Українці в Чехії: майже сто років національної історії - Соціум - dt.ua

Українці в Чехії: майже сто років національної історії

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Віктор Райчинець народився в українській сім’ї, яка емігрувала до Чехії після Другої світової війни...

Віктор Райчинець
Віктор Райчинець

Віктор Райчинець народився в українській сім’ї, яка емігрувала до Чехії після Другої світової війни. Він пам’ятає перші кроки української діаспори в Чехії, коли збиратися під жовто-блакитним прапором забороняли, а говорити про свою національну приналежність уголос було не прийнято. Попри це, у 70-х представники української діаспори зібрали музичну групу «Ігніс», яка почала виконувати народні пісні українською мовою. Ця група існує дотепер.

Коли розпався радянський блок, Віктор Райчинець із дружиною заснував громадську організацію «Українська ініціатива», яка налічує сьогодні приблизно 900 членів. Організація намагається не тільки пропагувати українську культуру й традиції в Чехії, а й відновити музей української історії і культури, який існував у Празі ще до Другої світової війни. Про це, а також про життя українців у Чехії наша розмова.

— Як з’явилася «Українська ініціатива» у Чеській Республіці?

— 1993 року в Празі зібралися близько сорока українців, котрі вирішили, що нашій національній меншині в Чехії необхідна організація, з допомогою якої можна відстоювати свої права. Ініціатором стала моя дружина Лідія Райчинець, якої сьогодні вже немає з нами. Після її смерті я продовжив нашу спільну справу.

Серед тих сорока людей були не лише українці, які приїхали до Чехії недавно, а й ті, хто перебрався сюди в 70—80-х роках, ще за часів, коли існував СРСР. Ще одну частину засновників «Української ініціативи» становили ті, хто приїхав із хвилею так званої білої еміграції в 1918—1923 роках, представники інтелігенції, котрі тут осіли, зберігаючи традиції та культуру.

— Це була перша хвиля української еміграції до Чехії?

— Після революції молода Чехословацька Республіка була однієї з небагатьох країн, які запропонували біженцям із Росії та України допомогу, організовану на державному рівні. Прийняттю біженців сприяв особисто президент Першої Чехословацької Республіки Томаш Гаріг Масарик. Рішення Ради міністрів від 28 липня 1921 року уповноважило Міністерство закордонних справ ЧСР провести акцію під офіційною назвою «Російська акція допомоги», скорочено «Російська акція». Тоді був затверджений план допомоги, який включав у себе не тільки надання житла, а й здобуття молодими біженцями середньої та вищої освіти в ЧСР, а також працевлаштування в галузях, у яких емігранти були професіоналами в себе на батьківщині. По суті, Масарик дозволив жити українським емігрантам у Чехії вільно. У Подебрадах, наприклад, відкрили українську середню школу. У чеських вузах викладали українські професори й доценти. Згодом у Празі та Відні був заснований Український вільний університет. У Празі існувала українська друкарня, яка регулярно друкувала літературу рідною мовою. Та найголовніше — 1925 року тут було засновано перший за кордоном український історичний музей, за тих часів єдиний у світі — Музей визвольної боротьби України.

— Сьогодні музею вже немає...

— Після Другої світової війни, коли Чехословаччина потрапила під радянський вплив, музей закрили. Експонати розвезли по різних містах: щось з’явилося в Словаччині, у Закарпатській області на Підкарпатській Русі (яка належала в той час Чехословаччині), у Києві, частину цінних речей відвезли до Москви. Частина залишилася в Національній бібліотеці Чехії — «Клементинумі». І нині відновлення музею стало для «Української ініціативи» головним завданням. Торік за підтримки празької мерії ми провели міжнародну конференцію, присвячену Музею визвольної боротьби України в Празі. Двома мовами — чеською та українською — було видано книжку, в якій професор Словацького університету в Прешові Микола Мушинка розповів про долю музею від його заснування до знищення, а також вказав місцезнаходження збережених експонатів. Головна проблема — відвоювати будинок, придбаний українською діаспорою в Празі для розміщення експонатів музею...

— Будинок стоїть досі?

— Так, під замком Вишеград. Для купівлі будинку гроші збирали українці з усього світу — хто дав крону, хто долар… Імена й розмір матеріальної допомоги записувалися до «Золотої книжки засновників Українського дому». У цій книзі можна знайти безліч імен української інтелігенції — наприклад Дмитра Антоновича, сина знаменитого історика; Олександра Удовиченка, генерала армії Української Народної Республіки; Симона Наріжного, професора Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту імені М.Драгоманова; американського підприємця українського походження Григорія Лисюка. Наприкінці Другої світової війни на будівлю впала бомба — одна з усього декількох бомб, скинутих на Прагу. Кажуть, що це була американська бомба, і ми завжди жартуємо, що американці мали б нам фінансово допомогти відродити музей (сміється).

У 1948 році Чехословаччина передала цей будинок державному суб’єкту. У 1993-му, коли було створено «Українську ініціативу», ми подали в Міністерство внутрішніх справ Чехії прохання про повернення будівлі. На жаль, у відповіді міністерства було сказано, що незрозуміло, хто є правонаступником «Товариства Музею визвольної боротьби України», тому будинок поверненню не підлягає. Я особисто не вірю в те, що нам повернуть саме цей будинок, але думаю, що є безліч інших варіантів — наприклад інший будинок чи земельна ділянка в Празі.

— А ви не пробували звернутися по допомогу в Україну?

— На початку нам узагалі ніхто не допомагав. Та маю сказати, що вже другий рік деякі проекти почала фінансувати українська сторона. Передовсім нам надали фінансову підтримку для створення Українського клубу, куди тепер приходять діти, які не хочуть забувати українську мову. Нині українська сторона хоче допомогти у виданні деяких книжок українців, які живуть у Чехії та Словаччині.

— Книжки виходитимуть українською мовою?

— Українською, проте деякі ми видаємо й чеською. Якщо тема стосується загальної культури й чесько-українських відносин, то видаємо двома мовами. Як, наприклад, книжку про Музей визвольної боротьби України, адже багато чехів навіть не знають про його існування. Торік вийшов чеський переклад поеми Тараса Шевченка «Єретик», яку український поет присвятив чеському церковному реформатору Яну Гусу. І минулого року, у річницю видання книжки (1845 рік), Чехія відзначала 590 років від дня його смерті. Це видання підготувала Спілка українок у Чехії.

— Ви щойно згадали про ще одну українську організацію в Чехії. «Українська ініціатива» підтримує зв’язок з іншими товариствами?

— «Українська ініціатива» — це найбільше українське товариство в Чехії, але існують і менші — Форум українців, Спілка українок, Організація українців та їхніх друзів у Чехії. Якщо ми хочемо запланувати якийсь великий проект, то збираємося, і беремося до справи всією українською діаспорою. Разом ми домоглися того, що на чеській радіостанції «Регіна» виходить п’ятихвилинна програма українською мовою. Тепер україномовна діаспора може щотижня почути новини з батьківщини. Щоосені ми спільно проводимо Дні української культури в Чехії. І якщо раніше вони проходили лише в Празі, то торік нам вдалося охопити кілька чеських міст, де живуть українці, — Брно, Пльзень і Хомутів.

— У цих акціях беруть участь і чехи?

— Українці, які почали приїжджати до Чехії нещодавно, часто створюють змішані сім’ї, тому, звичайно, приводять на такі акції і свою другу половину. Та й узагалі завжди приходить багато чехів.

— А як же споконвічна нелюбов чехів до українців?

— Я з цим не згодний. Так було не завжди. На початку ХХ століття, коли сюди приїжджали перші українці, у них із чехами взагалі не було проблем із порозумінням. В останні роки багато людей приїжджає на заробітки, а це вже зовсім інша ситуація. Це, звичайно, залежить від людини: хтось після роботи піде в корчму, вип’є більше ніж треба, посвариться з кимось, поб’ється, проблеми вирішує поліція, це потрапляє у пресу. Негативне ставлення до українців формувалося і тому, що багато хто перебував у Чехії нелегально й працював без дозволу від біржі праці. Потім, коли траплялося злодійство чи убивство, чехи казали, що це були українці. Однак мені здається, що це вже справи минулих років, початку 90-х. Після введення візового режиму дуже багато українців виїхало, а ті, хто приїжджає офіційно, поводяться нормально. Просто в чехів залишилося неприємне відчуття. Між нами кажучи, чехи — це такий народ, який узагалі не надто полюбляє іноземців, не лише українців, а й росіян, американців... Вони тільки себе люблять (сміється).

— Чи відчуваєте ви негативне ставлення з боку чехів, представляючи інтереси іноземців — українців?

— У нас спілкування відбувається без проблем. Ми нарівні з усіма одержуємо гранти від Міністерства культури чи мерії міста Праги. До нас часто приходять у гості чехи, і ми розуміємо один одного.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво