Уперед, до перемоги оптимізму! - Соціум - dt.ua

Уперед, до перемоги оптимізму!

23 грудня, 2011, 14:03 Роздрукувати Випуск №47, 23 грудня-29 грудня

Україна стрімко наближається до останньої зі стадій реакції суспільства на запропонований їй нинішньою владою стиль державного управління. Сміху.

Відома давня притча про нерозумного правителя, котрий відзначив своє сходження на престол значним підвищенням податків. Потім поцікавився у свого радника, як на нові порядки реагують піддані.

— Крекчуть, але терплять, великий володарю, — почув відповідь.

— Ну, коли терплять, — вирішив правитель, — то я недооцінив їхню платоспроможність.

І продовжив побори. Народне кректання змінилося стогонами, а потім — і риданням. Та коли митарі вже вкотре вирушили у похід для наповнення скарбниці, замість очікуваного плачу вибухнув усенародний сміх. Дізнавшись про це, зрадів і жадібний правитель:

— Сміються — отже, не бідують і готові платити ще більше, — міркував він. І приготувався було підписати відповідний указ, але тут подав голос радник:

— Зупиніться, пане, — промовив мудрий старий. — Народ, що віддав тобі останнє, сміється не від веселощів, а тому, що йому більше нічого втрачати. Такий сміх для твоєї влади смертельно небезпечний.

Якщо не знати про сивий вік цієї історії, цілком можна припустити, що йдеться про нинішню ситуацію в нашій країні. Україна стрімко наближається до останньої з перелічених стадій реакції суспільства на запропонований їй нинішньою владою стиль державного управління. І, за законами жанру, незабаром має пролунати вибух. Сміху. Напередодні цієї події саме час «поговорити за смішне», як любив висловлюватися Ісаак Бабель, протираючи окуляри і хитро при цьому мружачись. Говори­тимемо із Дмитром Чекалкіним — людиною, котра розуміється на смішному не тільки через особливість своєї натури, а й професійну діяльність. Сьогодні гумористичні радіопрограми Дмитра Чекалкіна виходять в ефір 190 радіостанцій 10 країн світу.

— Скажіть, Дмитре, який пасаж мав трапитися в дипломатичних колах, щоб людина вирішила залишити дипломатичну службу і перекваліфікуватися в шоумени? Адже свого часу ви зробили саме так.

— Я щиро вважав, що, очолюючи на доручення МЗС Ук­раїни передову групу українського посольства в Ізраїлі, як перший український дипломат, акредитований на Близькому Сході, виконую дуже потрібну для моєї країни роботу, стаю співпричетним до подій, котрі впливають на перебіг історії. Варто нагадати, що ставлення до українців в Ізраїлі було далеко не однозначним, або, як любив повторювати тодішній спікер ізраїльського кнесету Шевах Вайс, амбівалентним. Корінні ізраїльтяни навіть житло для працівників посольст­ва здавали неохоче. Саме тоді сягнув апогею процес над Іваном Дем’янюком, і в країні, де день перемоги над фашизмом святкують, як і в нас, 9 травня, де па­м’ять бійців Червоної армії, що загинули у тій війні, вшановують не менше, ніж у країнах колишнього Союзу, багато хто сприймав українців насамперед як спільників фашистів, охоронців у концентраційних таборах.

Я намагався скористатися кожною зручною нагодою, аби донести якнайбільше позитиву про молоду Українську державу широкій ізраїльській публіці, потенційним інвесторам. Благо — мене часто запрошували на інтерв’ю провідні ізраїльські мас-медіа. Став у пригоді мій червоний диплом перекладача з івриту й арабської мови, який мені, як кращому випускнику Мос­ковського Військового інституту іноземних мов, вручали в Геор­гіївському залі Кремля.

Згодом посольство почало працювати на повну силу, офіційні візити відбувалися з регулярністю потягів метрополітену. А я дедалі частіше порівнював витрати на їх організацію з реальними результатами. Тим більше що рівень української політичної «еліти» рік у рік опускався нижче, а найвищі пости обій­мали дедалі нижчі люди. Це стало серйозним приводом до розчарування.

Крім того, я щиро намагався вивчити такий необхідний для України унікальний досвід державного будівництва Ізраїлю — тільки за останній рік роботи я надіслав близько 30 доповідних записок. Потім з’ясувалося, що в МЗС до них торкався лише один співробітник, та й то тільки щоб проколоти аркуші діроколом, зшити їх у папку і відправити в архів. Тоді я остаточно вирішив змінити вид діяльності. Є безліч інших, більш достойних способів смішити людей.

— А як, на вашу думку, сьогодні формується репутація країни в міжнародній спільноті?

— Я люблю подорожувати. Спочатку 2005 року вирушив із товаришем на Сейшельські Ост­рови. Гід із місцевих, який знайо­мив нашу інтернаціональну групу туристів із тамтешніми виз­нач­ними пам’ятками, поцікавився, хто звідки приїхав. Ми не ду­же сподівалися, що ост­рів’янин колись чув наз­ву нашої країни. Але на слово «Україна» гід нес­подівано сліпуче усміхнувся і, піднявши руки догори, наповнив сейшельські джунглі криком: «Ю-щен-ко, Ю-щен-ко»!

Зовсім недавно я був у Ні­меч­чині. І так сталося, що в двох німецьких містах мене супроводжували гіди з українських емігрантів. Але обидва, живучи там, називають себе вихідцями з Ро­сії. Схоже, віднедавна українцям на Заході стало соромно зізнаватися в тому, що вони українці.

Висновки можете зробити самі.

Україна щорічно витрачає мільйони бюджетних коштів на поліпшення свого іміджу за кордоном. Безумовно, так і має бути. Але репутація не купується, а складається з оцінок подій усередині країни та поведінки стосовно зовнішнього світу. І, скажімо, резонансного інтерв’ю колишнього посла Німеччини в Україні, який заявив, зокрема, що замість політиків у нас злодії в законі, а замість незалежного суду — телефонне право, достатньо, аби звести нанівець зусилля сотень українських дипломатів.

— Причина зміни вашого амплуа зрозуміла і поважна. Але ж ви могли працювати перекладачем, журналістом-міжнародником, займатися підприємництвом. Благо — для цього у вас є відповідна освіта, досвід, зв’язки, зрештою. Чому ж пішли в лицедії?

— Власне кажучи, я спробував себе в усіх цих іпостасях. І на власному досвіді переконався, що вислів «іронія — це техніка безпеки буття» — не порожні слова. Прийшов до цього не відразу, але відтоді вважаю широке впровадження техніки безпеки в буття суспільства своїм голов­ним зав­данням. Гумор, іронія — найправильніша форма взаємин із нав­колишнім світом, із політиками — зокрема. Бо якщо серйозно до них ставитися, справді можна заплакати. А сміх із приводу незграбних рухів влади — набагато дійовіший, ніж ниття. Суспільство сміючись позбувається своїх вад, і, доки нам не відмовило відчуття гумору, все ще можна змінити на краще.

— Цілком із вами згоден. Тим більше що події 2004 року для мене (як і для багатьох інших, я впевнений) тісно асоціюються з вашими проектами «Веселі яйця» і «Опе­ра­ція «Проффесор». То чому ж во­ни не набирають розвит­ку в наші дні? Влада дає менше приводів? Чи у відповідь на оптимістичне гасло «Наші яйця — у наших руках» звідкись «звідти» прозвучало: «По­миляєтеся, Дмит­ре Вале­рійовичу. Вони — у наших руках!»?

— Що стосується вашого останнього припущення, то певні погрози час від часу звучали і в анонімних телефонних дзвінках, і в електронних посланнях. Однак всерйоз ні я, ні мої співробітники їх не сприймали. Тут річ в іншому. Не дасться двічі увійти в одну річку. Такі проекти сьогодні вже не можуть розраховувати на унікальний глядацький інтерес. На телебаченні вони навряд чи матимуть гарячий прийом, хіба що на нечисленних опозиційних каналах. Сучасне телевізійне виробницт­во, на жаль, дуже витратне, і, з огляду на бюджети телеканалів, зараз я б не взявся за створення чогось якісного й довгограючого. В Інтернеті є аналогічні проекти. Але це вже «осетрина другої свіжості». Коли брати Люм’єр уперше зняли поїзд у русі, люди в паніці тікали із залу від насування паротяга. Знадо­билося зовсім небагато часу, щоб їх це перестало дивувати. Те саме відбулося з політичною сатирою. Ана­логічна, можливо й дуже якісна, продукція вже не перевертає свідомість. Якщо у 2004 році в наших блокбастерів набиралося до 100 тисяч переглядів за день, то тепер така їх кількість ледве набереться за рік.

Люди втомилися від політики. Тоді, 2004-го, здавалося, що з’явилося громадянське су­спільст­во, особистості, з якими пов’язували надії на позитивні зміни. Але ми навідались на Майдан, покричали «Ю-щен-ко, Ю-щен-ко» і вирішили, що цього цілком достатньо, аби країна, як за помахом чарівної палички, змінилася на краще. Більшість співвітчизників дозволили собі відсторонитися від суспільно-державного життя. Я, чесно кажучи, не відчував особливого захоплення з приводу лідерів помаранчевої революції, тому й не особливо розчарувався потім. Але для переважної більшості Майдан через п’ять років закінчився повною фрустрацією й апатією: навіщо, мовляв, чогось домагатися, якщо потім тебе все одно зрадять? З активних борців залишилися, мабуть, лише дівчата із сумнівного «Фемен». Ті самі, які борються за повагу до дівочої честі, виставляючи напоказ свої принади, прикрашені національними вінками. Дівчата, публічно оголюючись, намагаються показати, що жінка, тим більше українська, не товар. Це те саме коли б афганці в центрі Кабула посипали перехожих героїном, аби переконати їх, що Афганістан — не центр світового наркотрафіка. А в нинішній Україні такий абсурд і є, хоч як дивно, найяскравішим із відомих актів протесту.

— Однак протестні настрої в Україні все ж таки наростають. І свої, хай поки що невеликі, «майдани» з’являють­ся не тільки в Києві, а й у Донецьку, Харкові, Львові, Луганську, інших містах.

— Так, але якщо ті ж таки чорнобильці обмежаться обстою­ванням виключно своїх інтересів, влада з цим упорається досить просто: частково задовольнить вимоги одних за рахунок інших, менш організованих верств суспільства. Людей, які недавно пережили гірке розчарування, зіб­рати на багатотисячні політичні мітинги непросто.

Але руки опускати не можна. Можливість радикальних змін у досить стислий термін довела Грузія. Вийшло ж у Саакашвілі боротися з несумлінністю чиновницького генетичного матеріалу, набираючи нову команду не з тасованої-перетасованої засаленої колоди, а з людей нової формації, вихованих на досвіді цивілізованих країн. Завдяки їм рес­пуб­ліка, котру з радянських часів вважали заповідником корупції, швидко набула репутації цілком європейської країни.

Відсутність реальних позитивних змін у нинішній Україні не скасовує потреби цих змін. Шлях, як відомо, здолає той, хто йде, і подорож на тисячу миль починається з першого кроку. Тож — уперед, до перемоги оптимізму, адже майбутнє належить тим, хто вірить у красу своєї мрії. І, взагалі, щоб жити й радіти, потрібні дві речі: перша — жити і друга — радіти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво