«Усе, що відбувається, схоже на революцію, як марення на дійсність...» - Соціум - dt.ua

«Усе, що відбувається, схоже на революцію, як марення на дійсність...»

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Ми не святкуватимемо 89-ї річниці так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але й удавати, що в жовтні 1917 року нічого не відбулося, неможливо...

Ми не святкуватимемо 89-ї річниці так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але й удавати, що в жовтні 1917 року нічого не відбулося, неможливо. Наслідки відчуватимуться ще довго. Згадати, як наші предки таке допустили, дуже повчально.

...Кілька місяців тому країна позбулася царя. Революція! Свобода! Демократія!.. Але життя значно складніше за гарні гасла. Триває бездарна війна. Армія розбігається; колапс не настає лише тому, що й противник не може до пуття воювати. Уряд, тимчасовість якого декларується в його ж назві, іде на повідку в подій. Природно, з’являються люди, котрі стверджують, що знають, «що робити». У квітні із запломбованого вагона виходить той, хто «переховується» під псевдонімом «Н.Ленин», виголошує промову з броньовика, наступного дня кидає в натовп «Квітневі тези» — а в липні, вважаючи, що народ «дозрів», віддає команду захоплювати владу. Не вийшло. Доводиться змінювати зовнішність, заводити собі фальшиві документи і їхати в Розлив разом із Каменєвим (для «історії» Каменєва вимарали). Керенський міг затримати невдаху-узурпатора, але мав причини цього не робити (есери, як і більшовики, підживлювалися кайзерівськими марками). Менш аніж через два місяці на сцену виходять прибічники «твердої руки». Корнілов домовляється з Керенським, призначає генерала Кримова командувачем Окремої Петроградської армії і наказує йому навести лад у столиці. Уряд дає задній хід, діяльність Корнілова автоматично перетворюється на заколот; війська до Петрограда так і не доходять. Ліві знову у фаворі. Для боротьби з Корніловим уряд озброїв робітників! Настає жовтень...

Київ переповнений. Натовпи біженців із російських губерній і раді б виїхати з міста; багато хто навіть знає куди, — але не можуть дозволити собі заплатити за перевезення речей залізницею. Не вистачає продовольства, води, електрики.

Перечитую київські газети. У другій половині жовтня практично щодня з’являються заголовки, що обертаються навколо однієї фрази: «Виступ більшовиків» (у Петрограді). 19 жовтня (усі дати за старим стилем) «Киевлянінъ» викладає докладний план: один загін — з Охти через Ливарний міст, зайняти Таврійський палац... інший — від Нарвської застави до Обвідного каналу, щоб захопити центр міста... Командувач військ Петроградського військового округу Полковников звертається до населення: «Виступи ці можуть спричинити незліченні бідування для демократії, а також приведуть до загибелі вільної Росії... Закликаю вас, громадяни, зберігати спокій... Для придушення всякого роду спроб порушення порядку в Петрограді мною вживатимуться найбільш крайні заходи». Більшовики відклали (!) виступ.

Легко хапатися за голову — як же ніхто нічого не зробив, доки ще не було пізно! Але... автори газетних заміток розуміли багато що й до того; і вже напевно все чи майже все стало зрозуміло дуже швидко. А чи багато змінилося в наш час? Інтелігент програє вуличному хуліганові, цивілізована людина — терористу. У тих, хто живе за правилами, немає шансів проти тих, кому закон не писаний.

Отже, «вживаються найбільш крайні заходи». Які зводяться до того, що кожен на свій лад роз’ясняє, чому виступ більшовиків — це дуже погано і для запобігання йому потрібно вжити «найенергійніших заходів». Горький пише статтю під назвою «Нельзя молчать», в якій вимагає, щоб ЦК більшовиків спростував чутки про виступ 20 жовтня. Відразу з’являється стаття в газеті «Рабочий путь» (клон «Правды», забороненої після липневих подій), у якій нічого не спростовується і не підтверджується, а розповідається, яке настане благоденство, коли до влади прийде робітничий, солдатський і селянський уряд.

Міністр юстиції Малянтович віддає розпорядження про негайний арешт Леніна. Що жодним чином не заважає останньому (писали, що сам міністр його й попередив!) виступити в «Рабочем пути» із прямим закликом до повстання. Вождя почули «на місцях». У Києві організовується «комітет із охорони революції» під головуванням більшовика Леоніда П’ятакова. Організовується на закритому засіданні. «Чому така конспірація? — запитує «Киевская мысль». — Що жахливого в самій ідеї «охорони революції» і навіщо огортати народження її такою таємницею?» Відповідь дається в наступному рядку: «А тому, що така природа змовників, які не покладаються на силу і підтримку мас, які не організованій масі дають діяти, а самі хочуть діяти за масу». На календарі 22 жовтня 1917 року. Усе сказано відкритим текстом: більшовицьку демагогію підпорядковано одній меті — захопленню влади. Поруч із цією заміткою — заклики голосувати на виборах до Установчих зборів 12 листопада. Але демократія вже приречена...

20, 21 і 22 жовтня: у Петрограді «цілком спокійно». Ось тільки... недавно створений військово-революційний комітет розіслав військовим частинам телефонограму, якою наказує не виконувати жодних розпоряджень, не підписаних комітетом. Полковников доповідає Керенському. Тимчасовий уряд визнає створення комітету злочинним. Даються вказівки Полковникову, який вважає, що «йому вдасться ліквідувати це питання». Чи потрібні коментарі?

25 жовтня тема переходить на першу шпальту. «Киевская мысль»: «Повстання розпочалося». Ідеться не про взяття Зимового палацу (про нього ще не знають!), а тільки про вже згадане розпорядження ВРК. «Леніну і Троцькому море по коліна. Нехай гине весь світ, але нехай тріумфує авантюра, — мало сказати — злочинна, — авантюра жахлива за своїми наслідками. ...Не треба бути пророком, щоб передбачити подальше. З таким повстанням боротьба неминуча; воно підриває всі засади державного буття; воно руйнує до основи всяке суспільне життя; воно віддає країну на поталу й розграбування найбільш темним і диким елементам. Припинення цього повстання — священний обов’язок держави — в особі суспільства і влади». Відразу — стаття «Анархія у Франції в епоху великої революції». «Важко і страшно передавати всі факти насильств і руйнацій, скоєних французькою черню під керівництвом своїх ватажків-якобінців, настільки вони численні і жахливі»... Історія нічого не вчить?

До Києва доходять звістки і чутки зі столиці. Міська управа публікує коротку відозву до населення: «...нехай Київ не зробиться ареною погромів і розбою... збереже в чистоті завоювання революції... до швидкого скликання всеросійських Установчих зборів!» Вжито заходів для охорони урядових і громадських установ. У місті достатньо сил для швидкої й рішучої ліквідації заворушень. У будь-який момент влада може використовувати війська з фронту... 28 жовтня о 8.00 вечора збирається засідання Малої Ради під головуванням Михайла Грушевського. Приймається резолюція: «Визнаючи, що влада... повинна перейти до рук усієї революційної демократії й визнаючи за неприпустиме перехід її до совітів... які лише частина революційної організованої демократії, — Рада тому висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усілякими спробами підтримки цього заколоту в Україні». Після оголошення резолюції П’ятаков заявляє: «Якщо бій на вулицях Петрограда триває три дні, то це вже виступ не самих тільки більшовиків. Це — масовий рух... Прийнявши цю резолюцію, ви засудили робітників і солдатів. Тому наша фракція не залишиться в комітеті Ради й іде, залишаючи за собою свободу дій».

Наступного дня київські більшовики розграбували арсенал і почали роздавати зброю всім бажаючим. Свій штаб вони влаштували в Маріїнському палаці. 28 жовтня ввечері палац оточили юнкери й урядові війська. До більшовиків послано депутацію з пропозицією скласти зброю. Після тривалих переговорів угоди досягнуто. Як стверджував через два дні на засіданні міської думи її голова Дрелінг, арешт П’ятакова і його прибічників у плани не входив, але частини, які оточили палац, були настільки роздратовані, що більшовикам загрожувала серйозна небезпека і вони самі погодилися на арешт. І невдовзі опинилися на волі. 30 жовтня на вулицях міста точилися бої. Більшовики засіли в казармах понтонерів на Печерську; урядові війська поставили на Олександрівській вулиці польову гармату, що стріляла по казармах шрапнеллю, але без особливого успіху. Робітники захопили плацдарм на лівому березі, на Микільській Слобідці. У повномасштабні воєнні дії протистояння не вилилося. Надвечір було укладено перемир’я; де-не-де ще чулася стрілянина, але 31 жовтня весь день і ніч тривала нарада про умови миру, які все ж таки було вироблено. 1 листопада запанував спокій.

Але місто залишилося без військової влади. Коли мирні переговори вже закінчувалися, надійшла звістка, що штаб військового округу евакуювався, а разом із ним і урядові війська. Пояснення дали таке: штаб втратив сили, на які міг спертися. Війська, котрі прибули з фронту, вирішили, що їх використовують не так проти більшовиків, як проти демократичних сил узагалі, і вийшли з підпорядкування штабу. Вакуум влади був миттю заповнений: вищу владу взяв на себе Генеральний секретаріат Центральної Ради. Для конкретних заходів із наведення ладу в Києві Дума обрала комітет громадської безпеки. Більшовики ще раз спробували заволодіти містом, цього разу ззовні: 2-й Гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош (дружиною Георгія П’ятакова, молодшого брата Леоніда) покинув фронт, захопив Вінницю і рушив на Київ. Але в Козятині бравих вояків перехопив генерал, майбутній гетьман Павло Скоропадський на чолі 1-го Українського корпусу, роззброїв і відіслав у Росію. Київ і Україна отримали перепочинок. 7 листопада Центральна Рада видала III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку як автономну частину майбутньої демократичної Російської республіки. Перспективи створення такої видавалися дедалі туманнішими...

«Усе, що відбувається тепер у Петрограді, схоже на революцію, як марення на дійсність. У межах того, що відбувається, все здається ніби послідовним, ніби логічно пов’язаним, ніби реальним... Але варто на одну хвилину вирватися за межі тих фактів і відносин, які є маревом, спробувати пов’язати його з реальним світом, щоб відразу й відчути: події в Петрограді — суцільний гіпноз і міраж». Ці рядки, які передують докладному описові того, що відбулося у столиці фатального дня 25 жовтня, написані двома днями пізніше, а опубліковані в «Киевской мысли» 5 листопада. Розповідають, як стріляв крейсер «Аврора», а вслід за ним — міноносець «Забияка». (Ви чули хоч колись про такий міноносець? Залп «Забияки» сповістив про початок Великої Жовтневої... Несерйозно звучить. Викреслити!) І резюмують: «Але, хоч би що сталося цієї ночі, треба сказати правду: ті, хто сидів в актовому залі Смольного інституту... не відали, що коять». Речі поки що можна називати своїми іменами... у кожному разі, в Києві. Тепер на першій шпальті газети, яка кілька днів не виходила у зв’язку з подіями в місті, нова рубрика, великим шрифтом: «ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА».

Тепер модно розмірковувати на тему: а якби Центральна Рада була рішучішою?.. Якби проголосила незалежність України «вчасно»? Якби... Більшовики з’явилися у столицю вже незалежної України через три місяці після Петрограда; їх із труднощами виставили, вони з’явилися знову...

Уходили с последним трамваем

Прямо за город красноармейцы,

И шинель прокричала сырая:

«Мы вернемся еще —
разумейте...»

Повернулися. На 70 років. Демагогія — велика сила. Ті, хто намагався грати за правилами, програли демагогам начисто. Не вперше і, на жаль, далеко не востаннє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво