортерові: «Я просто хотів прокинутися й побачити його поруч». Два роки по тому Кларк Гілліс наповнив кубок собачим кормом, щоб його собака зміг взяти участь у святкуванні третього підряд чемпіонства «Нью-Йорк Айлендерс». 1986 року кубок тоне у ставку в Патріка Руа, звідки його дістав один із фанатів. 1998 року кубок отримує інше визнання від прайм-тайм ТВ: у телесеріалі «Сімпсони» в нього блює клоун Красті. І нарешті 2000 року воротар «Нью-Джерсі Девілз» Мартін Бродер бере Кубок Стенлі в кіно, де наповнює його попкорном.

Кубок Стенлі також багато подорожує. Він встиг побувати і в Україні. 2004 року після перемоги в Кубку Стенлі клубу «Тампа Бей» трофей приїхав у Росію, в Архангельськ, де народився гравець Тампи Дмитро Афанасенков, а також побував у Києві, куди його привіз Руслан Федотенко. 1 серпня 2006 року Кубок Стенлі знову побував в українській столиці, куди його привіз Антон Бабчук. Тоді багато шанувальників хокею намагалися бодай одним оком поглянути на цю реліквію, оточену щільним кільцем міліції. Втім, змушений розчарувати хокейних фанатів: оригінал Кубка Стенлі ніколи не залишає меж своєї обителі: і в подорожах, і навіть на церемоніях нагородження команд-переможниць виступають тільки його копії-двійники.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво