Уперед — на український Баунті!

Сонце пече немилосердно і висотує всі сили... Байдуже, скільки днів відпочинку випало цього літа. Навіть якщо у вашому розпорядженні усього лише уїк-енд, мариться море. Візьміть курс на Арабатську Стрілку, і банальна подорож на узбережжя стане захоплюючою.

Зупинка перша — оаза

Долаючи кілометри у напрямку Азовського моря, здається, лисуватий степовий ландшафт не скінчиться ніколи. Але несподівано зеленою оазою на небокраї вигулькне знаменитий дендропарк заповідника Асканія-Нова. Тут також є степ — типчако-ковиловий, єдиний в Європі куточок, якого ніколи не торкався плуг. А ще в Асканії-Новій створено зоопарк, де мешкають звірі й птахи ледь не з усіх країн світу. Не пошкодуйте доплатити за екскурсію — почуєте прірву цікавих фактів із життя мешканців заповідника.

Скажімо, чи знаєте ви, що у цілому світі немає двох однакових зебр? Їхні смуги — це їхні імена, вони завжди індивідуальні. А блакитний гну, один з найлютіших звірів, на зріст сягає 145 см, важить до 270 кг, а за голос має гучне, гугняве рохкання. Шикарні павичі полюбляють зовсім не палаци, а височенні густі ліси. І з дивовижною легкістю пробираються крізь непролазні хащі.

Усі ці унікальні створіння так чи інакше страждали від людини. Американських бізонів на початку XVIII ст. налічувалося понад 600 млн. Після приходу європейців на континент чисельність цих тварин (уже в 1889 році!) впала до 835. Не вкладається в голові, але в стадо стріляли задля розваги, просто з поїзда, що зупинявся серед північноамериканських степів. Поїзд рушав далі. Туші вбитих ніхто не підбирав...

На цій планеті можна було б поставити хрест, якби тут жили самі кровожери. Проте, на щастя, були такі ентузіасти, як барон Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн, котрий відгородив для бідолашних тварин частинку Таврійського степу і назвав її «Асканія-Нова».

Із часів заснування — кінця XIX ст. — межі зоопарку значно збільшилися. Тут з’являлися нові тварини, які потребували притулку. Так, коней Пржевальського цілком винищили у Китаї, бо ті поїдали посіви й зваблювали домашніх кобилиць. Асканія-Нова була першим у світі місцем, де взялися за розведення в неволі цих диких коней, в результаті народилося 400 лошат. Сьогодні тут мешкає найбільше у світі стадо — 84 тварини.

Із різноманіттям прибуваючих тварин збільшувалась і кількість звіринців на території заповідника. Нині в них виводять як червонокнижних степових орлів, так і декоративні породи курей, качок, папужок. Останніх у заповіднику можна придбати та ще й дістати професіональну інструкцію з догляду. Фахівці, котрі займаються виведенням заповідних тварин, нерідко стають найближчими істотами для своїх вихованців. Так, наприклад, перший шлюбний танок самець страуса виконував перед співробітницею зоопарку, адже бачив її з народження і щиро вважав представницею свого виду.

Серед найгучніших досягнень науковців Асканії є лактація (роздоювання) самки антилопи канни. На її батьківщині, в Африці, тварину так і не навчилися доїти. А дарма. Її жирне молоко має неабиякі лікувальні властивості.

У заповіднику немає хижих тварин, проте незвичайних істот на копитах вистачає. Хто такий сайгак, на словах пояснити непросто. Тулуб і копита, як у невеличкої антилопи, а замість носа — зворушливий хоботок. Таке цікаве поєднання пояснюється віком цього виду, адже антилопи сайги — ровесники мамонтів.

За ворітьми зоопарку тягнеться заповідний степ. Можна сісти на возика і під розповіді екскурсовода дві години маневрувати поміж оленів, зебр, бізонів та багатьох інших копитних, що дружно співіснують просто неба. І весь цей час над вами літатимуть небачені птахи. Однак про таке українське сафарі треба домовлятися заздалегідь, телефоном. Цьогорічна спека загрожує пожежами у степу. Тож возитимуть туристів щойно спаде висока температура.

Зовсім трохи лишається пройти чи проїхати до дендропарку. На цьому шляху жителі селища спокушатимуть вас пір’ям павича, лікувальним рогом кафрського бика та ще бозна-чим. Не вірте їм! Пір’я привезене з Туреччини, а бики не скидають роги. Усі сувеніри живої природи купувати варто тільки у кіоску заповідника — заодно зробите внесок у розвиток зоопарку.

Дендропарк вражає не менш ніж зоопарк. Його побудували пізніше, у 1887 році, за проектом одеського архітектора Дюфрена. Але щоб у 1914-му його стежками гуляв сам Микола Другий, баронові довелося чимало попрацювати. По-перше, провести полив на засолені ґрунти степу. Для цього пробурили дві артезіанські свердловини, а потім навіть збудували водонапірну башту. За зрошувальну систему на конкурсі в Парижі Фальц-Фейну присудили Гран-прі. Завдяки ентузіастові, посеред степу з’явилася оаза.

Нині у парку «мешкає» 220 видів рослин. Стомлені спекою подорожні розкладаються часом на пікнік у заростях ялівцю або під високими соснами, неподалік штучних озер і струмочків. Але тут заборонені імпровізовані «туристичні стоянки». Суворі наглядачі почнуть із попередження, а якщо опиратиметесь, — оштрафують. Такі заходи виправдані: зійшовши з прокладеної стежки, можна ненароком натрапити на степову гадюку або отруйного павука.

Зупинка друга — гейзер

Уздовж піщаної коси Арабатська Стрілка «насіялося» понад сотню пансіонатів і турбаз. Тут кожен може організувати собі відпочинок, наскільки дозволяє йому гаманець. Найдешевша пропозиція — зупинитися в селах Генгорці, Шасливцеве, або Стрілковому. Селяни не візьмуть дорого — 25 гривень за койку. Для порівняння — місце у пристойному пансіонаті з душем у номері коштуватиме щонайменше 30 у.о. з людини.

Просуваючись по Арабатці у пошуках пансіонату, варто зважити не лише на якість морського узбережжя. Багато відвідувачів оселяються у селі Щасливцеве, неподалік цілющого гейзера, орієнтуючись на бальнеологію «Арабатська Стрілка». Гейзер рветься на поверхню зі свердловини у 1600 метрів. Фахівці Одеського інституту курортології протестували термальні води і встановили: вода слаболужна, йодобромна, хлоридонатрієва. Мінералізація і щільність джерельної у шість разів перевищує показники морської води. За хімічним складом їй немає аналогів у Європі. Приймати ванну, душ чи сидіти в басейні з такою водою дуже корисно при хворобах суглобів, щитовидної залози, органів дихання, нервової системи.

Нині гейзер «закували» у трубу, що плюється гарячущою водою, +65°С. Вона шипить і парує, але, спускаючись струмком до кількох виритих басейнів, поступово охолоджується. В останньому вже дорівнює температурі людського тіла. Туристи, немов бегемоти, занурюються у води гейзера по шию. Втім, на спеці таке задоволення доволі сумнівне, інша річ — навідатися сюди взимку. Тим більше, що холодної пори року вдається оцінити й гідромасажні властивості гейзера. Повітряний масаж м’яко впливає на весь організм, знімаючи накопичену напругу, вологий пар виводить із тіла шкідливі речовини, стимулює кровообіг, склад води сприяє загальному оздоровленню. Головне — не передозувати з лікувальними процедурами. Лікарі застерігають, що купатися в гейзері — неабияке навантаження на серце, тому рекомендують хлюпатися у басейні не більш як 15 хвилин тричі на тиждень.

Зупинка третя — Бирючий острів

Бирючий острів — одна з найбажаніших місцин для туристів, які обирають курс на Азов. І річ не лише в чистому, відлюдному узбережжі. Причаровують мілководні бухти і лимани, що вдаються у північний і західний береги. Відкриттям стають внутрішні прісні озерця Бирючого, на які злітаються дивовижні птахи (серед яких впізнаю лише фазанів), на водопій сходяться олені, антилопи сайгаки, барани муфлони, косулі й лані.

«Ущипни мене, якщо ми не в рекламі «Баунті»! — каже колега, мліючи у прозорих хвилях на узбережжі. Неподалік височіє маяк, що у сутінках почне виблискувати своїм єдиним оком. Це краще за Баунті. Тут немає кокосів, але враження, що місцевість застеляє сама трава й очерет, — примарне. Насправді тут налічують щонайменше 150 видів рослин. І ходити по них боязко, адже на Бирючому збереглися степові рослини, які «мешкали» у цих місцях сотні, а, може, й тисячі років. Найбільш вражають природні галявини тюльпанів.

Бирючий оголосили заповідником ще у 1927 році, він входить до складу Азово-Сиваського національного природного парку. Колись Бирючий насправді був островом 25 км завдовжки і від трьох до п’яти кілометрів завширшки. Пізніше вітер і вода, намивши пісок, з’єднали землі у безперервну гряду, створивши дорогу. Нині острів Бирючий, по суті, є продовженням Федотової коси. На його узбережжя можна було проїхати суходолом, через курортне і рибальське село Кирилівку. Та це було можливо доти, доки на Бирючому не збудували дачу екс-президентові Леоніду Кучмі. Нині всі подорожні впираються у шлагбаум і контрольно-пропускний пункт.

Для простих смертних Бирючий знову став островом — дістатися сюди можна лише на кораблику, з порту Генічеська. Причому домовлятися про поїздку краще у турфірмі, що гарантує доброзичливу зустріч з острівними прикордонниками. Мчати на косу-острів на всіх моторах треба не менше як півтори години. Зате там, на тихому заповідному березі, як ніде, докупи збираються думки і втрачені сили. І повернення до цивілізації вже не здається таким болісним.

Автор дякує за організацію поїздки Херсонській облдержадміністрації, управлінню культури і туризму облдержадміністрації, південноукраїнській філії Національної туристичної організації, а також туристичній компанії «ЮМІС».