Усі там будемо! Дещо про те, як переступити через високий психологічний поріг дискомфорту при виході на пенсію - Соціум - dt.ua

Усі там будемо! Дещо про те, як переступити через високий психологічний поріг дискомфорту при виході на пенсію

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Приходить час, і ми змушені йти на пенсію за віком. Згідно з українським законодавством, це стається після виповнення жінці 55 і чоловікові — 60 років...

Приходить час, і ми змушені йти на пенсію за віком. Згідно з українським законодавством, це стається після виповнення жінці 55 і чоловікові — 60 років. Вік, як на мене (та й, зрештою, стовідсотково переконана, що не тільки для мене), не такий уже й поважний, щоб вирушати на соціальний відпочинок. І для багатьох цей «перехідний» період перебігає дуже болісно. Більшості навіть видається, що життя якщо не закінчилося, то принаймні зупинилося, бо не треба кожного ранку поспішати у справах, отож без потреби доглядати за собою, наряджатися, чепуритися, якщо вже не конче виходити на люди. Раптом виявляється, що вільного часу, якого все життя катастрофічно бракувало, відтепер — аж занадто, а де його подіти? Відтак думається про погане, що, без сумніву, провокує болячки та… іже з ними. Тому сьогодні й говоритимемо про цей дуже складний у психологічному відношенні період життя. А допоможе нам у цьому Надія ДОЛІШНЯ, кандидат медичних наук, доцент кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

Не треба шукати того, що вже втрачено

— Що має домінувати, у який спосіб якнайшвидше і з найменшими втратами здолати цей рубіж пенсійного дискомфорту і продовжувати повноцінно жити?

— Відповідаючи на ваше запитання, я б передусім спробувала знайти корені цієї проблеми, а вони, на мій погляд, полягають у вмінні жити незалежно від віку. Отже, треба навчитися жити. І робити це треба замолоду. Бо якщо ти не навчишся жити в молоді роки, то не зумієш жити і на пенсії. Про що йдеться? Стосунки формуються, починаючи з дитинства. Продовжують формуватися у шкільні, студентські роки й тоді, коли створюємо сім’ю. Найчастіше трапляється так, що, одружившись чи вийшовши заміж, тут же народжуємо, і все життя зосереджується на дитині. Зокрема зазвичай жінка не вміє жити для себе, не вміє жити в гармонії з чоловіком, а сім’я для неї — це те, що зцементоване дітьми. Є й інші ситуації, коли людина весь сенс свого життя зводить до того, щоб стверджуватися у праці, кар’єрі. І все її буття скероване на те, щоб зробити кар’єру, за допомогою якої легше довести свою цінність. Тоді жити в одному разі означає — працювати, мати посаду, в іншому — бути матір’ю, жінкою, дитиною. Тобто ми використовуємо щось або когось, аби відчувати свою потрібність. Потім приходить пенсія. Тануть сили, потрібен відпочинок. А ми все не хочемо ні з чим попрощатися. Нам потрібен старий віз, адже з ним ми були сильними і спроможними. Це той важкий період, коли родинне гніздо часто залишають діти, відходять наші близькі і друзі, і ми в цей період стаємо пенсіонерами. Одне слово — порожнеча. І ті люди, які нічого не вміють зробити для себе, не знають, як жити для себе, не знають, як створювати власне життя, живуть нібито у дефіциті. І цей дефіцит виявляється в тому, що вони потерпають від депресії, бо немає того, що б заповнювало їхнє життя. Оскільки життя неможливо повернути назад, одні починають жити життям своїх дітей, часто використовуючи його для задоволення власних потреб і тим самим «обкрадаючи» їх. Інші ж хочуть, щоб їхні близькі виконували обов’язки тих, кого вже нема, і, не отримуючи, як колись, задоволення, часто ображаються, стають безпричинно злими або вдаються до самоїдства. Людина, життя якої мало власну вартість, використовує кожен день лише для збагачення його барв. У кожного цей шлях різний — в одних читання книжок, спорт, город, мандрівки, зустрічі, діти, робота, наукова праця, хатні справи. Посадити сад, виростити дитину, побудувати дім треба не стільки для себе, скільки для них самих.

Часто за браком часу ми багато чого не встигаємо зробити замолоду або не можемо собі дозволити це зробити. Молодим дуже багато потрібно. І тому ті роки життя, які відпущені Богом після виходу на пенсію, можна використати, щоб збагатити своє життя і, по можливості, наздогнати, надолужити втрачене. На жаль, наші люди того не хочуть і не вміють. І я, хоч як це не прикро, теж того не вмію, але вчуся. Великий проміжок мого життя займали діти, яких я вже відпустила у великий світ, а зараз у мене ще є робота. Я прекрасно усвідомлюю, що вона не може тривати вічно. І треба робити щось для себе, для того, щоб продовжити наповненість життя. І це необов’язково має бути улюблена робота, тому що повноцінність життя залежить не тільки від роботи. А й від того, наскільки у подальшому я зможу розвиватися інтелектуально, наскільки я зможу збагачуватися навколишнім світом, наскільки зможу зберегти те, що в мене є. Легко все віддавати, але ще треба навчитися поповнювати. І, власне, для пенсіонерів дуже велике значення має вміння зберегти власні відчуття, все те, що ти дістав упродовж життя. Зберегти, плекати й ділитися з іншими і, тим самим, відчувати свою повноцінність. І це аж ніяк не означає, що треба як грушку трясти своїх дітей — діти повинні мати власне життя. Ми народжуємо дітей для їхнього життя, а не для того, щоб вони нас забавляли на старості і заповнювали той дефіцит, який ми самі не годні заповнити. Ми повинні вчити їх жити так, щоб вони своїм дітям дали те, що ми дали їм. І для себе так само створювати своє життя.

У нас взагалі держава мало займається людьми, які виходять на пенсію. А деякі люди для себе винайти щось не можуть. Тому для тих людей треба створювати якісь спеціальні групи за інтересами, клуби, давати можливість на пільгових умовах мандрувати — можливо, в той період, коли нема масового напливу туристів. Тобто треба дати можливість людям спілкуватися. Без спілкування — аж ніяк.

— Не таємниця, що ті люди, які виходять на пенсію, «опускаються» і чисто зовні, бо відпадає необхідність тривалий час перебувати на людях, отож — тримати форму. Зникає необхідність підтримувати суто візуальну самодисципліну (для жінок це — зачіска, макіяж, манікюр, для чоловіків — краватка, свіжа сорочка…). «Пробуджуються» також і болячки. Часто, як наслідок поганого настрою, — усвідомлення непотрібності, тому з’являються ознаки синдрому хронічної втоми, глибокої депресії. Людина від бездіяльності спочатку потерпає морально, а потім фізично…

— Цілком слушне зауваження. І відбувається це тому, що ті люди, про яких ви, власне, зараз говорите, звикли жити для когось і заради когось, а не для себе. Вони все життя прагнули комусь сподобатися, звернути на себе увагу, припустимо, бездоганністю в одязі. А от тепер якраз і з’ясовується, що ця людина нічого не хоче робити для себе.

— Чи можете порадити щось конкретне — чим заповнити життя, коли є вільного часу вдосталь?

— Один іде до лікаря міряти тиск, другий лежить цілий день на канапі, гортаючи цікаві книжки, третій робить у хаті порядок, хтось «висить» на телефоні, хтось із сусідом грає у шахи, хтось у парку дихає свіжим повітрям, медитує і в спілкуванні з природою знаходить те, чого не може знайти навіть у спілкуванні з близькими людьми. Тому важко дати якусь конкретну пораду.

Єдина порада для всіх така. Не плачте за втраченими надіями і сподіваннями. Їх не можна втратити. Адже це є ваші надії, і за ними треба йти, поки живеш.

Думки з приводу

Пан Ігор, 54 роки:

«Досі не замислювався, чим займатимусь, коли вийду на пенсію. А взагалі-то страшнувато — боюся невизначеності статусу. Однозначно шукатиму роботу, бо звик працювати. Без роботи сумно. Вважаю, що в нашій країні люди зарано виходять на пенсію — принаймні на п’ять років час виходу на пенсію треба продовжити».

Пані Ірина, 43 роки:

«Я наразі про пенсію ще не думаю. Але зі свого життєвого досвіду скажу таке. Моя мама вийшла на пенсію у 55 років і 2 місяці — суто з родинних обставин: раптово помер батько, і мама була у такому стресі, що чисто психологічно не могла повернутися на роботу, де вони пропрацювали разом 40 років. І якщо до цього моменту вона була надзвичайно енергійна, працездатна, з величезним досвідом громадської і виробничої роботи, яка не уявляла собі, коли в мене народилася дитина, що вийде на пенсію і бавитиме мені дитину, бо мені треба було працювати... То буквально через кілька місяців, коли вона вийшла на пенсію, стала хворою бабусею, яка займалася тільки онуками, зрідка знаходячи час на товаришок, коло яких, дякувати Богу, збереглося зі шкільних та інститутських часів. Тобто я вважаю, що, поки людина працює, вона є набагато здоровішою, ніж тоді, коли стає соціально непрацездатною — робота, без сумніву, тримає людину при житті не тільки в матеріальному плані, а й у фізичному і психічному. Як на мене, то для жінки час виходу на пенсію у нас цілком може бути подовжений, бо у жінок тривалість життя довше, ніж у чоловіків, і витривалість набагато вища, більша розумова і громадська активність».

Пані Надія, 55 років:

«Скажу відверто, я очікувала, що вихід на пенсію буде для мене катастрофічним. А виявилося, що тут нічого страшного нема. У мене почався якийсь зовсім інший етап життя, я просто вирішила сама для себе, що старість — це не моя категорія. У душі в мене весна. Я працюю — як і працювала. Розумію, що зі мною переуклали трудову угоду тільки на 2 роки. І потім працюватиму, можливо, і не в тій галузі, в якій зараз. На загал скажу таке: не треба з виходу на пенсію робити трагедії. Хоча б з огляду на те, що треба у житті колись щось змінювати. Якщо розглядати пенсію як кінець життя, то його можна було зробити, напевно, на будь-якому етапі. Багато у житті було проблем, коли можна було заламатися. Мені зараз дуже добре працюється — попри те, що я є пенсіонерського віку. Пригадую стан моєї мами, коли вона, енергійна жінка, вийшла на пенсію — вона просто була зламана. До речі, мене дуже стимулювало інтерв’ю з 59-річною Марилею Родович, яка сказала, що вона для себе знищила таку категорію, як старість. Мені це страшенно сподобалося і я вирішила, що це є моє життєве кредо — що людина має в голові, настільки вона себе почуває і так себе поводить. Тішуся з того, що не буду зайнята кожного дня з 9-ї до 6-ї. Матиму час і книжку почитати, і подорожувати. Маю добре влаштованих дітей — не треба на них працювати. Маю перспективу роботи в зовсім іншій сфері, і я хочу тим займатися. Щодо часу виходу на пенсію, то жінки, безумовно, можуть залишати роботу на 5 років пізніше. Щодо чоловіків, то в нас середня тривалість їхнього життя — 63 роки, то ми не можемо законодавчо на рівні держави встановлювати, що ми будемо примушувати їх до 65 років працювати…».

Пан Василь, 63 роки:

«Раніше ніколи і гадки не мав, що прийде час, коли доведеться виходити на пенсію. Завжди був упевнений у тім, що буду працювати стільки, скільки зможу. Коли ж прийшов час виходити на пенсію, почувався зле — була невизначеність, що і як буде. Працюю і після виходу на пенсію. І навіть якби мав таку пенсію, що дозволяла б жити безбідно, все одно б працював — цього вимагають і моя душа, і мій характер. Хочу бути серед людей. І працюватиму доти, доки дозволятимуть сили. Щодо віку виходу на пенсію… Як на мене, бажано, щоб цей час наставав пізніше, ніж у 55 і у 60 років».

Довідка

Згідно з прогнозом департаменту економічних і соціальних питань секретаріату ООН, до 2050 року населення України зменшиться на 30—50%. Питома вага людей віком 60 років і старших у загальній чисельності населення нашої країни нині становить 21,4% — це один із найвищих показників у світі.

Як повідомили у Львівському обласному управлінні пенсійного фонду, в Україні близько 15 мільйонів пенсіонерів, у Львівській області їх 698,5 тисячі, а у Львові — 187,3 тисячі. Працюють по області — 126,2 тисячі, у Львові — 50,8 тисячі осіб пенсійного віку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво